Європа-блюз

Запам'ятали, що ми не якась там дика країна. Ми є Європа... У нас такі традиції і ми дуже гостинний народ. Ми бідні, бо дуже багаті". Вона сміялася мені прямо у вічі. Вона постійно підкреслювала, що то не є Центральна Африка, а Централь­на Європа і наголошувала: "У нас, перепрошую, канібальства нема... Убивств також. Ми надаємо лише солодке задоволення"...

— І що ж далі?

— Далі, коли я вже випив і мені почало наморочитися в голові, вони поклали мене в ліжко... Та я, перепрошую, ще міг опиратися, бо мав сили... Вони казали, що то обов'язково входить у їхній прейскурант і шилінги за це дійство все одно вирахують... Феррарі ствер­джувала: "Так що, батюшко, ліпше скоритися..." Вони мене знов обізвали батюшкою... Мені це московське звернення в печінках, шляк би їх трафив!.. То дуже мені не сподобалося, і я сказав, що рішуче протестую... Вони тоді почали до мене звертатися шанобливіше, як ви, герр офіцір: "Ваша святість!.." І я дещо заспокоївся. Але в ліжко лягати не погодився. Тоді Феррарі мене запитала, що бу­ло несподівано: "Ви імпотент чи алкоголік?" Я дивився їй прямо в великі її й лупаті очі, а проте вона не сміялася... Тож змушений був відповісти, що я імпотент, аби хоч якось від них відкараскатись. Та вона сказала, що ця обставина для них також вельми цікава, і вони можуть мені допомогти перебороти імпотенцію. І тут у ту гидотну гру вступила лікар Юлія... Вона мені сказала, що мають випробува­ти ефективний "живий журнал" і цим перевірять, чи я насправді імпотент... Перепрошую, але дайте мені ще води! — звернувся пас­тор до капітана. Дубль подав склянку з мінералкою, і австрієць ви­пив залпом. Але навідріз відмовився продовжувати свою розповідь...

— Я вас дуже прошу! — спробував капітан Дубль умовити пастора.

— Ви їх нині затримаєте, тож ліпше розпитаєте у когось із них... Я перепрошую, але розповідати про ту гидь у мене язик не повертається...

— Ваша святість, якщо ми не будемо знати всієї правди про їхні діяння, то вони так і не зізнаються. Адже жодній нашій людині так і не вдалося проникнути в їхнє лігвисько...

— О, так! Вони дуже хитрі... То є лисиці! У них є талановитий режисер. То є Борис. Це найцинічніший фантазер! То є талант. Нереалізований ... Йому і ставити п'єси, кіно, а він...

— Ваша святість...

— Я мушу розповідати все?

— Так, ваша святість, — підлив єлею капітан Дубль.

— Я перепрошую, але вони мені показували той мерзенний "живий кіножурнал". Пані Юлія викликала Захарія, чорного як циган і на моїх очах роздягла його, а Феррарі в свою чергу демонструвала своє гріховне тіло. Потім... Потім вони вживали мильний порошок...

— Як це? Для чого? — вихопилося в капітана Дубля.

— Та я хіба знаю? — відповів пастор, закотивши очі до стелі. — Потім Захарій входив... у неї... Відбувався страшний суд... Пані Юлія повзала по килиму в екстазі і кричала: "Отче, ну як там у вас тепер з імпотенцією?" І все намагалася впіймати мене, оте капосне й сатанинське поріддя, за грішне місце...

— І скільки тривав отой ганебний "спектакль"?

— Бачите, так продовжувалось аж до вечора... На сніданок, на обід і на вечерю... Я змушений був передивитися, перепрошую, всі три "живі кіножурнали"... Тоді вони змусили мене передивлятися численні фото, з зображеннями любовних богохульних оргій... Потім пред'явили рахунок і сказали, що за сніданок, обід і вечерю, дві ванни, за три перегляди "кіножурналів" і фотографій я винен їм п'ятсот доларів. Сюди входить і доставка в готель "Либідь"... Я їм відраху­вав у шилінгах і запропонував їм ще трохи, аби вони мене відпусти­ли якнайшвидше... "Чайові — ваша добровільна справа, — відповіла пані Юлія. — Ми вас довеземо до готелю, як і домовлялися. Гама­нець, документи, коштовності, валізи — все у повній цілості. Бережи вас Бог, отче!" Ви бачили, скільки то є блюзнірства, герр офіцір?..

Задзвонив телефон. Капітан Дубль схопився з місця, попросив вибачення і взяв слухавку.

— Говорить полковник Ситорчук!

— Слухаю, пане полковнику!

— Щойно мені передали запис телефонної розмови з офісу бізнес­мена...

— Орендочки?

— Так, Орендочки. Ну й чудернацьке прізвище, Господи прости! Так от, ви знаєте, що ми встановили з дозволу прокурора прослуховування в кабінеті постраждалого бізнесмена. Півгодини тому зателе­фонували. Очевидно, Феррарі. Вона запитала, чи той не має наміру знову відвідати їх, якщо він запевняв їх у тому, що йому дуже сподо­балося попереднє "обслуговування". Він охоче дав згоду і попросив передзвонити. У нього, мовляв, гостює американський колега, і він хотів би й його взяти з собою, якщо той, звичайно, погодиться. Просив певних гарантій від різних неприємностей, наприклад, не споювати їх до "білочки". Вона запевнила, що буде все на вищому рівні і за їхнім бажанням. Жодного насильства. Окрім одного: во­ни мають їхати із зав'язаними очима, щоб не здогадалися, де вони і в якому районі перебуватимуть... Щойно зателефонували знову. Рівно о 22-й нуль-нуль авто стоятиме біля під'їзду офісу Орендоч­ки. Вони попередили, що у випадку заяви до міліції, на нього очікує серйозна неприємність, тобто вони мають повний компромат на Орендочку (фото в непривабному стані, телефон, домашня адреса, ім'я дружини Орендочки, негативи), який зберігається в надійному місці... Що ви можете сказати, пане капітан, з цього приводу?

— Якщо ваша ласка, пане полковнику, я відвезу пастора до готелю, переодягнуся й до операції готовий...

— О'кей! — кинув улюблене слівце по-англійськи полковник Ситорчук і зв'язок перервався...

Розділ X

Орендочка вийшов з власного офісу рівно о десятій вечора. Спус­каючись з високих сходів, що вели з офісу, оповитого молодим ви­ноградам і повзучими трояндами, він подав руку трохи вищому на зріст молодику з залисинами, що стояв на ґанку й чекав на нього з нетерпінням і мовив:

— Обережно, тут яма. Так недовго і ноги зламати. Казав, щоб за­латали, але віз і нині там...

Американець українського походження Бодьо Михлик, а простіше Богдан, розкрив велику парасольку і обережно ступив на освітлену єдиним тьмяним ліхтарем місцину. Дощ лив як з відра. Асфальт, покрившись маслянистими калюжами, пузирився бульбашками, що беззвучно лопались, як маленькі гейзери і свідчили: цей дощ надовго.

— У таку погоду хочеться теплого затишку, трохи вина чи віскі, і... жінок, — прицмокнув своїми товстими губами Орендочка.

— То може не поїдемо? Та й люди вони якісь загадкові... Все це нелегально...

— Це вірно: в нас проституція ще не легалізована. Але ми їдемо не до проституток, а до моїх гарних знайомих. Таких дівчаток в Нью-Йорку, Бодьо, ти не знайдеш. Тож не переживай. За мій раху­нок!..

— А де гарантія?

— Гарантія повна! Це я тобі заявляю. Фірма — вищий клас! "Європа-люкс!" Це тобі не якийсь там задрипаний американський бордель...

— Ти сказав "люкс"?

— Обслуговування люкс, а "театр чотирьох" називається "Європа-блюз".

— Чудасія, та й годі!.. Це що — духовий квартет?

— Там є все, — загадково відповів замріяний Орендочка.

— Може взяти з собою якісь сувеніри — цигарки "Мальборо", "Кент", віскі?..

— Дорогий Бодьо, у них є все!.. Нам лише залишиться заплатити баблом. Про що ти говориш? Які ще сувеніри?.. Облиш... Там такі дівчатка — пальчики оближеш!.. Пахнуть ароматами Всесвіту... Райські кущі у вигляді пальм і орхідей. Єви без фігових листочків!.. Побачиш, сам захочеш стати Адамом... Ранчо "Багаті також плачуть". Сльоза прощання і таке інше...

За зеленою живою брамою блимнули фари авта, осліпили Орендочку й американця, а потім раптово потухли. Вони оминули вели­ку калюжу, перестрибуючи через малі й наблизились до легковика. Назустріч, також перестрибуючи калюжки, в яких віддзеркалювався ледь помітно жовтавий блиск ліхтаря, до них підбігла граційна Феррарі, цмокнула Орендочку в щічку, як свого давнього знайомого і, глянувши своїми великими очима на американця, защебетала:

— А ваш гість нічого! Губи самі просяться до поцілунків, — Вона безцеремонно взяла того за підборіддя своїми довгими музичними паль­чиками і поцілувала американця прямо в товстенькі вуста, залишаючи слід від помади. — Це для першого знайомства. Я жартую. Побігли, мої солоденькі хлопчики! А то ще хтось сяде нам на хвоста, та й ллє як з відра, — Феррарі взяла американця за руку, і вони побігли до машини.

Сіли в авто і машина тихо рушила.

Капітан Дубль, ковзнувши поглядом по номерах таксомотора, на­казав комусь по рації:

— Зв'яжіться з черговим по ДАІ. Негайно дізнайтесь, кому належить автомашина під номерами 66-66, серія КИТ!..

Жовта "Волга" виїхала на освітлену вулицю, але вже без ознак таксомотора, і взяла курс у напрямку печерських пагорбів. Вискочи­ла на знамениту Набережну біля фунікулера, минула річковий порт і помчала на всіх парах вздовж Дніпра. Ось уже далеко позаду залишилась древня Лавра, "баба" з мечем, міст Патона, Видубецький мо­настир... Їхали обухівською трасою. По рації попередили пост ДАІ біля села Чапаєвка, щоб не зупиняли ні в якому разі жовту "Волгу" КИТ 66-66.

По шосе їхали не швидко. Капітан Дубль тримав дистанцію і не спускав свого пильного й професійного погляду з авта, що рухалось попереду, водій якого дотримувався всіх правил дорожнього руху й ніде не порушив. Повз черговий пост ДАІ проїхали зі швидкістю сорока кілометрів на годину...

"А вони навдивовижу дисципліновані злочинці", — ні до кого не звертаючись і посміхаючись подумав капітан Дубль.

Минули Кончу-Заспу, Кончу-Озерну, а за санаторієм "Жовтень" повернули ліворуч і в'їхали в рідкий ліс. Лісовою дорогою вискочи­ли на дніпровську дамбу і рухались по ній. Потім знову повернули ліворуч і опустилися вниз до дачного селища, що розкинулось на берегах притоки Дніпра.

Дощ, що так щедро поливав вулиці Києва, тут не йшов. Над дніпровським горизонтом висіло освітлене небо. На його тлі виднілась гарна двоповерхова дача з незвичним для цих місць дахом. Машина проминула кущі верболозу, в'їхала в сосняк і зупинилася. Освітлена з усіх боків дача була чимось схожа на Ластів'яче Гніздо, тільки без гостроверхих куполів і веж. Вона розташовувалась біля озерця одразу за сосняком. Жодне вікно в ній не світилося. Тільки відблиски від нічних ліхтарів переливались у великих вікнах ранчо.

"Ранчо!" — зблиснув здогад у голові капітана.