– Неймовірно доброзичливо та вже цілковито спокійно відповів чоловік і простяг йому тютюновий вироб. – Я, взагалі, намагаюсь кинути: здоров'я вже не те від цього та й по кишені трохи б'є.
— Ага.
— Але сьогодні такий настрій, що без подібної отрути нікуди.
— І не кажіть. – Повністю погодився із ним парубок.
Вони дружньо стояли і спостерігали за дожем та як вітер швидко та вправно розвіював дим, наче його ніколи і не було в повітрі, залишаючи на одну лише мить тоненький шлейф, котрий також розвіювався на вітру швидше за сам обіг світла.
— Ви не знаєте, що там знаходиться? – Запитав Миколай у шановного Мартіна, вказуючи на трохи дивнувату майстерню цілковито вкритою дивними дошками, будівлю вкривала чорна фарба, а в середині виднілося чимало інструментів. Миколай не знав для чого йому була потрібна ця інформація, однак він хотів забити свою голову чим завгодно тільки б не думати про те, що аж ніяк не давало йому спокій вже більше доби.
— Чого ж мені не знати – там знаходиться один з найвправніших майстрів на острові. Можете не сумніватись.
— Талановита людина?
— Справжній віртуоз. Старому вже більше 80-ти, а він все же знаходить в собі не тільки сили, а й натхнення для того, щоб перетворювати ті дошки в справжнє мистецтво. Dio Mio. Якщо так можна висловитись, враховуючи специфіку його діяльності. – Впевнено промовив чоловік, підводячи свій погляд до небес.
— І що ж він таке виготовляє?
— О, шановний сер, він є видатним майстром з виготовлення трун…
— Виготовлення чого?
— Трун, мій друже, трун.
— Прости Господи.
— Так, я був здивований не менше за Вас, коли вперше про це почув опинившись тут, однак це дійсно так і, без жодного перебільшення, це відчуття проходить одразу, варто тільки побачити величні результати роботи цього вельми шановного старця. – Благородно промовляв Мартін. – Він доволі мудрий чоловік, однак доволі усамітнений і нікого не пускає в свою майстерню, стверджуючи що його творіння створені для землі, котра завжди забирає своє.
— Там зайвих глядачів немає…
— Сама так. Цього принципу дотримується і месьє Даву. Повірте шановний, цей старий француз справжній унікум.
— Людина мистецтва, тільки вправний він з язиками смерті.
— Не думаю, що я висловився б настільки поетично, але в якомусь роді так і, трактуючи Ваш вислів, результати його вправності можливо побачити лише тоді, коли хтось відправляється до господа і його холодне тіло кладуть у труну месьє Даву. – Сказав Мартін, після чого посміхнувся. – Грішно сказати, але іноді його творіння крадуть увагу публіки у самого мерця.
— Боже!
— Пробачте.
— Нічого… те що природно, нехай і жорстоко, не може бути грішним.
— Можливо і так.
— Врешті-решт, цей старий нам нагадує про головне і багато чому вчить.
— І чому ж саме?
— В першу чергу тому, що варто жити в цьому світі так, щоб бути унікальним у тому що будоражить кров, оскільки абсолютно однаковими нам судилось опинитись лише у результатах його творчої діяльності. – Промовив Миколай, після чого зробив крайню затяжку і потушив вогник. – Дякую за цигарку.
Вони разом зайшли до середини і Мартін одразу ж відправився до бару, немов прочитавши думки Миколая. За невеличкою колонною легко гойдалася чиясь прекрасна ніжка, але в той момент хлопець не звернув на неї настільки вже значної увагу просто направившись саме туди, де він і бажав провести трохи часу.
— В цей час я виконую кілька обов'язків, сер. – Випередив він Миколая у відповіді ще до того, як парубок встиг би задати питання.
— Майстер на всі руки! – Із посмішкою зазначив Миколай, після чого сів за високий стілець у бару, а Мартін, в свою чергу, зайняв своє почесне місце у стійки.
— Мені більше подобається: "Людина на всі часи".
— Ви шанувальник Шекспіра?
— Як сказати… просто одного разу наш гість забув збірку пари п'єс цього видатного майстра і, в час нудьги та спустошеності нашого готелю, я іноді наважуюсь перечитувати деякі речі. Наша робота, особливо в нічний час, змушує або розвиватись або деградувати.
— Без сумнівів Ви обрали перший варіант.
— Ну… моя дружина би з Вами посперечалась. – Вони радісно зрозуміли один одного. – І так, що бажаєте замовити?
— Є щось фірмове, але не так щоб сильно било по голові, з цим життя і так добре справляється.
— Звичайно сер, можу зробити Вам "полінезійського нирця".
— Звучить чудово, тільки прошу, трохи менше рому.
— Як забажаєте.
Спостерігати за тим, як Мартін готував коктейль було наче видовище язиків вогню у багатті. Це була справжня майстерність, яка була настільки ж привабливою в кожному русі, наскільки і ярким був сам смак. Не можна було сказати, що напій був настільки вже й легким, але це аж ніяк не применшувало всіх його якостей, котрі з кожним ковтком розкривалися все більше і більше.
— Відчувається рука майстра. – Щиро вимовив Миколай.
— Дякую. – Мовив Мартін та трохи схилився в знак шани та вдячності. – Два роки проведені у Японії не пройшли даром: найкращі майстри у світі. Вони навіть зі звичайної води та лимону здатні виготовити справжнє мистецтво.
— Працювали в Японії?
— Хтось міркує що працював, але здебільшого я там вчився всім тонкощам тих діяльності котрі мене цікавили в той час.
— Шукали себе? – Із посмішкою запитав Миколай.
— Скоріше намагався себе створити, але… вийшло те що вийшло.
— Якби там не було, але коктейль один з кращих, що я колись пив.
— Насолоджуйтесь!
В такі моменти, коли голова і саме тіло сповнені всім чим завгодно на світі ти перетворюєшся у того чий розум наче заполонила думка про смерть когось з близьких. Ти не можеш це відпустити просто так, якби тобі не хотілось і ти не в силах просто дозволити собі жити так само, як це робив весь час раніше, принаймні зараз… зараз ти повинен бути поряд, поряд із тими хто на тебе розраховує, хто вірить в тебе, хто любить тебе, а не ховатися від реальності в іншому кутку світу, так не повинно бути по відношенню до тих хто справді розділяє із тобою чималу частку своєї душі.
Він так би тут і сидів потягуючи цей чарівний напій і вітаючи в думках все плануючи та уявляючи собі можливість якнайшвидше дістатись додому, якби його тіло не зробило півоберта у бік, а очі не побачили б її… її… її настільки дивовижну та неперевершену, ще й на самому краю світу.
Це було най незнайоміше відчуття для нього за все життя ні… це була не блискавка, не глибокий удар ножа… ні… це була думка, думка котра ожила перед його очима, думка, котру почули самі небеса і подарували йому янгола, чарівного янгола, котра прийшла до нього в цей не простий час, прийшла з самого раю.
Важко було повірити в те, що перед його очима дійсно сиділа вона – Магдалена.
В останній раз вони бачили один одного ще в Польщі близько трьох років тому в Сопоті біля моря. Дивно, але в той день Миколай жодним чином не бажав відправлятися туди, навіть не маючи змоги чітко висловити причину свого небажання даної подорожі самому собі, вже не говорячи про друзів, які, всіма правдами і не правдами, але все одно змогли знайти унікальний підхід до свого унікального приятеля, щоб змусити його відправитися разом із ними.
— Тобі ще не доводилося бачити те море, яке століттями належало самим вікінгам. – Вмовляли його друзі.
— Я вже бував в самій Скандинавії. – Бурмотів в той день Миколай, котрого без всякої на те причини накрила жахлива меланхолія.
Вміння вмовити ворчуна – справжній талант, який притаманний дуже і дуже небагатьом людям на нашій чарівній планеті.
Таким талантом, принаймні його частиною, все ж таки володіли друзі Миколая, котрим вдалось не тільки вмовити його поїхати в Сопот з Гданська, але й залишитися там до ранку. Ніхто не знав, як їм це вдалось зробити, однак результат все ж таки був досягнений.
Містечко виявилось дуже приємним і спокійним, які завжди і любив Миколай. Там йому було дійсно добре, але фактура бурчання все ніяк не давала йому можливості визнати факт того, що йому дійсно припало до душі це чарівне, хоча й невеличке, містечко на березі далеко не найтеплішого, але водночас неймовірно мальовничого моря.
Море вміє лікувати ледь не від будь-який недугів, особливо тих, що стосуються душі. Аналогічно хвилі, солоність повітря та приємний морський бриз змогли допомогти і Миколаю, але варто було йому познайомитися того вечора із Магдаленою в невеличкому ресторанчику, куди вони в трьох зайшли повечеряти, як до серця молодого чоловіка цілковито прийшло одужання.
Вона була там з подругами і приїхала разом із ними на концерт, але на ділі її душу шкребли все ті ж самі кішки, що і душу Миколая.
Після основної страви, в момент дивної одночасної тиші та галасу, котрий їх оточував, Миколай направився випалити цигарку на пляжі, що був прилеглий до закладу, в якому молоді люди мирно і дружно проводили свій вечір.
На тому ж самому пляжі була і вона… блукаючи під зоряним небом і срібним промінням місяця… варто було їм зійтись поглядами, як одразу ж прийшло розуміння того, що вони не повернуться до друзів, а якщо і повернуться то лише для того, щоб попередити їх про те, що вони вирушать блукати нічним містом в найглибшій розмові всього свого життя, під тим же самим місяцем і тими самими зорями, котрі ніколи не покинуть їх пам'яті, так само як і та неповторна ніч.
І ось вони знову поруч, після того як пройшов чималий час… Хто вона тепер? Як і чим вона живе? Чого за цей період досяг він? Можливо вона вже одружена? Можлива навіть має дітей та прибула сюди на родинний відпочинок чи на медовий місяць, чи на бозна що ще… він не знав, попросту не міг цього знати, але це без жодних сумнівів була вона – ще більш прекрасна і приваблива ніж будь-коли, нехай вони і провели разом менше доби, однак навіть за ці лічені секунди в ореолі всього життя їм вдалось відчути те, що дехто з усіх тих мільярдів-мільярдів, котрі мешкають на нашій планеті, не здатні відчути і за ціле життя.
Їх розтавання було доволі чутливим і доволі амбітним. Він обіцяв, що приїде до неї при першій же змозі, вона присягалась, що буде чекати його і вони обидва були впевнені в тому, що будуть на постійному зв'язку і… на початку все саме так і відбувалось: Миколай постійно телефонував, а Магдалена ділилася із ним всіма радощами і протилежностями свого життя та їх обох, принаймні перші пару місяців, все влаштовувало, але тільки до того самого моменту, як Миколай наважився навістити її, дотримавшись свого слова, у Кракові, з якого вона була родом і в якому мешкала.
Спочатку він бажав зробити їй сюрприз, але потім, все ж таки, вирішив попередити дівчину про своє прибуття, однак щось одразу пішло не так.