Все намагався з'ясувати для себе: як, коли й чому сталося так, що Данило, якого все ще пам'ятає шмаркатим підлітком, сягнув високості, дотягтися до якої він, Мирон Миньківський, не наважувався навіть у своїх найпо— таємніших мареннях?! Чому талант дістався саме цьому хирлявому й непоказному хлопчині, якщо вони разом зростали на курних вуличках одного села, і, якби по справедливості, усіх їх мала б чекати однакова доля?!
У Києві, навчаючись у сільськогосподарській академії, Миньо знову спробував був подружитися з Данилом, проте й там у них, земляків, якоїсь особливої дружби не вийшло, як не вийшло її ще тоді, як були підлітками. Здається, Данило інтуїтивно відчував його люту заздрість і, вбачаючи в ньому майбутнього ненависника, всіляко намагався уникати його товариства. Якби в Києві не було Ігуди, отого їхнього Незламного Команданте, навколо якого вони, разом з іще кількома знайомими літераторами, гуртувалися, Миньо, можливо, так ніколи й не виявився б поруч зі Стратником. Той просто не став би з ним водитися.
На хвилі заздрощів, Миньо навіть спробував був писати вірші і поткнувся з ними на засідання студії, в якій не раз хвалили поезію Стратника. Проте всі п'ять написаних ним віршів були вщент розкритиковані і названі "графоманією", причому сам Стратник демонстративно, на правах земляка, участі в обговоренні не брав.
Відтоді Миньо не написав більше ні рядка, а Данила, хоча в розгромі його участі він і не брав, зненавидів ще лютіше. Але з часом Миня виключили з академії як невстигаючого, і відтоді з Данилом вони не бачилися. От тільки заздрість від того не притупилася. Ось і зараз Миньо вбивав її у собі, як міг: втамовував і душив; виривав, зрікався і топив її у самогонці, але вона знову й знову проростала у ньому з якогось невмирущого отрутного кореня, що, розростаючись і міцніючи, невблаганно виснажував йому тіло й душу.
Навіть коли хтось із будівельників бригади, в якій він тепер працював, починав розводитися, що, мовляв, Стратник он як високо злетів, а ти, агроном недовчений, настільки спився та занедбався, що й книжки до рук взяти боїшся, Мирон і тут боронився, і відповідав однаково похмуро й невпевнено: "Не всім же бути вченими! Та й живемо не згірше них..." Тож, здавалося, що з плином часу роз'ятрена душа його й цього разу вгамується. Навіть по тому, як у старого Стратника з'явилася ще одна книжка Данила.
Аж раптом за якийсь рік-два долинула нова чутка: "Стратник помер! Помер десь під Києвом, уже повернувшись із Мордовії, з таборів! Про це вже навіть сповістили "ворожі голоси з закордоння".
Ця звістка надійшла до села несподівано й нагло, як надходять тільки найстрашніші звістки, які завжди виявляються правдивими, і через те їм ніхто й ніколи не бажає вірити. Хвороба скосила його за якихось два місяці волі, і він пішов із життя, навіть не встигнувши викликати рідних чи самому навідатися до села, ба, навіть усвідомити, що це вже справді кінець.
Оскільки, од віку свого, славетнішого земляка Спокути не знали, то подія ця обговорювалася у кожній хаті, обростаючи щоразу новими й "правдивішими" подробицями, такими незаперечними, нібито все відбулося за цим ось порогом, поміж цими стінами, й господарі оце потроху оговтуються від пережитого й починають пригадувати, як же все воно насправді сталося.
Лише Миньова кам'яниця була єдиним куточком, де біду не обговорювали, а обмовчували, хоча того дня коли стало відомо про смерть, дружина Миньова, Ірена, й наважилася стиха, й ніби між іншим, запитати свого чоловіка: "Чув?" Але він негайно увірвав її різким і колючим: "Не глухий!" — і по всій розмові.
Ірена давно здогадувалася, як болюче сприймав її чоловік успіхи Данила, бо, хоча ніколи й не відкривався їй, але ж розумним жінкам чоловіче мовчання завжди говорить більше, ніж слова. Тому, як і раніше, ім'я поета при ньому не згадувала, й у хаті велося так, мовби ніякої звістки й не було.
А тим часом у душі Миньовій нею, наче плугом, зрізало якийсь усталений, прибитий літами і щоденними турботами пласт, і власна заздрість, до якої прагнув було пристосуватися, мов до невиліковної хвороби, раптом почала здаватися йому дріб'язковою й огидною.
"Та й з якого ж це дива я мав би заздрив йому?! — переконував себе Миньо, марнуючи зимові вечори біля засліпленого телевізора? — Що в літературі Данилові повелося ліпше, ніж мені? Але це ще, з якого боку подивитися: йому — своє, мені — своє... Ось ми разом зростали, проте я ще при здоров'ї і силі, а його вже нема!.. Та й табори мордовські мене, богу дякувати, обминули. І що з того, що Стратник вдався трішечки розумнішим, чи, може, проворнішим, та ще й — ти ж ба! — вдатним до якихось там віршиків?
Життя нічим зайвим не наділить: як чогось передасть, то відразу ж чогось і позбавить. А смерті байдуже, яким ти прожив його. Перед нею усі повстаємо однаковими: у страхові, у немічі і скорботі за непомітно згаслими роками... Може, він увесь свій талант ладен був віддати за одну днину буття, або хоч вечір... якого я оце гайную перед цією клятою блимавкою. Але ж таке обміну не підлягає. Тому й помер, з чим жив, а я ще живу — з тим, з чим належить піти в могилу. От тільки я ще житиму й житиму, а він — уже ні."
Час від часу зашкарублий Минів мозок усе ще намагався філософічно стулити уривчасті думки докупи й висукати з них якийсь прийнятний висновок; проте нецупка думка його привчена була до міркувань над конкретними, простими речами та явищами, від яких міг, або й не міг, мати користі, але, що вдієш, їх породжували потреби сільського буття; і висновки теж завжди виявлялися ясними й остаточними, якраз такими, якими він міг керуватися. А в цій історії з Данилом усе було аж занадто абстрактним й непевним, усе лежало поза його досвідом і розумінням.
Та, за всієї незбагненності того, що сталося, Миньо відчув внутрішню полегкість, і певний час прожив із почуттям темника, що несподівано ледь-ледь прозрів, і тепер, милуючись просвітками, не відчував ні прикрощів, ні заздрості, ані образи на долю.
Може, вперше в житті над ним не тяжіло усвідомлення мізерності свого буття, і він не прагнув бути тим, ким не є, або стати на щабель вище, ніж стоїть і здатен у цьому світі стояти.
Цілком вірогідно, що це було б початком його переродження, і все інше — дріб'язковіше — вже перестало б викликати в нього хвилю заздрощів, якби ж то якось увечері не почув з екрану телевізора... ім'я Данила Стратника!
Воно прозвучало так несподівано, що спершу гадав, що причулося, але оповідач — літній сивий письменник — неквапно й сумовито, як то й годиться про небіжчиків, говорив про творчий і життєвий шлях Данила, про його громадянську позицію; показував обкладинку третьої, тепер уже посмертної, книжки, і все читав та читав його вірші... А потім віщував, що життя і творчість Данила Стратника навічно увійдуть у вітчизняну історію, як приклад боротьби талановитого митця за незалежність України; і що ім'я поета-борця Данила Стратника, політичного в'язня совісті, навічно залишиться у переліку імен тих, хто віддав своє життя...
"Твою мать!.. — хряснув об землю склянкою з недопитим самогоном розлючений Миньо. — Тепер ідіоти-націоналісти зліплять з нього не лише поета, але й якогось там вошивого "борця за незалежність України!"... Не вистачало тільки, щоб його ще й у школах почали вивчати! Писав же я тим ідіотам-кадебістам, що слід негайно вибити з нього цю націоналістичну..." — і раптом, астматично хапнувши ротом повітря, мовби захлинався від зупинки серця, замовк на півслові.
Усе, що стосувалося тих шістьох доносів, які він, спровокований та заляканий кадебістами, змушений був написати на Данила Стратника, давно стали і довіку мали залишитися найбільшою і найстрашнішою таємницею його життя. Навіть згадка про них перетворилася для нього на вбивче табу, порушувати яке Миньо не наважувався ніколи і ні за яких обставин.
"А тепер, товаришу Миньківський, забудьте про ці інформаційки, і взагалі, про всю оцю нашу співпрацю, — порадив "опікун-кадебіст" Глотов, приймаючи від Миня шостого доноса на Стратника, — ви— кресліть з пам'яті і забудьте! — А потім усе ж таки не стримався і, мстиво посміхаючись, проказав: — Хоча і розумію, що не забудете, бо такі гріхи не відмолюються".
"Які ще... "гріхи", котрі не відмолюються?"
"Це я так, до слова."
"Взагалі-то я міг би ще й знадобитися..." — почав було Мирон підводити Глотова до думки про перехід на роботу в КДБ, одначе той рішуче відрубав:
"Уже ні. Занадто вже часи й обставини змінилися. Для вас же краще буде — відійти від наших спільних "державних" справ і зачаїтися. Але памятайте: якщо ви й справді знадобитеся, вас обов'язково знайдуть. З-під землі видобудуть, з загробного світу інкарнують".
"Використали, як хотіли, тепер намагаєтеся витерти об мене ноги?"
"Побійтеся бога, Мироне Миновичу! Ви навіть уявити собі не здатні, як насправді ми "витираємо ноги" об тих, кого використовуємо одноразово. Тому втішайтеся знаєте чим?"
"І чим же?" — похмурою спонукав його до одвертості Миньо.
"От, як би ти ще, у який спосіб, міг помститися Стратникові, — несподівано перейшов Глотов на "ти", — якби ми, в своїй "конторі", та не вирахували в тобі поета-заздрісника? Ти ще й повинен бути вдячним, що позбудешся уславленого земляка — віршописця. Бо як би це виглядало: ти — всього лиш невдаха-студент, якого викладачі академії відмовляються перетягувати з курсу на курс уже навіть під нашим тиском, а Стратника публікують у республіканській пресі?! Несправедливо, чи не так? Ось і я кажу: "не-спра-вед-ливо!".
.А тим часом сивоголовий письменник, що сидів десь там, у Києві, перед телекамерою, усе говорив і говорив про Данила Стратника, заповзято засвідчуючи, що література втратила поета, талант якого, хоч і не встиг розквітнути в усій своїй яскравості, але достоту проявився у трьох збірках та по численних публікаціях; розводився про "тему добра й людяності" в його поезіях, про "бачення й розуміння ним навколишнього світу", про щирість... ще про щось до нього, саме так, персонально до нього, до Мирона Миньківського, промовляв той мудрий чоловік.
Але Миньо уже не чув і не бажав чути його, бо в зашкарублому мозку його раптом, з усією жахливістю й невідворотністю, сформувалася та проста й безжалісна істина — що різниця між ним і Данилом криється не в кількості літ, які вони прожили, а в нездоланній безодні, котра пролягає між талановитою людиною, і людиною необдаро— ваною; між заздрістю і людяністю; між мізерним нидінням і мудрістю життя.