– З посмішкою відповів Миколай. – Так от… я нарешті владнав всі питання, отримав остаточний розрахунок на роботі, урвав останні білети на літак і що ти думаєш.
— Я звичайно п'яниця, однак навіть мені вистачить клепок і логіки для того, щоб здогадатися, що тобі завадив снігопад.
— Саме так друже: клятий, прости Господи, снігопад, котрий накрив ледь не всю Україну.
— І ти серйозно чекав в аеропорту цілу добу?
— Так і повір мені – це було аж ніяк не просто.
— Вірю.
— І знаєш, що найбільше збивало мене зі шляху в той момент?
— Не знаю… обличчя оточуючих.
— Майже, але на ділі я більше хвилювався не за те, що можу зустріти Різдво не в одному з найчарівніших міст Європи, а постійно вів битву із власними думками, як зараз.
— Що ти маєш на увазі? – Трохи здивовано запитав Густаво, трохи протверезівши.
— Я одвічно задавався питанням: а можливо так і має бути? Можливо Господь мене стримує від цієї поїдки? Можливо він оберігає мене від чогось і тому я не можу потрапити туди, куди мріяв вже дуже і дуже багато років… чи можливо я потрібен для чогось тут… можливо це якийсь знак або ж випробування на мою стійкість духу?
— І?
— Нічого… я дочекався і полетів. Провів чарівні свята і, в якійсь мірі, не міг повірити своєму щастю коли повернувся додому та, в один момент, навіть замислився над тим, що життя готувало мене для чого, в першу чергу моральну, давши відпочинок на певний час перед тим як…
— Перед тим, як що?
— Перед тим як звести із тим, чого не можливо було уникнути – смерті. Не стало мого діда… це… це був найважчий період, що не дивно, однак я справився і… і зміг прийти до тями. Як ніяк, але життя продовжується, вірно?
— Так, Майк! Саме так. І будь впевнений брате, що цього разу все точно обійдеться. Ми просто летимо до тебе додому і всього.
— Так – це просто ще одна дорога додому.
***
Вітер так і не збирався вщухати, але одна надія все ж таки змогла себе виправдати: дощ, котрий лив настільки стрімко своїми жирними краплями, трохи вгамувався і дозволив Миколаю і Густаво відправитись на пошук місця для ночівлі.
Сеньйор Фелікс порекомендував хлопцям непогане місце, котре ще й знаходилось не так вже й далеко від закладу. Як не дивно, але готельчик, до якого направлялись хлопці, тримав сват сеньйора Фелікса, що змусило повірити Миколая в те, ніби в усій Південній Америці люди тільки те й роблять, що по максимуму використовують свої сімейні зв'язки.
Це аж ніяк не було проблемою, навіть, в якійсь мірі, навпаки виникало певне відчуття домашності та спорідненості з тими чи іншими місцями, де всі знають один одного і намагаються допомогти тим чим зможуть.
— Цей вітер мене просто з ніг зносить! – Волав Густаво во весь голос, не стримуючись ані в бранних словах, а ні в палкій жестикуляції, ще навіть не встигнувши до кінця протверезіти.
— А ти ще жалівся на зайву вагу! – У відповідь гукнув йому Миколай.
— Так! До біса той спорт і дієти!
— Знаєш, як в нас кажуть: "сало – сила, спорт — могила".
— Що таке сало? – Запитав Густаво, чим ледь не вбив Миколая.
— Ми виправимо цю хибу природи першим же ділом, як дістанемося України.
— Сподіваюсь це щось пристойне. – Ствердив колумбієць.
— Наскільки мені відомо, друже, непристойне тебе, в якомусь сенсі, приваблює навіть більше.
— Так було цілих тридцять хвилин тому, брате. Тепер я праведний, наче той монах.
— Принаймні до ранку. – Із посмішкою промовив Миколай.
— Якщо пощастить. – Із відповідною посмішкою відповів йому Густаво.
Вони прийшли.
Готельчик був дійсно невеличким та складався з двох продовгуватих поверхів і полу-розкішним холом, де навіть був в наявності відповідно невеличкий бар та пара місць для відпочинку поряд нього.
Хлопці зайшли всередину в той момент, коли адміністрація намагалася усунути наслідки нестерпного шквального вітру, котрий постійно намагався вибити одне із вікон та скоїти цілковитий безлад в холі, попутно заносячи в приміщення усіляке сміття з вулиці, що аж ніяк не прикрашало зовнішнього вигляду цього і без того не найпривабливішого місця, але як не крути хлопці знаходилися в тому положенні, котре не надавало їм можливості широкого вибору місця для сьогоднішнього сну, в котрий вони взагалі, по-хорошому, мали б поринути вже в повітрі на шляху до Лондона, де на них чекала пересадка в величному аеропорту Хітроу.
Але зараз вони були ледь не на іншому кінці світу від Великої Британії і тим паче ще далі від рідного широкого Дніпра, рідних Київських вуличок, рідного смаку їжі та всього іншого, із чим тільки було пов'язано саме розуміння батьківщини у Миколая, який дуже і дуже сильно хотів розділити це саме відчуття "рідного" із тим парубком, який наче Божим провидінням за лічені дні знайомства перетворився для нього на справжнього брата.
Так буває в житті, що людина, котра не просто із тобою не пов'язана генеалогічним деревом, а й взагалі є цілковитою полярністю тебе самого перетворюється на когось хто зовсім неочікувано стає ледь не найріднішою особою після твоїх батьків ставши ледь не членом родини.
— Я піду візьму нам номер. – Сказав Миколай.
— Добре, з твого дозволу Майк, я поки посиджу тут трошки. – Вимовив Густаво, відчуваючи доволі сильну пульсацію в голові та чималий набряк у своїй спині.
Взяти кімнату не виявилось обтяжуючим, оскільки ціна за ніч в двомісній кімнаті виявилася доволі привабливою, а за словами портьє людей тут майже не було, що навіть трохи порадувало Миколая, оскільки невідомо з якої причини, але сьогодні він особливо не бажав бачити зайвих обличь.
Інтернет з'єднання було далеко не найкращим, однак якби там не було хлопцеві вдалось вийти в мережу і переконатися в тому, що його превентивні дії в контексті повернення додому були аж ніяк не марними, так як ситуація загострювалася ледь не з кожною наступною секундою.
Він спробував зателефонувати батькам з холу, але з'єднання виявилось настільки слабким, що їм майже не вдалось поговорити. Принаймні хлопець зміг надіслати повідомлення, що вилітає найближчим рейсом і, якщо все складеться найкращим чином, за добу буде вже на рідній землі, в компанії свого шановного колумбійського друга.
За цей період Густаво встигло настільки сильно розморити, що хлопцю знадобилась допомога в тому, щоб дійти до номера. На годиннику було близько одинадцяти, час в який, зазвичай, життя молодика тільки починає набувати особливого відтінку, але втома та зайві хвилювання безпощадні до кожного з нас, навіть до найстійкіших.
Номер був доволі звичним: два ліжка, крихітна вбиральня, невеличкий балкончик, трохи обшарпані стіни та невеличкі сліди від плісняви в кутках, але в цілому все було більш ніж пристойним за свої гроші та необхідність провести тут всього одну ніч.
— Пробач мене, Майк. – Неочікувано промовив Густаво, за хвилину після того, як Миколай поклав його на ліжко і допоміг зручніше влаштуватися. – Я повинен зараз допомагати тобі, а не ось це… я… це не гідний вчинок для друга… пробач.
— Жартуєш брате? Не тобі просити прощення. Я винен, що ти став частиною всього цього. Це стосується лише мене та моєї країни. Тобі немає за що вибачатися.
— Якби я не потягнув тебе на Барбадос ти вже був би в літаку на дорозі до дому, а не в цій дірі.
— В усьому винні лише кляті покидьки, які бажають стерти Україні у прах. Не треба шукати провину в собі, а тим поче жалітися. Ми з усім справимося і… — Він хотів сказати ще щось, хотів ще багато чого сказати, але чомусь не став. Ніби його власний язик перестав ладнати із думками, а віра в ці самі думки починала розчинятися з кожною наступною секундою приводячи його до самої лише пустоти. – Спи, Густаво. Дасть Бог погода вранці буде на нашому боці.
— Головне вірити, Майкі… головне вірити!
— Я вірю… вірю.
Вірила вся нація. Вірила в те, що все владнається, що все встане на свої місця, а якщо і піде не так як треба то не протриває більше пари місяців, однак врешті-решт ця сама віра була направлена не на те і залишалися лічені години до початку невідворотного, що вже дивом починав відчувати хлопець, котрий знаходився на самому краю світу від рідного дому, не маючи гадки чи встигне він до нього добратись в вирішальний час.
***
Сон навіть не став випробуванням для Миколая, оскільки хлопець одразу ж зрозумів один простий факт: доки він залишився на цілковитій самоті зі своїми думками про дім "дивовижні країни мрій" йому побачити навряд чи вдасться. Зараз він бачив саму лише пустоту перед своїми очима відгородившись від всього що тільки можна та неможна, дивлячись із тупим поглядом у стіну кислотно-жовтого кольору, котрий нічого окрім огиди у нього не викликав.
За вікном буревій, який здавалося б трохи вгамувався, почав грати новими відтінками, починаючи нагадувати серію картин знайомого Миколаю митця, котрий доволі вміло міг зображати подібні пейзажі.
В них жила своя романтика… романтика вічності, романтика дощу, вітру, нестриманості, енергійності та доволі дивної швидкості, але врешті-решт ця сама романтика все одно залишалася нічим іншим, як перешкодою для хлопця в най незручніший момент і жодних думок стосовно оточуючої краси у нього, принаймні поки що, не виникало.
Він не міг дозволити собі продовжувати сидіти на одному місця, дивлячись за дощем та подувами вітру, які подекуди ледь не зносили дах, тому Миколай вирішив спуститись в хол в надії знайти хоча б краплю втіхи в людських обличчях, котрі ще пару десятків хвилин назад навіть бачити не хотів.
Ця непостійність руйнувала його і він починав помічати даний фактор. Він ніколи не був таким раніше, завжди намагаючись тримати себе в руках, не дозволяючи думкам та невиправданим, поки що, переживанням взяти над собою верх, роблячи все від себе залежне щоб продовжувати жити так, як це годиться не звертаючи увагу на все зайве і продовжувати рух, а рух для нього існував тільки в одному напрямку.
Хол був пустим, що не дивно. Навіть портьє не було своєму робочому місці: чоловік мирно собі стояв біля входу і палив цигарку, з цілковито спокійним погляд спостерігаючи за краплями води.
Дивлячись на нього, незрозумілим чином, в Миколая виникло неймовірне бажання доєднатися до його спокою, оскільки сам безтурботний зовнішній вигляд цього чоловіка викликав саме лише умиротворення на душі.
— Знайдеться зайва? – Запитав Миколай, чим трохи налякав чоловіка, котрого звали Мартін.
— Звичайно, сер.