Чомусь дід з бабою ніколи не водили нас сюди, не заводили й розмов про цвинтар і пам'ять, та й про рід наш розповідали надто скупо: от про коріння баби Ліди я взагалі нічого не знаю...
І тільки тепер, із втратою, по суті, всіх рідних, не знаючи, де поховані мої батьки та яка доля дружини й доньки, лишившись самотнім, я починаю розуміти щось таке, раніше недоступне моєму розумінню, а тому й зневажене, що змушує всіх оцих людей приходити сюди щороку або, можливо, й частіше: людина є в нашому світі, доки її пам'ятають. Хтось залишає по собі земний слід у зробленому власними руками – як Пракситель чи Городецький, наприклад, або ж душею, розумом – як той же Сковорода; для більшості ж із нас остання пам'ять, слід у бутті – це надгробки з іменами й датами. І виходить, що нечасті відвідини рідних могил, короткі спогади на цвинтарях про старші покоління, то єдиний спосіб продовжити життя твого прапрадіда. Жаль тільки, що розуміння цього приходить до тебе лише на сорок третьому році життя...
Навколо, куди не глянь, безліч ледь помітних у молодій траві невисоких продовгуватих горбків – чиїсь давні могили без пам'ятників чи навіть простих хрестів. Нові поховання робляться прямо на місці тих, котрі осіли настільки, що вже й не сприймаються, як могили. Ось неподалік стоїть високий хрест, відлитий, вочевидь, із чавуна і тому в порівнянні з дерев'яними сусідами, які давно струхлявіли, здається непідвладним безжальному часу. Під ледь помітним горбком біля хреста лежить у землі прах якогось відставного секунд-майора Щитовського, а онде прямо на землі гранітним кубом вгрузає в землю частина надгробка купецького сина Івана Левченка, померлого у віці двадцяти років і це вже справа не часу, а людських рук: хтозна скільки він так лежить – можливо, що й понад століття, можливо, хтось в такий спосіб у часи безвладдя та вседозволеності помстився купецькій сім'ї Левченків.
Доля і цих двох пам'ятників, і безлічі безіменних горбків так само сумна, як і наша історія, геть уся в суцільних білих плямах, у мороці невідомості та незнання. Чи не тому дід Сергій і за потрібне не вважав розповідати нам, своїм онукам, історію роду, бо ходив на кладовище тільки до батька та діда й сам толком не знав свого родоводу глибше двох попередніх поколінь? Придесення – край дерева, каменю тут немає, а дерево надто тлінне, щоб зберігатися так довго. Напевне, тому ми, українці, й до власної історії ставимось так байдуже чи принаймні легковажно, що поколіннями звикли бачити замість минулого тільки тлін і морок...
– Давай, Глібе, будемо вже поминати наших померлих, – чую за спиною голос Уляни Петрівни. Біля її могил стоїть столик, обабіч нього вкопані дві лавки – місце, як я розумію, не стільки для роздумів над могилами предків про високе та вічне, скільки для ритуальних жертвопринесень.
Ну, що ж, хочу не хочу, але порину в язичництво і я – мушу. Гармашиха звично всідається за стіл, розбирає свого кошика, дістає все ті ж великодні наїдки, тільки тепер до їх числа додався новий – на вигляд щось таке, схоже на чизкейк. Перехопивши мій погляд, пояснює:
– Сирна паска це. Невже ніколи не куштував? Сідай, бери ложку да й почнемо.
– Ні-ні, я стоячи.
– А-а-а, забула, дурна голова, – Уляна Петрівна, я це вже помітив, не обтяжена етичними забобонами, але, до її честі, не лише до інших, а й до самої себе також.
– Давай, племіннику, пом'янемо наших рідних, нехай земля їм пухом і вічная пам'ять! Хай там царству́ють, да нас дожидають.
Мені трохи не по собі від необхідності їсти прямо серед могил, але я змушую себе пройти цей квест із гідністю справжнього дослідника історії, що дивом перенісся в часі в добу середньовічних слов'ян. Хоча, власне кажучи, після екстриму фронту і жахів полону це примушування вельми умовне, скорше естетичне, і не вимагає вольових зусиль. Ми п'ємо солодкий кагор, не забуваємо торохнути навбитки фарбованими в лушпинні яйцями й у заведенім порядку беремося до паски, далі вже без розбору смакуємо що кому до вподоби. І сирна паска здається мені куди смачнішою від найвишуканішого заморського чизкейку, можливо, тому, що я завжди віддавав перевагу простому шматку смаженого м'яса перед лангетом чи шніцелем із нього, а вимушений гріх із хамоном учора минув, гадаю, назавжди, та й стався він, аби зайвий раз підтвердити, що виняток завжди робить канон виразнішим. Так почалася наша тризна. І вже під кінець її мені раптом приходить в голову проста в своїй очевидності думка: місце моє в подальшому саме тут, на Клевені, й не хотів би я лежати ніде інде, крім, як поряд зі своїми дідом та бабою, з прадідами й прабабами, чиє прізвище отримав у спадок і попри все не змінив ні на упосліджене Саганьов, ні на престижне Sahan.
06 травня.
Рая.
Не скажу достеменно, як воно було раніше, та відколи я тут, синоптики не припиняють лякати народ украй спекотним літом, але натомість маємо якусь знервовану аж до істерики весну, яка то потішить день-два приємним теплом, то приголомшить нічним заморозком, ніби в березні, а сьогодні і вдень так холодно, що люди повдягали теплий одяг і ходять сумні та невеселі, мов той конотопський пан сотник з "Конотопської відьми". Ніколи раніше не думав, що настрій людей може настільки залежати від якоїсь там погоди.
Але, відчуваю, "якоюсь там" вона є тільки для рафінованих містян на кшталт мене, колишнього жителя мегаполісу. Спершу мені довелося сповна відчути людську залежність від довкілля на фронті, де часом фактор погоди чи просто ландшафту ставав питанням життя або смерті, тепер же маю цілком обґрунтовану підозру, що через рішення лишитись на Клевені, все, що зветься погодою, стане для мене чимось вельми впливовим на все моє подальше життя.
Пристосуватися до нового світу – ось яке надзавдання стоїть тепер переді мною. По-доброму заздрю своїм сусідам, котрі почуваються в цьому світі як риба у воді. Єдине, що можу зарахувати собі у залік – позавчора скінчився термін мого спинного карантину й тепер я вже можу сидіти, а це справді неабияка зручність – хвала тому, хто винайшов стілець! Бо їсти два тижні біля холодильника "Донбас" виявилося не так уже й зручно, особливо, коли працює його рефрижератор (чи що воно там у нього?) і тоді поверхня супу в твоїй тарілці брижиться, наочно демонструючи природу виникнення цунамі під час землетрусу.
Два тижні я мусив провести винятково у двох положеннях: на ногах або лежачи, без такого зручного проміжного стану, як вільне сидіння в глибокому фотелі, чи на дивані серед м'яких подушок і, звісно, без жодного хоч трохи серйозного чи просто корисного заняття. Щонайменше половина цього часу минула без будь-якої користі, коли не брати до уваги моє вимушене і досить примітивне куховаріння, вештання коридорами влади та життєдайний сон. Правда, до цього списку слід занести й половину дня, що її провів якось в саду вкупі з дідом Пантьошкою, вислуховуючи його повчання й поради, як належить доглядати за садом. Масив інформації, що її висипав на мене старий, накрив з головою, тож під кінець я вже не здатен був сприймати хоча би щось із дідової лекції, тільки мовчки, наче кінь Кау на оранці, кивав на знак уявної згоди головою, вирішивши, що якось розберуся – потім, пізніше.
Потім день за днем я методично вбивав час у Мережі, залипаючи в Ютьюбі на каналах воєнних експертів, яких розвелося достобіса, причому, вони свою експертність звели в ранг якогось новітнього виду мистецтва по вичавлюванню зі своїх авдиторій максимальної емпатії: кожен з них один день присвячує всепропальству, а наступний – бравурним переможним реляціям, чим по максимуму розгойдує емоції слухачів, які то ціпеніють від безнадії, то ладні бігти по шампанське, аби встигнути відсвяткувати вже завтрашню нашу перемогу. Мені те лицедійство остогидло вже на п'ятий чи шостий день і тільки реклама від ЗСУ, стомлені очі реальних хлопців з передка та їхні, в безвиході видушені, заклики задонейтити на найнеобхідніше – "Мавік" чи майстерню "Локер" чіпляли своєю щирістю і я, не витримуючи тих поглядів, згадуючи власне фронтове буття, шукав реквізити, аби щодня капнути хоч якусь дещицю від своїх не вельми жирних статків.
Коли ж це, як часом трапляється в нашому житті, з неба зовсім випадково зиркнула в цей бік Доля і, здивувавшись моєму неробству, вирішила втрутитись. Після чергової розмови з Хорхе, я саме з відразою скролив переповнену остогидлими клікбейтами новинних каналів стрічку Ютьюбу, коли геть випадково (невже?) натрапив на розповідь якоїсь української дауншифтерки, що після особистої драми втекла з осоружної столиці чи то в черкаську, чи в полтавську глушину, оселилася в глинобитній хатині, зайнялася невинним підробітком на Онліфанс і вже з першого ж гонорару купила собі козу.
Варто було мені уважно послухати цю сповідь, як Мережа почала підсовувати все нові й нові історії людей, що з якихось причин обміняли престижне міське життя на романтику простецького буття в сільській глушині. Аж тут з'ясувалося, що це тренд сьогодення! Принаймні, саме таке враження формує серед своїх глядачів Ютьюб. Хтось зміг, пробравшися через кілька країн, утекти аж із окупованої Мелітопольщини й оселитись на Хмельниччині, хтось, через обстріли втративши міське житло, подався в село з безвиході, хтось сховався на карпатському хуторі від призову, а хтось – від людської суєти великого міста, проте всі ці дауншифтери, виявляється, в захваті від нового життя з його відкриттями і на всі заставки розхвалюють романтику сільської простоти, всі будують плани на майбуття і тут же діляться ними з глядачами. Плани! Ось чого не вистачає мені насправді!
Тоді я, мовби Архімед сьогодення, мало не вигукнув "Евріка!", проте, оскільки зроду не любив косплеїти, стримався, але тут же й почав формувати власну візію свого майбуття на родовому шматку придеснянської землі. Виявилося, що планування навіть у такій справі річ надзвичайно захоплива і якщо до того моменту час для мене тягнувся, наче прилипла до зубів жуйка, то після чкурнув уперед мовби той кіт, якого поманила нутрощами оселедця моя сусідка Хасточка.
Якби в Робінзона Крузо якимось дивом був доступ до інтернету, Дефо не написав би про нього книгу, бо що цікавого в банальному використанні чужого досвіду? Виявляється, Ютьюбові вдалося лише за два останніх десятиліття сконцентрувати в собі мало не всю людську побутову практику.