— він запнувся.
— Стільки чого, Ортвіне, зла?
— Зваби! А це — найбільше Зло! Бо зваба — це інструмент диявола. Все у жінці наповнене солодким дурманом спокуси. І що красивіша жінка, то повніший келих отрути!
— Чому ти так ненавидиш жінок? — здивовано питала Матильда. — Чи не вона, жінка, й тебе народила? Не була б жінка Божим створінням, не було б її на світі...
— Е ні! Вона була таким створінням, поки не згрішила й не засмутила Г оспода!
— А що ти можеш знати про радості чи смутки Божі? Чи розповідає він тобі про них?
— Про те розповідає Святе письмо! Котре ти б мала читати зранку до вечора! Але ж ні! Тобі інші книги підсунув твій великий учитель!
Останні слова прозвучали з особливою огидою у вустах абата.
— А ти досі не можеш мені вибачити мій вибір? — глянула гірко на нього.
— Мені нема чого вибачати тобі. Я вибрав Бога ще тоді...
— Котрого, Ортвіне?
— Ти таки одержима нечистим, коли питаєш мене такі речі, — уже гірко промовив абат.
— Я ніким не одержима. Тільки я пізнала щось інше в житті і саме життя пізнала по-іншому. Я люблю його...
— А любити треба тільки Господа Всевишнього! — викрикнув чернець.
— Чому ж ні?.. Але як? Чи не любов'ю до всього, що він створив?
Ортвін дивився на неї, не знаходячи що відповісти. Його дратувала ця розмова, його непокоїли її глибокі очі, білизна її лиця, змарнілого за дні неволі. Вона все більше нагадувала йому оте миле, ніжне дівча на квітучих луках. Сам зголосився допитувати її, якась неймовірна сила змусила його зробити це. Сила любові, але до Бога! Бо живе у цій жінці невинна душа, котра просто заблукала! А він на те й пастор душ, аби допомогти, навернути її на добру дорогу. Та з цією жінкою він губиться. Він кам'яніє перед нею. Його вуста сковує. Його розум бунтує. Його серце...
Він не може бачити її тут. Не хоче.
— Зізнайся, — майже благав, — зізнайся в чаклунстві й покайся! Тобі відпустять гріхи й ти будеш жити!
— В мене нема гріха...
— Що ти говориш, навіжена! В ім'я Бога...
— В ім'я того, що п'єте мою кров і готові жерти моє тіло? Того, що сидить у темних стінах, скроплених людською кров'ю, й насолоджується їхніми передсмертними криками? Йому вже замало крові баранів... Я ж знаю іншого Бога, того, що владарює на берегах нашої ріки...
— Замовкни! — затрясло абатом.
— А якщо не замовкну? Гарячої смоли віллєш мені до рота? Так сильно боїться нещасної жінки твій Бог?
Абат побілів, постояв ще хвилю перед нею, розвернувся різко і швидким кроком вийшов. Ним трясло, мов у лихоманці. Він має молитись, він мусить молитись. За неї й за себе.
Її відвели назад, прикували до стіни й залишили. Збігали дні і ночі. Збігали мовчазно, кроками темряви гублячись у підземеллі. Матильда здружилася з пацюком, тепер він не виглядав їй ворожим. Єдина жива душа, з котрою ділила свій бідний пайок: пацюк, — усе частіше залишався надовше поруч неї.
Абат уже три тижні не знаходив собі місця. Навіть коли наполегливо шепотів слова молитов, спокій і мир не заглядали в душу. Минуле влізло у його груди і звило собі там зручне гніздо. Щоночі йому снилася вона, щодня чув її голос. Він майже зненавидів її, а разом з тим — так неймовірно була близька йому, ніби плоть від плоті його. Грішна плоть! Тому не повинен дбати про неї, жаліти її, пестити, любити! Він розмовляв уже з Богом не тільки молитвами, він розмовляв із ним, як веліло його серце. Шукав відповідей у Святому письмі й навіть радів у якісь хвилини, мов мала дитина, бо ось воно, все тут написано! Так і повинно бути. Але звідки той нав'язливий голос, звідки ота сила, котра знекровлює його й усе твердить однієї: "Не так! Все не так, Ортвіне!".
"А як? Як?!" — кричало щось ізсередини. Де та істина? Де оте щастя віри, якщо він такий нещасний?..
Іноді довгими, уже часто безсонними ночами бродив думками понад річкою, вичікуючи її, як тоді. А вона бігла, усміхнена й квітами закосичена, до нього. Вчив її плавати, руки його відчували тепло її тіла, ніздрями втягував її запах. Божеволів.
Тримав у воді зловлену рибу і як тільки під вечір приходила вона по худобу, вони разом пекли на вогні смачних карасів, а він годував її зі своїх рук. Відчував на пальцях дотики її губ. Тепле повітря від її дихання. Млів.
Вона збирала квіти сонячними, добрими днями їхнього дитинства і вчила його плести вінки. Він злився, бо це не хлопчача робота, але не вмів відмовити їй. Він ніколи й ні в чому не міг їй відмовити чи заперечити. Якусь неймовірну владу мали над ним її глибокі, солодкі, мов синява неба, очі. Поринав у них і там знаходив свій рай.
Завжди жив із тривогою й невимовною тугою, бо знав ще тоді, що йому приготована інша дорога в житті. Він не повинен прив'язувати себе до цього живого й іноді зверхнього дівчиська. Та все відбувалося попри його волю.
І якогось нещасного дня, коли вони були уже юнаком і юнкою, вона зустріла на своїй дорозі отого уже геть дорослого чоловіка. З такими уважними очима, з помірною, виваженою бесідою. Він приїздив своїм конем до лісу, збирав там якесь зілля. Зілля було й долею Матильди.
Ортвін уже навчався в монастирі, готуючись стати слугою Церкви, коли одного ніжного надвечірка він забрів самотньо до їхнього знайомого місця. Давно не бачився з Матильдою, думав порибалити тут і, можливо, зустріти її. Розклав свої риболовецькі снасті і присів у високій траві. Сонце пірнуло за вершини лісу — й поволі все вкривалося попелястим серпанком.
До його вух долетіли, окрім вечірнього жебоніння комарів, звуки людських голосів, чоловічий і жіночий. Жінка час від часу розливалася сміхом, від якого завмерло його дихання й серце почало калатати, як навіжене. Ортвінові раніше за розум стало зрозуміло, кому належить цей сміх. Спочатку він різко звівся на ноги, обпалений здогадкою, а потім принишк у траві.
На протилежному березі показалися дві постаті, вони прямували до води. Чоловік сходив першим, подаючи руку жінці, а далі підхопив її в обійми. Вона палко обвила його шию руками й поцілувала. Тіло Ортвіна, здається, приросло до землі, й одночасно його обпекло неймовірним вогнем сорому, ревнощів та гніву. Але очі приросли до картини на протилежному березі. Там чоловік уже цілував жінку згори донизу, опускаючись на коліна, а потім, поволі піднімаючи її сорочку, повертався вгору. Білизна тіла різонула по очах Ортвіна, вона була прекрасна! О, це він знав давно. Її вогненне волосся встелило пишним покривалом усю спину, досягаючи округлих, соковитих сідниць, перса її, немов два горбики, гордо випиналися вперед. Двоє заходили у воду і вже там пестили одне одного.
Здавалося Ортвінові, що його розірве в цю мить на частини. І він бажав цього, та чуда не відбувалося. Тоді він розвернувся й шалено поповз далі від берега, потім звівся на нестійкі ноги й побіг. Його очі заволокло вологою, він уже невтішно хлипав і невдовзі впав на землю, заходячись плачем.
Після цього випадку він більше не шукав зустрічі з Матильдою. І почав шукати, мов одержимий, порятунок у духовних науках. Минуло достатньо часу, коли врешті його тіло й розум втихомирились, і він розмірено та впевнено закрокував шляхом служіння.
І тепер, після трьох тижнів мук, сумнівів, розмов із Богом, він нарешті знову зміцнів. Тож мусив навідати Матильду й дати їй ще один шанс на порятунок.
* * *
Абат ішов темним коридором підземелля в супроводі ще двох монахів. Матильду вже привели для допиту. Шкіра її світилася зеленуватою блідістю, шовкове волосся потьмяніло і збилося в тугі зібгані жмути, тільки очі стали ще глибшими та більшими, немов два пречистих озерця посеред прадавнього темного лісу. Виблискували й мінилися світлом. Ортвін на мить навіть зіщулився під отим незбагненним блакитним сяйвом, але опанував себе й підійшов майже впритул до жінки.
— Мені вдалося втримати твою справу у своїх руках. Але як надовго, буде залежати від тебе...
Матильда дивилась на нього з таким теплом, немов готова була зняти зі своїх і його пліч весь тягар ситуації.
— Знаєш, усі ці довгі, суцільні ночі перебування тут я знайшла доброго й вірного друга: сірого пацюка. Я навіть розмовляю з ним, і він уміє слухати... Чомусь згадувалося дитинство, а разом з ним — русявий хлопчина, який теж був моїм вірним другом тоді. Він був мовчазним і сором'язливим, зате турботливим і уважним. Згадалося, як одного вечора ми затрималися на березі ріки й нас оповила темрява. Але було так затишно й солодко того вечора, що ми лежали у траві, не бажаючи розлучатись. Друг мій розказував мені про зорі, які почали одна за одною виблискувати на полотні темної скатертини ночі. Ми навіть вибрали тоді дві яскраві цятки, одна поряд іншої, й назвали їх своїми іменами... Ті зірки й тепер поряд, а ми — так далеко.
Вона усміхнулась.
— Та ні. Як бачиш, я знову поруч. І після довгих розмов із Богом одержав його благословення на твій порятунок. Це моя місія. Тільки сам я нічого не зможу зробити, якщо ти продовжиш бути впертою.
— Впертою в чому?
— У невизнанні своєї вини у чаклунстві.
— Але ж ти знаєш краще за будь-кого, що не існує чарів, існують тільки знання.
— Те, що ти називаєш знаннями, Церква називає чарами...
— А на чиєму боці ти, Ортвіне, здорового глузду чи Церкви?
— Це одне й те ж, — похмуро відповів абат.
Матильда прискіпливо дивилася на нього, і в її очах уже панував холод.
— Що зробили з тобою...
— Зі мною все добре. Подумай про своє спасіння! — різко обірвав її абат.
— Спасіння від чого?
— Від обіймів диявола! — гнівно глянув на неї.
— Хочу спитати тебе: чому знищуєте усіх, хто дивиться на життя інакше, аніж Церква?
— Бо грішники...
— Хто визначив їхню грішність і в чому вона?
— Бог, нещасна. А гріх сидить у кожному уже від народження. А чи тобі не відоме Святе письмо?
— Таке враження, що ти спілкуєшся з Богом безпосередньо. А в Письмі вашому повно суперечностей... Та чи не ви їх і породили? Чому відступаєте від слів Христа не противитися злу, а отже — не робити зла? Не вбивати?.. Не судити?.. Чому говорите одне, а робите інше?
— Ось за такі речі заплатив твій чоловік і заплатиш ти, якщо не схаменешся.
— Мій чоловік читав Демокріта, Анаксагора і Платона, вивчав математику й астрологію...
— Книги й науки розбещених язичників!
— Але читаючи розбещених, чоловік мій нікому не бажав смерті, нікого не вбивав.