нтермеценат, зі своїх офшорних рахунків платити не будуть. Іван Франко виснажливу, практично неоплачувану працю задля українства називав "песячим обов'язком", якого сповняється перед тими, хто дав Тобі життя ("Nieco o sobie samym"); вічним боргом, якого сплачується за усміх долі, що підкинула Тобі шанс здобути освіту в етнічно— та етично— ворожому суспільстві… Ну то як з тим обов'язком, панство літератори та науковці? Навіть проста комп'ютерна компіляція двох єдиних більших словників, які можна назвати не-русифікованими: Уманця і незакінченого словника під ред. Кримського, плюс механічне комп'ютерне обернення словника Грінченка, плюс просте виділення червоною фарбою русизмів у тритомному підсовєтському словнику 1980го року – вже‑б дало якусь основу для подальшої докладнішої праці. А користувач отримав‑би вже нині, поки вщент не опаскудився, якийсь, хоча і недосконалий, зате не про-московський орієнтир. Одномовні тлумачні словники української мови, що їх уже маємо аж два – річ хороша для багатого суспільства, а також для дослідників мертвих мов. А для того, щоб протистояти обрусінню, необхідно мати са´ме ро´сийсько-український академічний словник. Якого, де-факто, ніколи й не було. Аби користувач зміг довідатися, як не слід висловлюватися, які не слід вибирати відповідники для понять, імпортованих з ро´сийської мови, або з Заходу, але знову‑ж таки – через посередництво ро´сийської мови; щоб зміг перевірити сам себе (бо переважно ми без зусиль вгадуємо, а найчастіше просто знаємо наперед ро´сийський ориґінал української кальки). Щоб людина могла звідати, як гарно ті чи иньші речі наші батьки називали, та до чого слід навернутися; з якого багатого арсеналу можна вибрати відповідник до старого чи щойно вилупленого Iнтер-русизму; які мальовничі, глибинні, вузько помісні, – але вповні українські, – діялектизми очікують свого часу для поширення, відродження, збагачення і оздоблення Вашої мови, очікують на час використання їх для назовництва навіть і нових понять, які з'являються щоденно. Немає такого словника.
Гнітюча "нормативність"
103) Два слова про "нормативність". Зрозуміло, що учням у школі слід викладати якийсь один правопис. Але чому мене, людину сяк-так освічену, а найважніше – такого, що сприймає мову не як формальність, а як живий шмат власної душі, як вразливу часточку один раз даного життя – чому мене якийсь гугнявий Iнтер має вчити "правильної", на його каправий погляд, "нормативної" вимови і пов'язаного з нею правопису? Я‑ж не матиму нагоди вдруге пережити оце життя, коли Iнтер здохне і я собі заговорю та попишу, як мені підказує моє походження. Хто тут врешті повинен мати слово? Капарський москвофіл, замудрагелений "компромісний" професор, чи Українець з роду? Може для якогось посіпаки його "сленг" не має відношення до "їх" літературної мови. Але‑ж і посіпака за рідний "базар" стане горою. А для мене літературна мова – оце і є мій щоденний "сленг". Оце я і є той Українець, що Ви його по університетах, яко етнос, вивчаєте, мову його досліджуєте, аналізуєте, пишете дисертації, наукові праці, видаєте "нормативні" словники… одним словом – капарите МОЮ мову. Чи не хотіли‑б довідатися, як він сам, отой Українець – об'єкт Вашого мовно-етноґрафічного дослідження – оту Вашу працю бачить? Бо мав‑би, згідно з Вашими премудрими "нормами", висловлювати своє наболіле, а не Ваше, шановні дослідники та нормувальники МОЄЇ МОВИ!
104) Отже‑ж так. За Совєтів у школі вчили писати та читати по-українськи неправильно. I воно не дуже було приємно знати, що правильний правопис від тебе ховають, абись-ся змосковщив. Але краще правда, хоч і гірка, чим дурнем несвідомим вирости. За яким‑же правом, панство нинішні укладачі словників, Ви і сьогодні стоїте на заваді тій добрій справі, аби "медія" наші – та й ми разом з ними – заговорили мовою Грушевського, Франка, Кримського? Оправдовуєтеся тим, що час уплив? Хіба‑ж то зло перестає бути злом, злочин – злочином від того, що протягом довгого кавалка часу вони торжествують? Мені виглядає справа простіше: багато-хто аж так старанно большевикам до рота заглядав, що з того всього і сам берега пустився; настільки далеко в багно совєтського "осучаснення" заплив, що назад в пенсійному віці вже і ліньки, і сили немає повертатись.
105) Як доросла людина, я мав‑би володіти правом вибору. У словниках Грінченка, Голоскевича закладено прецедент різнописання: на´рід – народ, и´нний – инший – инчий, инакий – инакший, ниць – ницьма, м'який – м'ягкий, вийняток – виняток, ріжниця – різни´ця, тощо. Справедливо, що мову слід час од часу очищати від неохайностей. I ось тут шалено все залежить від того, що´ за вчені люди до цієї справи беруться. Про-польськи настроєний укладач словника не вилучить з нього ані варіянту инчий, ані, скажімо, жаден (жодний), або слова хтіти (хотіти) (всі ці варіянти присутні як у сл. Грінченка, так і в сл. Голоскевича – як визнання їх уживаності в ті часи). Знову‑ж, про-московськи настроєний укладач не викреслить туфлі, зате опустить мешти, аби зливались дві "братні"… Мислю, що розумний та справедливий про-український укладач мав‑би залишити усі варіянти, але обов'язково з поміткою, що то – полонізм, а иньше – русизм, і т. д. Таким чином, читач мав‑би нагоду свідомо вибирати свою стежину – посеред сміття, чи серед чистих квіточок. Прихильний до українства укладач впровадив‑би, наприклад, слово шнурівка, якою ми тут в Галичині від часу давнього шнуруємо черевика, аби люд нарешті перестав користуватися кацапськими шнурками ("зав'язати шнурка" – ось як вчаться говорити наші діти (!) – мультфільм "Чергування Хельди"). Хоча таке значення відсутнє не лиш у совєтському словнику, але, скажім, і у Грінченка (там шнурівка – те саме, що корсет, або шнуровиці). Оце‑б і був приклад про-українського осучаснення. З прикрістю мусимо ствердити, що недоліки підсовєтських словників успішно перекочовують і до серії т. зв. "Нових" видань. Признаюся, заощадив я собі нервів, і не листав докладно цих "Нових" словників. Може й багато змінилося в них на краще, хоча віриться важко – адже‑ж ще й досі не маємо хоча‑б нормального правопису. Візьмімо для прикладу, словник під ред. Світлани Яківни Єрмоленко 1996го року. Як і за Совєтів, читач даремно шукатиме там мештів, зате туфлю (в українській частині!) знайде легко; так само і шнурок (той, що від черевика) далі ніяк не може стати шнурівкою. Берімо "Новий російсько-український словник-довідник юридичної… і т. ин. сфери" 1996го року, редактор той‑же. Тут уже вжито термін "валютно-фінансова суперечка", але й тільки того щастя, бо в загальній позиції "спор" і надалі перекладається як "спір", і ані руш. Так само "свод" (кодекс) стоїть на смерть: "звід", та й годі. Зауважте, ці словники видані у серії "Бібліотека державного службовця" – службовця чиєї держави, хотів би‑м знати? А ще хотів би‑м вздріти face головного редактора – що це за нормативну таку пані Світлану Господь зіслав на Україну в час її "національного відродження"?
Експерименти
106) Не всяка неоковирність пов'язана зі зросійщенням. Пробується також переводити якісь експерименти, що так скажу, не до кінця для мене зрозумілої орієнтації. Непотрібні експерименти. Якщо я згідний, що варто відійти від "процента" і призвичаїтись до вповні логічного "відсотка", то вже ніяк не можу зрозуміти, який сенс лежить в тім, аби франко-німецьке слово "карта" замінювати англо-польсько-американським "мапа". Далеко не кожен Українець є прихильником навернення до спольщеної говірки передвоєнної Галичини. Особливо, якщо згадати, скільки свого часу сил було вкладено у спротив полонізації. Вдавалися навіть до такого способу, як штучне вживання окремих русизмів, краще сказати – давньо-українізмів, аби лиш протиставитися спольщенню. То навіщо цофати назад? Скажімо, у моїй свідомості звук "т" у слові "катедра" не викликає жодних иньших емоцій, як лиш згадку про насильницьке окатоличення, яке рівнозначне було спольщенню. Не таке воно усе безневинне, коли згадати, що у цей спосіб розбивались родини. Пора облишити примітивну політику лінґвістичного сягання каштанів чужими руками із вогню: спочатку ґерманізуємось та русифікуємось, аби не спольщитись, пізніше – назад полонізуємось та американізуємось, аби не зросійщитись. То ми Українці, чи хто? I вже зовсім парадоксально, що ті‑ж самі засоби масової інформації, які призвичаюють Схід до слова "мапа", вже більше, як півтори року, тероризують Захід неприродним наголосом у словах "свята´" і "пра´вий". Мені зрозумілий потяг до унітаризму в Українській державі (якщо‑би він насправді був!). Та все‑ж не варто випробовувати глибини всеукраїнської державницької свідомости Західняка в такий ризикований спосіб. Моя особиста готовність до самозречення і до відмови од галицької говірки на користь Соборної української мови аж так далеко не сягає, щоби я ще за свого притомного життя зміг призвичаїтися до подібних наголосів. У 1929му році українські харківські укладачі словників виказували більше вирозуміння, чим нинішні київські: поруч з наголосом на останньому складі у вимові таких іменників у множині, як жита´ і поля´, тодішній правопис Голоскевича дозволяє двоякий наголос у називному відмінку слова лі´та´, і один-однісінький наголос (але не той, що є нині таким офіційним) – у називному відмінку слова свя´та! Можливо, десь на Сході і вимовляють свята´, але словник Голоскевича вважає, що накидати цю