Швидко закивала рукою, накладаючи на собі хреста.
Підходила пора повертатися до міста. Як і минулого разу, лише при згадці про це повернення Матильдине серце нило й щеміло. Ще ніколи не було так за чимось жаль. Ще ніколи не тягнуло до лісу й ріки так, ніби не їх має покидати, а дітей рідних, котрих ніколи не мала. Чом' не може залишитись тут назавжди, на всі довгі зими й літа, на всі дні й ночі? Тут — усе те, що гріє їй душу. Тут безпечно їй. Тут не боїться навіть отого здобичника й головоріза.
Що ближчав той час, то важчало в грудях. Ніби насипано туди річкового каміння й тягне воно її, тягне на якесь дно.
Прощалася з тіткою й дядьком. Дорогою все оглядалася, поки не розтанули дві постаті, як мара...
Домівка Матильди пахкотіла чебрецем і м'ятою, рум'янцем та кмином, шавлією й майораном. Любе чи не любе місто, а ось цей дім — її оаза.
Почалися сірі й самотні будні. Одна розвага — Емма та спільні теревені. Ще одна розрада — допомога якомусь хворому. Якось трапилася й неприємна подія: померла породілля. Її покликали уже пізно, жінка не могла розродитися, тож дитя вийшло мертвим, а невдовзі відійшла і ще юна мати.
Уже була пізня осінь, холодний вітер розгулював вузькими вуличками міста та все підсвистував непривітно й вороже. Дрібні краплі дощу проникали в кожну щілину, а неприємна вологість пробирала до кісток. Матильда поверталася з ринку, коли вже сутеніло. Накинула низько на чоло каптур і швидко дріботіла до свого дому, оминаючи подовгуваті й місцями глибокі калюжі.
Не встигла зачинити за собою двері, як хтось сильно й різко вдарив у них, і відразу ввалився до будинку. Перед нею хижо зблиснули зуби графа Вольфа.
Страх обійняв Матильду, але опанувала себе.
— Що це ви такий неввічливий, пане Вольфе? — мовила м'яко, навіть улесливо.
Від її тону той завмер на мить. А далі хмикнув зверхньо:
— Хто не чує мене по-доброму, того примушу чути мене по-злому...
— А ви навіть буваєте добрим? — уже грайливо питала його.
— З такими вродливицями я буваю навіть душевним...
— То чим маю за честь такі відвідини? — спитала спокійно.
— Та ось... Надумав повернути твої речі, — його очі блищали з-під чорних брів зловіще і похітливо. Матильді було неймовірно гидко від того погляду, та лагідно продовжувала:
— Тримайте собі їх на згадку, пане Вольфе.
— Ах, чому ні, дорога Матильдо! Там такі аромати вашого зілля й вашого тіла, що голова моя паморочиться, як тільки торкаюся їх...
Матильда навіть посміхнулася, вдаючи неабияке задоволення від його слів.
— Ваші домагання, погодьтеся, були не зовсім доречні... на селі...
— Тому я й прибув до міста. Я б прибув на край світу, аби мати Вас, — останню фразу він майже просичав і кинувся до Матильди, стискаючи її в обіймах.
Вона не відсторонилася відразу, а тільки чемно призупинила натиск графа.
— Знаєте, це не зовсім вдалий час для взаємних симпатій...
Бородань запитливо й недовірливо глянув на неї.
— Ви ж розумієте, жінка має свої ритми для цього.
— А... так, так... Я чекав довго, тож витримаю ще... зовсім мало.
— Г адаю, не відмовитесь від пригощання? Надворі холодно й сиро, — звабливо глянула йому в очі.
— Тільки однієї страви я бажаю. Але не відмовлюся й від інших делікатесів із твоїх рук.
Матильда почала накривати на стіл...
* * *
Був сірий, дощовий і сумний день. Небо насупленим своїм обличчям нависло над містом, хмари чіплялися за гострі вершечки церков і виливали із себе густу мжичку. Поміж краплинами помалу з'являлися й білі згустки снігу. Зима ставала на поріг.
Разом із зимою ступили на поріг Матильди люди в чорному.
Відчинила й завмерла. Вона знала їх. Перед очима промайнули картини минулого, коли отак прийшли за її чоловіком.
Чи була вона готова? Чи чекала на цих зловісних гостей? Десь глибоко в душі таки знала, що рано чи пізно це мало статися...
.Гримнули важкі двері і клацнули тугі замки. Матильда залишилася одна в темній, сирій та холодній камері. Це був підвал, тож ані промінчика світла. Чомусь її прикували залізним ланцюгом до стіни, ніби вона могла втекти звідси або випаруватися крізь стіни. Але чому й ні? Відьма ж.
Очі звикали до темряви, а розум — до кінця. Єдине, чого хотілося, — щоб це відбулося якнайшвидше.
Її звинувачували в чаклунстві, у смерті дитини й породіллі. В тягучому кінці графа Вольфа. Марячи, той повторював її ім'я, називаючи відьмою. Матильда ні в чому не зізналася, бо не відчувала за собою провини, навіть за графа. Вона тільки захищалася. Вона, самотня беззахисна жінка в цьому хижому й нещадному світі, захищалася тими методами й інструментами, які давав їй світ.
Час минав, але Матильда не знала йому ліку. Якогось дня за нею таки прийшли. Вели знову на допит, але дорога їхня не лежала до виходу, а кудись углиб тісними лабіринтами підвалу. На стінах тьмяно блимали смолоскипи, проводжаючи її невтішними зблисками. Не було в них тепла, хоч і горіли вогнем. Тут усе холодне.
Все-таки піднялися високими дрібними сходинками на наступний рівень і невдовзі ввійшли у простору й добре освітлену кімнату.
Там на неї уже чекали: в довгих чорних рясах, з насунутими каптурами, ніби намагалися приховати свої обличчя й очі.
Знову зачитали всі звинувачення й запитали, чи визнає вона свою провину та чи готова покаятись.
— Я ні в чому не винна.
— Але Ви приймали пологи в тої юної пані?
— Так. Тільки мене покликали надто пізно, дитя уже було мертвим.
— А граф Вольф? Чи не були Ви знайомі?
— Ні. Я вже говорила про це.
— Але Ви бували в замку його тітки й теж лікували її своїми чаклунськими методами...
— Так, я лікувала стару пані. Там я могла бачити графа, а він мене. Але це не може розглядатися як близьке знайомство.
— Ви особлива жінка, Матильдо. Освічена. Але не тією наукою, що мила Церкві і Богові. Ми можемо зрозуміти, що в цьому не лише Ваша провина, а й Вашого покійного чоловіка, котрий уже вариться в пекельних смолах. Тож радимо Вам не йти його шляхом. Це буде останній наш допит. Наступні допити будуть із пристрастю.
Голос замовк. Мовчала й Матильда.
— Ви визнаєте свою причетність до чаклунства? — знову питав суворо і холодно голос.
— Ні.
— Ви визнаєте себе винною у смертях пані Герман і графа Вольфа?
— Ні.
Чотири темні фігури розвернулися й вийшли одна за одною.
Матильду знову повели темними коридорами. Тут, куди її привели, стояв довгий стіл і за ним сиділо знову кілька людей у чорному, а також писар.
Під стіною стояло велике дерев'яне крісло, сидіння і спинка якого були пробиті гострими залізними колючками, котрі виглядали назовні. Вздовж іншої стіни — довга драбина і ще різні чудернацькі прилади, призначення яких Матильді було не зовсім зрозуміле. Зблідло її лице, тіло стало дерев'яним та холодним, ніби і в ньому закрижаніла кров.
Про те, що таке драбина, вона дізналася невдовзі...
Після довгих годин тортур знову лежала на долівці темної камери. Сюди її притягнули, бо йти своїми ногами не могла. Пробувала поворухнутись, але болем відгукувалось у кожному куточку тіла. Холоду не відчувала, бо вже встигла зростися з ним. Холод тік її жилами, повільно й тягуче. А разом з ним гарцював тим тілом біль.
Зненацька відчула теплий, живий дотик до руки. Поворухнула головою й у цілковитій темряві все-таки розгледіла навпроти свого лиця дрібні, хижі очі великого щура. О ні! Живцем ці тварюки не будуть її їсти! Зібрала всю свою волю й почала повільно зводитися.
Сиділа під вологою стіною, а перед очима пливли води її мирної, але сильної ріки. Співали пташки й важкими кронами шумів ліс. Сонце пестило чоло ніжними доторками. Якби ж то залишилася там! Якби ж то могла стати пташиною, недосяжною, не винною ні в чому, — ні в тому, що дихає, ні в тому, що живе і що жінка, яка знає трохи більше за інших. Вона так само платить, як заплатив він. Чи це не та сама темниця, де він провів свої останні години?.. Чи зустрінеться вона з ним там?.. У пеклі. Та чи є ще десь більше пекло, ніж те, яке вона уже встигла збагнути й відчути, й те, котре ще чекає її попереду? Чи є ще десь страшніші чорти, ніж оці, що бродять з опущеними головами в темних каптурах коридорами темниць і катують людей. Втечі від них і від всепоглинаючої холодної темряви в щось ще темніше не може бути. Бо нема нічого більш зловіщого, брудного, гидкого. Втеча від них — це порятунок.
Якоїсь миті знову почула кроки і брязкання ключів у коридорі. Про неї не забули. Уже могла йти своїми ногами, хоч нею дивно похитувало, немов від шаленого вітру, який враз розгулявся цими тісними коридорами.
Це була та сама, знайома, кімната з кріслом. Світла було менше, присутніх теж. Її посадили на дерев'яну лаву, з обох кінців якої були прикріплені ланцюги з грубими отворами кайданів.
До неї підійшов невисокого зросту чернець і став мовчки навпроти. Звела очі. Думала, що вже немає якихось чуттів, та ось її залило кип'ячем, мало не скрикнула. Це був Ортвін.
— Я тут, щоб допомогти Вам, Матильдо, зізнатися у своїй нехорошій поведінці перед Церквою і її священною вірою. А також у Ваших страшних гріхах. Якщо зізнаєтесь, обіцяю вам життя.
— Але я ні в чому не винна, Ортвіне...
Його лице перекосилося на мить від почутого імені і знову стало смиренним та холодним.
— Є багато доказів проти Вас і Вашої чаклунської діяльности.
— Але яка ж я чаклунка? — безсило посміхнулася Матильда. — Ти ж знаєш мене! Хіба не відоме тобі коріння всього? — відчайдушно лепетала Матильда.
— Я знаю те, що каже Святе письмо, — сухо мовив абат і зробив знак рукою до інших. Писар підвівся з місця, виходячи слідом за охоронцями.
— Як бачиш, я на твоєму боці. Тому, наказав вийти іншим. Хочу дати твоїй душі можливість відкритися й зізнатися у всьому тільки мені. Такі привілеї не для всіх.
— О, так, дякую Вам, отче. Ви добрий до своєї пам'яти. І Ви не можете не пам'ятати, що нічого злого в мені не живе, і все те, чим я користуюся, — тільки дари природи самій людині. Це лише інструменти, вміючи користуватись якими, можеш мати користь...
— І шкоду. — Різко перервав її абат. — Чому і як помер граф Вольф? Чи не від Ваших природних інструментів?
— Я не шукала графа Вольфа...
— Шукав він Вас?
Матильда мовчала.
— Якби жінка була любою Богові, вона б не носила в собі стільки суперечностей і стільки...