Проти переконань

Чого вона, врешті, стоїть, мов камінна? Справді їй так усе бай­дуже? Чи, навпаки, розібрав її такий жаль від його відмови?

Ігор відчув, що у нього тверднуть уста, і йому важко говорити.

— Гаразд, — урвав льодовитою нотою у голосі, навіть трохи радий, що не повинен кінчати тим своїм ганебним каяттям, — ти, як бачу, дуже зайнята. Я думав, що тато вдома і тому зайшов. Але, коли його нема, то я піду. І так пізно вже...

Похапцем одягнувся, взув калоші і, стиснувши її без­владну руку, мерщій вискочив із гарячої, мов лазня, хати у мрячливу темінь свіжої ночі.

— Уф! — вирвалося у нього, і він ще ширше розкинув поли пальта, щоб скоріше охолонути.

— Ігорю, почекай! — впало зненацька з порога хати, коли він уже брався відчиняти хвіртку.

Стрілою перелетівши подвір'я дівчина опинилася бі­ля нього:

— Ти маєш при собі той свій реферат? — спитала гарячим і дуже схвильованим голосом.

— Тобі навіщо? — здивувався Ігор.

— Не питай! — нетерпеливо крикнула вона. — Скажи, чи маєш?

— Ну, маю... — ще більше здивувався він.

— Дай мені!

— Та навіщо?

— Хочу прочитати.

— Це для тебе нецікаво... — не міг відмовити собі приємности, щоб не помститися за її недавню байдужість.

— Нецікаво?! — вибухнула дівчина з такою нетерпи­містю, що він аж злякався. — У мене цілий світ пішов обер­том! Я… Я просто не знаю... Дай реферат! — тупнула но­гою злісно.

"Вона істеричка!" — зродилося в йото голові ствер­дження і холодним вужем зсунулося йому по плечах.

— Та з тобою, дівчино, що? — намагаючись опану­вати свій переляк, спитав лагідно. — Чому в тебе світ пі­шов обертом?

Чи то від холодної вогкости, чи від хвилювання, дів­чина тремтіла так, що у неї аж голос зривався.

— Бо я ніколи не думала, що ти... безбожник! — по ваганні й паузі випалила одчайдушно останнє слово, не­мов би воно було чимсь сороміцьким, або святотатським.

Ігоря нараз осінило.

— Ф'ю-ю-ю! — свиснув уражено. — Ось воно що! — А що ж ти думала?

Вона мовчала, тільки важко дихала.

— Чекай, — не міг він з дива вийти, — як це ти не могла сама додуматися до того, що я, матеріаліст, не можу вірити в Бога?

Знову — замість відповіді була мовчанка.

— Чудеса! — підсміхнувся вголос. — Але... Але ти, Марусю?! І тобі не соромно бути атавізмом релігійного фанатизму середньовіччя? Ну, знаєш, це просто неймовір­но! Міг я все припускати, але ніколи не думав, що з тобою оправа стоїть так зле... Не дивуюся старим людям, вихо­ваним змалечку в релігійних забобонах. Але щоб молода людина... Ні, просто неймовірно!..

Навіть крізь темінь бачив, як Маруся корчилася від його слів, ніби та жертва, прийнята до ганебного стовпця, і йому стало знову жаль її.

— Ну, гаразд, — припинив потік вияву свого здиву­вання і докорів Ігор. — Мені було б слід пам'ятати, що ба­ба Текля недаром з тобою жила шість років. Ось тут ма­єш мій реферат, прочитай його, подумай над ним, а пізні­ше поговоримо.

Втиснув дівчині в руку згорток конспекту, попрощав­ся і скоренько відійшов.

Міряючи розмашистим кроком болотисту дорогу, весь час думав над цією чудною сценою і похитував головою. Дивно йому було все ж таки. Правду казав, що старі люди його не дивували. Ось, наприклад, Кобзаренко, або хоч би і його мати — колишня пансіоністка: її побожність бу­ла цілком природною річчю для Ігоря. Здавалося йому на­віть, що, коли б мати одного разу перестала вірити, — во­на стратила б якусь надзвичайно істотну рису цілої своєї вдачі і не могла би бути тим, чим вона є.

Та одна річ — мати, а зовсім друга — Маруся. Зреш­тою, мати — глибоко віруюча людина — ніколи не була фанатичкою. Вона, здається, підозрівала, що Ігор не ві­рить, але ніколи не робила сцен і ніколи не казала, що у неї світ іде обертом, як оце сказала Маруся. І таку спокій­ну віру Ігор ще міг зрозуміти. Але щоб у двадцятому столітті молода дівчина могла робити істерику на релігійно­му тлі — це видавалося йому чимсь хворобливим і проти­природним. "Неврастенія, неврастенія — повторював собі під носом. — Баба Текля і неврастенія..."

Відкриття не належало до приємних, і Березовський навіть спитав себе, чи добре зробив, що дав свій реферат? Коли вона так зреагувала на його відмову від розговіння, то від реферату може ще чого доброго розхоруватися зовсім.

Подумав-подумав і махнув рукою:

"Нічого їй не буде. Хай прочитає. Цікаво буде навіть довідатися, що вона на це все скаже".

* * *

Але, хоч йому було й цікаво, навмисне не приходив кіль­ка днів, чекаючи, поки минуть свята. А, коли вже й прийшов, не зустрів звичайного радісного прийому. Григорій Сте­панович сердито нахмурив брови при його появі, а Мару­ся, боязко глипнувши в його бік, зараз же відвернулася.

— Здоров, здоров, безбожнику! — привітався Кобзаренко. — Замість того, щоб прийти на свята та й по-хри­стиянському з нами паски з'їсти, ти якусь погань у хату підкинув, мов би навмисне. От цього я, Ігорю Олександро­вичу, від вас уже ніяк не сподівався, ніяк! Почала було ме­ні Маруся читати те, що ви там у тих своїх папірцях наго­родили, а я видер їх у неї з рук і спалив. Гнівайтеся, чи ні. І, кажу вам наперед, що, коли ще щось таке принесете, то не дивитимусь довго, а — в огонь його — і квит!

Прикро вражений такою варварською розправою зі своїм "мітом", Ігор все ж постарався безтурботно усміх­нутися:

— Невелика новина. Це вже з давніх-давен усі клери­кали так роблять: ледь що не по-їхньому — зараз у вогонь! Палили не тільки папери, книжки й мистецькі твори, а й живих людей. Бачу, що і ви від них далеко не відбігли...

— Того я, голубе, не знаю, хто там і що там колись палив, і за них не відповідаю. Але за себе відповідаю і ка­жу ще раз: усяке безбожницьке блюзнірство, яке знайду у себе в хаті, палитиму — і квит!

— Навіть не читаючи?

— А навіщо його читати? Тільки розум каламутити і Бога гнівити. Мало нам тієї кари, яку маємо, то гнівімо Господа ще більше, щоб зовсім Своє лице від нас відвер­нув. У такому страшному житті, як наше, єдина тільки на­ша надія лишається — Бог! Ні, ти ще хочеш і це відібрати?

— Е-е, Григорію Степановичу, нещастя, коли людина не на власні руки, а на Бога надіється! До смерті в страхіт­ті житиме і до смерті на Бога надіятиметься.

— А ти чув, як кажуть: "До Бога взивай, а рук при­кладай"?

— Чув. Але, коли рук приложиться, то й до Бога взи­вати не треба — обійдеться.

— Верзете казна-що! — розсердився Кобзаренко. — Як Бог праці не поблагословить, то людина по лікті руки в роботі зітре, а користи не матиме. Не буває так?

— Буває, звичайно, але рідко. Зате людина, що тіль­ки на Бога надіється, може лоба в молитві розбити без нія­кісіньких вислідів — це завжди так є.

— Над цим сперечатися, голубе, — це все одно, що з пустого в порожнє переливати, бо ні ти, ні я статистики не списували, то й не можемо один другому на папері числа показати. Ти мені скажи таке: куди безбожники світ доведуть? До безодні?

— Скоріше побожні його доведуть до безодні. По­думайте самі: навіщо побожним людям про це коротке земське життя дбати, коли вони притьмом деруться на не­бо до життя вічного в раю?

Кобзаренко випростувався й урочисто підніс голос:

— Земське життя і є на те, щоб у ньому собі на віч­ність заслужити. Хочеш блаженства по смерті — роби доб­ро перед смертю.

— Ет, казки!..

— Для кого казки, а для кого й ні! — і Кобзаренко, впершись обидвома руками об стіл, перехилився до Ігоря. — А от тепер ще скажіть таке: на яку це лиху годину неві­руюча людина має мозолитися над поліпшенням земського життя? Не свого власного, а так, загального? Нагороди за свої вчинки від Бога не чекає, кари не боїться — і що їй? Однаково ж, думає собі, умре — і з неї лишень лопух виросте. Душі нема, є саме черево. Ну, значить, треба жи­ти черевом, череву годити, черевом думати, черевом раді­ти. А до чого воно доводить — бачимо.

— Це ви думаєте про большевизм, а...

— Річ не в назві, голубе! — перебив Кобзаренко. — Називай його большевизмом, комунізмом, чи якою інак­шою холерою — все одно! Як Бога відкинеш, в душу не віриш, а зі всього святого смієшся — то лізь у власне че­рево: там тобі й місце!

— Чекайте, Григорію Степановичу, — спробував ще обстоювати свої погляди Ігор, але Кобзаренко не хотів нічого слухати.

— З вами говорити — треба спочатку гороху наїсти­ся, — сказав з властивою йому одвертістю, — а я часу не маю. То ж ви собі сидіть, вчіться, чи розважайтеся, а я піду.

Натиснув на голову кашкета і вийшов. Ігор і Маруся лишилися самі.

Розмовляючи з батьком, він увесь час непомітно слід­кував за дівчиною, але не зауважив нічого з того, що ски­далося б бодай на тінь її неврастенічного вибуху підчас останньої зустрічі. Маруся сиділа мовчки підчас його супе­речки з батьком, виглядала апатичнішою, ніж завжди, й уперто дивилася на головку цвяха, що виставала з підлоги. Тепер дивилася у вікно, за яким почали появлятися перші пуп'янки яблуневого цвіту, й мовчала далі. Знаючи її на­туру, Березовський не сумнівався, що сидітиме отак до вечора і перша розмови не почне, хіба що запропонує йо­му напитися чаю. А повинна була б спитатися хоч щось, принаймні перепросити його за спалений конспект. Але по ній не було видно ні зацікавлення, ні ніяковости, — вза­галі нічого, крім цілковитої байдужости. І Березовському знову пригадалася болотяна трясовина: кілька днів тому назад вона вибухнула істеричним фонтаном, бо в її сонне плесо потрапив камінь. Але сьогодні вже все прийшло в порядок: проковтнула камінь, засмоктала — і сліду не­ма. Спокій.

Амбіція веліла йому мовчати також, бо ж, врешті решт, заторкнене питання повинно було цікавити Марусю, а не його. Але роздратовання, яке переростало в образу, вже розповзалося по його тілі, холодило обличчя й викрив­лювало уста.

— І що ж, Марусю, — обізвався він тим убивчо-спокійним голосом, яким завжди прикривав хвилювання, — більше тобі вже світ не йде обертом? Стало знову все на своє місце?..

Вона ледве помітно ворухнула плечима, але не відпо­віла, навіть голови не обернула.

Іґнорація?

Ігор відчув, що починає тратити рівновагу.

— Хотів би я все ж таки знати, Марусю, — знову по­чав, поважно й повільно вимовляючи кожне слово, — чи існує в світі річ, яка б тебе по-справжньому цікавила? Бо я, правду сказавши, вкладаючи тобі в голову певні відомості, починаю сумніватися, чи моя робота має сенс? Навіщо тобі, наприклад, освіта, знання й диплом, коли ти не розумієш, до чого їх прикласти?

Дівчина раптом обернулася від вікна й глянула на ньо­го зміненими очима, які стали знову гострими й блискучими, як скалки антрациту.

— А я спитаю тебе, Ігорю, — кинула різко, — навіщо справді освіта, знання й дипломи, коли по смерті й з наймудрішої людини все одно тільки дурний лопух виросте, як оце сказав тато?..

Здивувала його і тим поглядом і своїм питанням, і він, дивлячись на неї, уперше спитав себе, чи не криється в ній, бува, щось такого, чого він ніколи не сподівався.

— Як-як! — зчудувався він.