Долари від останнього батькового пам'ятника я поділив порівну... Кладу їх у трубку карниза батькової спальні... Решту забрав собі і частину віддав Белі Мойсеївні та сищику Кублею. Бела Мойсеївна все-таки виховувала мене... Я цілих п'ять років чекав цього сьомого листопада... Хотілося б, аби ти мене зрозумів, прислухався до моїх порад... Замов дві однакові плити на могили наших матерів, залиш місце для пам'ятників... І чекай від мене звістки... Оце й усе! — полегшено видихнув Риф. — Ні, там ще було дописано: "10 листопада, борт літака, рейс Київ — Нью-Йорк через Франкфурт".
Капітан рвучко простягнув до нього руку:
— Листа!
Риф на якусь мить завагався, потім розщібнув свою чорну журналістську сумку, подав конверт. Капітан мовчки перечитав, допив каву й запитав:
— Звідки долари? Чому саме їх ви шукали?..
— Долари від останнього пам'ятника "вождю"...
— Того, що знесли на майдані?
— Ні, батько його ще ніде не виставляв. Це цікава історія... Ви ж знаєте, ми дружимо з містом Тампере. Київ і Тампере — побратими... Я хоч і не працюю в журналі "Пам'ятки України", але до нас також часто приїжджають колеги-журналісти. Рік тому приїхав журналіст із Фінляндії, з Тампере... Ви знаєте, що саме в цьому місці "вождь пролетарів усього світу" у 1905 році керував 1-ою конференцією більшовиків у Таммерсфорсі... Нині — Тампере. Там є і його музей... Рік тому, у 75-річницю незалежності Фінляндії, мерія Тампере, чи хто там у них... може, управа, вирішила поставити у місті ще й пам'ятник вождю і вчителю... На знак того, що завдяки Жовтневій революції і йому, Фінляндія вийшла з-під орлиного крила Російської імперії і стала незалежною державою. Ось тоді й підійшли до мене хлопці з відділу культури: мовляв, твій батько скульптор і архітектор, хай допоможе фінам із Тампере з пам'ятником — у нас же все одно їх зносять. Я знав, що у батька в майстерні є незавершений пам'ятник вождеві, він не встиг його ні виставити, ні продати... Ленін завжди приносив йому прибутки...
— Ви цей пам'ятник бачили, Рифе? — перебив капітан.
— Ні. Батько, як, мабуть, кожна творча людина, не любив передчасно показувати незакінчених творів. Казав, дошліфую — тоді подивишся... Він його так і продав. Я тоді якраз десь у відрядження поїхав... Здається, до Румунії. Писав про нашу діаспору, коли саме українців виганяли з кращих земель на пустирі... Отоді фіни й заплатили батькові доларами... Він мав звичку ховати їх у книжкові корінці. Там десь лежав і його заповіт... Але все це раніше за мене знайшов Вадим, — скрушно зітхнув Риф і запитливо подивився на капітана: — Що ви тепер збираєтесь робити?
Дубль іще раз заглибившись у листа, тільки знизав плечима:
— Не знаю... Ось поїду в Нью-Йорк, знайду там Вакснера-Іщука, а тоді все стане на свої місця...
— Ти так говориш про Нью-Йорк, як про Шепетівку чи Козятин, — втрутився Максим Череватенко... Хто тебе туди пустить? Це що тобі — наркотики?
— Я за купони куплю квиток.
— За купони вже не продають...
— Я фінансую, капітане, — тихо промовив Риф. — Це долари батькові... Все-таки я маю знати правду про його смерть. Це він фінансує вас, капітане, не я, а батько, який забрав свою таємницю із собою... Правду на цій землі знає тільки одна людина — Вакснер, і ви маєте його знайти.
— Сьогодні у нас який день? — зиркнув на календар Дубль. — Середа? У понеділок я вилітаю. Віза у мене ще не закінчилась, так що затримка — за дозволом керівництва, квитком і валютою...
— Валюта є, капітане, — нагадав Риф.
— Ми не приватне бюро, Рифе, ми за гроші клієнтів не літаємо...
— Даремно. Я б на вашому місці...
— Усе залежить від генерала, від бухгалтерії і наявності валюти у касі, — рішуче перебив Дубль.
У касі валюти не виявилося. Після деяких вагань капітан Дубль все ж погодився на пропозицію Рифа Панчука-Ковалевського...
Розділ XIII
В аеропорту імені Кеннеді капітана зустрічав інспектор поліції Френк Фебер — зустрічав як давнього приятеля.
— Я радий, що ти прибув, Алекс! Твого Вакснера ми уже взяли під "ковпак", як у вас кажуть. Він непоганий хлопець. Чистить каструлі, миє посуд, пробиває сміттєпровід... Одне слово, робить маленькі гроші... До речі, чесною працею — ніяких грабунків, ніякої мафії... Може, це все прикриття? Як ти гадаєш, Алекс?
— Я гадаю, що це в нього щиро, Френк, — запевнив Дубль, трохи очманілий від тривалого польоту.
— Ти його будеш брати? На злочинця він таки схожий. Оті випуклі очі... Мої хлопці прозвали його "Краб". Могутні щелепи, руки професійного вбивці... Йому з такими п'ястуками до профі, у бокс — а він посуд миє... У Вакснера-старшого, до речі, то батько його?
— Можливо, — знизав плечима капітан Дубль, роззираючись навсібіч, намагаючись збагнути, до якого терміналу прибув і куди веде його балакучий Френк.
— Ти сумніваєшся...
— Цього, Френк, уже ніхто не знає... Це ще одна з численних таємниць нашого маленького світу... Хоч зараз я хотів би знати лиш одне: куди ти мене ведеш?
— О, я й сам хотів би знати, де я припаркував своє авто, — засміявся Френк, виставивши напоказ усі свої білі зуби.
— Авто — це добре, — схвалив Дубль. — Але мене цікавить, де я зупиняюсь...
— У мене, Алекс! — щосили ляснув його по плечу інспектор, аж капітан присів.
— Я б не хотів...
— Але ти, наскільки я знаю, тільки капітан, а не Вандербілд. Що ж, "Хілтон" — до твоїх послуг, але... за умови, якщо Вандербілд з того світу раптом оплатить його тобі. Ще можна попросити у живого Рокфеллера-молодшого або Форда, але, повір мені, не варто принижуватися. У мене не так шикарно, але стіл, Алекс, уже накритий! Наша американська індичка... У французькому соусі...
Вакснерів капітан Дубль та інспектор поліції Френк Фебер затримали вранці, наступного дня.
— Що за ниточка? — кричав Ізя в обличчя Вакснера-молодшого. — Що за ниточка?.. Ти її не зумів перерізати по дорозі?.. Ти в мій дім прийшов — і колишня моя міліція у мій дім прийшла. Це вам не Союз і навіть не Україна — це вам Америка!
— Я здогадуюсь, пане Вакснер, — зовсім мирно сказав йому капітан Дубль.
— Якщо ви такий здогадливий, то чи не здогадалися ви часом узяти з собою поліцейського Америки, якого я тут поважаю?..
— Здогадався, пане Вакснер...
— Тоді у мене запитань нема... Але я знаю: запитання будуть до Вадима...
— І не одне, — кивнув головою капітан Дубль.
— То уже ваші справи. Я ні з вами, ні з прокурором вашим не хочу мати ніяких справ... Дозвольте мені в моєму домі від вас піти?
Капітана Вакснер-старший уже не цікавив. Він узяв Вакснера— молодшого за рукав і тихо мовив: — Ведіть себе пристойно, Іщук... Америка не любить жартувати.
— Америка якраз любить. Це ми вже розучилися...
— Не все одразу — колись і ми навчимося. На все свій час...
Інспектор Френк Фебер надав кабінет у розпорядження Дубля, а сам рушив до дверей:
— Я все одно по-вашому не розумію, а щоб ти мені перекладав — то це тільки ускладнить роботу. Так що працюй сам, Алекс. Це, на щастя, ваш клієнт, у нас тут і своїх вистачає... — І вийшов...
— Так що, Вадиме? Ви, здається, це ім'я більше любите?..
— Ви вже й про це знаєте? — спідлоба зиркнув Іщук. І раптом істерично крикнув: — Я не вбивав Ковалевського-Панчука!
— А я вас про це ще не питаю...
— Знаю, за чим ви приїхали! Я ще встиг побачити газети, телепередачу, всі оті ваші оголошення! Я знав, чим це скінчиться, хоча я його не вбивав, не вбивав!.. Він сам повісився... Повірте мені...
— Припустимо, я вам вірю. Розповідайте далі, я уважно вас слухаю, — зручніше вмостився у кріслі капітан.
— Я виношував план помсти цілих п'ять років... Як тільки мені виповниться вісімнадцять, казав я собі, я повішу його того самого дня, коли він змусив повіситись мою матір... Так я думав, такі виношував плани... Я стежив за ним, знав, з ким він зустрічається, з ким збирається знов одружитися — цього разу, здавалося, без обману... Я навмисне приїхав до Катерини Дашкевич — під виглядом "швидкої допомоги". Приїхав у халаті, з фонендоскопом — ну геть чисто лікар. Запитав, чи вона викликала "швидку". Звичайно ж, відповіла, що ні. Поглянув я на цю вродливу жінку — й подумав, що то ще одна жертва Ковалевського-Панчука. Хотів було їй розповісти про все, але пожалів — подумав, що такого горя завдам їй... Попросив у неї вибачення, сказав, що це хтось із її сусідів, мабуть, жартує. Вона запевнила мене, що здогадується, мовляв, хто це робить, уже не перший виклик. Я її не став розчаровувати... На дачу до Ковалевського я приїхав 7 листопада вранці. Він мене одразу впізнав. Хоч я за п'ять років дуже змінився, став акселератом, хоч до тринадцяти років низенький на зріст був. Мабуть, видали мене мої очі, бо він зблід, захвилювався. Я сказав йому без вступу — це прийшла твоя смерть! І вийняв оту зловісну петлю... Він колись мені подарував цуценя... Шворки не було, то дав замість неї оту петлю... На наше горе... Адже то з неї зробила зашморг моя мама... У нього почали тремтіти руки, попросив дозволу випити. Я дозволив, попередньо зачинивши усі двері. На дачі я знав усі входи і виходи, малим ще там бував. Малеча, знаєте, з цікавості всюди лазить... Ось і я — в гараж, з гаража... Він дозволяв тоді мені все. Бо мав серйозні наміри — збирався одружитися з матір'ю. Але потім зустрів одну художницю, закохався — і матір кинув... Втім, художниця так і не вийшла за нього заміж: зустріла якогось канадця українського походження, виїхала з ним у Торонто чи Вінніпег... А за півроку до 7 листопада він познайомився з Катериною Дашкевич, також закохався... Він закохувався поетапно, з двома одночасно не жив, як це часто трапляється з іншими чоловіками: з дружиною та коханкою чи паралельно з двома коханками... Я мав певний план: хотів налякати його СНІДом. Мати якось мені казала жартома, що він понад усе боявся захворіти венеричною хворобою... З художниці, кажуть, навіть довідку вимагав: мовляв, у вас натурщики і все таке інше... Одне слово, я знав, чим його лякати... Я показав йому довідку — фальшиву, звісно, — що у Катерини Дашкевич виявлено вірус імунодефіциту людини... Він за голову вхопився, зірвався з місця. Бігав по кімнаті й кричав: "Я з нею не спав!" А потім спинився вражено: "Так ось чому вона не допускала мене до себе!.." Я холодно зауважив, що мене зовсім не цікавить, спав він з нею чи ні.