Клевеня

Ніч із суботи на неділю видалась холодною, наче не в останніх числах квітня, а в кінці березня – вранці я, зиркнувши у вікно, побачив у закутку двору посріблену заморозком травичку; у неділю вдень, дарма, що сонце світило, тепла не сталось, бо здійнявся вітер – рвучкий, знервований якийсь, наче істерику хотів нам закотити незрозуміло з якої причини а, можливо, він просто був березневим, що якимось чином залетів аж в кінець квітня? Наступної ж ночі вдарив мороз, точніше, за вердиктом діда Паньошки, шестиградусний заморозок.

Тепер зранку старий з цієї причини згорьований далі нікуди:

– Ех, Глібе... Пропало все, – скаржиться мені й скрушно хитає головою Пантьошка, не буде сей год не те, що абрикосів чи слив, а навіть яблук з грушами. Да шо там груші – ні горіха, ні вишні, ні навіть шовковиці... Оце дожилися. Скульки років уже по рясту топчусь, а таких морозів на моїй пам'яті ще не було. Це все через машини, через викиди погода отак міняється. Угроблять Землю, іроди...

– Через викиди, кажете? А чому тоді, – згадую я недавнє, – кукурудзиння та сухі бур'яни вся Клевеня палила? Заборонено ж.

– Ту заборону або дурень якийсь вигадав, або сам Лукавий! – одразу ж закипає Пантьошка. – Воно хоч би раз де побуло, крім свого Парижу чи чого там іще – Нью-Йорка? Нам у чотирнадцятому Яценюк співав: "Переходьте на дрова! Переходьте на дрова!" Ми й попереходили; я грубу розконсервував, добре, що не викинув свого часу. Дак ти мені тепер скажи: як я її топлю сім місяців на рік щодня по п'ять годин – дим іде?!

Я не встигаю й рота відкрити, як дід продовжує:

– Хіба дрова не та ж сама рослинність? На городі я старе бадилля раз або два на рік згребу до купи, підпалю – воно пихне й за пів години згорить. А грубу топитиму двісті разів по п'ять годин – порівняй! Дак як оце, по-твоєму, розумно? Чи, може, тим, хто по хатах живе, вже й дихать не можна – вуглецевий же слід, трясця вашій матері! О, дожилися!

– А як ото поля підпалюють?! – нарешті знаходжусь і я.

– Ти прутень з пальцем не рівняй, прости, Господи, що таке на Проводи кажу! – лютує Пантьошка. – Про те й мови немає. Ти думаєш, то такі, як я, чи, приміром, Уляна, коїмо? Я би й сам тим чортам руки повідрубував. То все фермери да влада.

– Влада? – дивуюсь я. – Їй це навіщо?

– А я тобі скажу, – не здається дід. – Сам колись чув на площі, як заступник селищного голови вичитував по телефону начальника дорожного відділу, що той узбіччя й досі не попалив. Каже: "Через тиждень з області приїдуть, а в тебе торішні лопухи вище голови! Раз не скосив і солярки немає – спали: мені тебе вчить?!"

Ми невеличким гуртом з десятка клевенців, у кого немає авта, неспішно чимчикуємо на кладовище: сьогодні особливий поминальний день, дев'ятий після Великодня. Колись в універі писав я реферат на тему язичницьких обрядів у часи Русі: переривши купу всякої народознавчої літератури від Огієнка з Киреєвським до Скуратівського з Воропаєм, зваяв мало не монографію на тридцять з гаком сторінок і саме з того часу зажив на курсі слави знавця слов'янської міфології та народної обрядовості, що неабияк допомагало мені в подальшому навчанні, бо, як відомо, першу половину навчання студент працює на залікову книжку, зате потім уже вона працює на спудея. Тож, що таке поминальний вівторок, або, як ще звуть цей день в народі – Гробки, а чи Діди або Проводи – я пам'ятав: пережиток язичництва, що невимушено та органічно зрісся з православ'ям.

Тож ідемо гуртом на кладовище, аби провести в Потойбіччя своїх померлих родичів, які, нібито, приходили, незримі, в гості до нас на Великдень. І коли вже називати речі своїми іменами, там має відбутися ніщо інше, як тризна – предавній такий звичай їсти й пити прямо коло могил. Мені від того трохи не по собі, причому "трохи" – це ще м'яко сказано. Втім оце "не по собі", воно більше за моїм довоєнним уявленням про неприпустиме, бо на ЛБЗ довелось не один день спати поряд із покійним товаришем, а що вже їсти прямо між мерцями, своїми й чужими, так це чи не на кожному кроці. До війни я й не матюкався на людях...

Кладовище чимале, як для такого населеного пункту, до того ж, наскільки мені відомо, і не єдине в Городі, досить таки прибране і, на жаль, розцвічене мало не двома десятками жовто-блакитних прапорів над могилами загиблих на війні городян. По кладовищу купками люди: одні товчуться біля своїх могил, інші ще підходять з різних боків. За здавна, слід розуміти, заведеним звичаєм усі, знайомі чи й не дуже, вітаються між собою, як на Великдень – стримано христосуються. В мене немає жодного уявлення ні про те, де тут поховані мої родичі, ні що слід робити – прийшов мало не з примусу Гармашихи – вона таки не на жарт взялася за мою тутешню соціалізацію. Вона йде на кладовище сама – невістка Віра з онуками подалась на Проводи до сусідньої громади, звідки родом її батьки: заодно й погостювати.

– Ходімо, Глібе, – запрошує мене Уляна Петрівна, – покажу твої могилки да порозказую трохи про рід: ми з тобою, щоб ти знав, одного кореня.

Оце тобі! Те, що стосунки між мешканцями двох сусідніх дворів чимось особливі, я розумів іще в шкільні роки, але про рідство з Гармашами нам із Жоріком ні дід, ні баба жодного разу не казали: можливо, лише з тієї причини, що для них самих це було настільки природним, що сприймалось як належне, як данність якась очевидна.

– У наших родах один предок – ти ж чув хоч щось про свого прапрадіда Степана?

– Чув тільки, що був такий, – чесно зізнаюся, бо не бачу сенсу щось вигадувати.

Ми вже підійшли до дещо виокремленої групи могил і стоїмо біля двох, вочевидь, найдавніших: на краях порослих травою продовгуватих, не дуже й помітних горбків, висяться хрести, явно роблені колись ковалем у кузні – зі смуг заліза, скріплених між собою, наче Ейфелева вежа, заклепками. Видно по всьому, що роблено на совість і з бажанням, аби хрести ці стояли віками. Час постирав написи на проржавілих металевих табличках, мабуть, тому ніхто їх не відновив; Уляна Петрівна завзято хреститься на пам'ятники, уголос промовляючи, ніби до живих: "Христос Воскрес!", за тим згадує про мою присутність.

– Отут, пуд цим горбком, наш прапрадід Степан лежить, а оце, рядом, прапрабаба Настя, царство їм небесне обом. Було в них два сини – Андрій, старший, це вже ваш руд пішов, і Лексій, молодший, муй дід. Тож ми з батьком твоїм, Григорієм, троюрідні виходить. А ти моєму Сергієві брат учетверте. Ти ж, може, знаєш, як ми всі на Клевені опинилися?

Пригадую, щось таке намагався нам із братом розповісти дід Сергій, тільки, виходить, нам в одне вухо влетіло, в інше вилетіло... Принаймні мені. Через це у відповідь тільки ніяково знизую плечима.

– Прапрадід наш, Степан Сагань, із козаків був, а за царя хто козацького стану, мусив мати доброго коня на випадок війни, тож Степан на свого коня мав сінокус де тепер наш куток, а в дев'ятсот п'ятому, як революція проти царя почалася, дик він узяв да й поставив на сінокосі самовульно хату для свого старшого сина Андрія. А вже за бульшовиків, коли в людей землю забирали, твуй прадід Андрій спершу Лексія, свого молодшого брата, діда мого, покликав собі в сусіди, а тоді й кума – Яновського Мефодія – щоб хоч земля дурно не пропала, бо сінокус збиралися вже забрати.

– А як же так вийшло, що в нас із Вами прізвища різні?

– Да як? – усміхається моя троюрідна тітка: – Брат муй Юрко в мореходку подався й опинився в Ризі, досі там живе, а я за Гармаша замуж вийшла да й так сталося, що перейшли з чоловіком до них сюди, догодовували, хоронили. На Клевені ж воля: он яке роздоллє – тихо, зелено, машини не їздять, пилюки немає, солов'ї співають – курорт; і Го́род рядом, шапкою докинеш!

Ти ж примітив, що три наші двори наче на горбку стоять? У нас і городи прибутна нечасто заливає, а про двори й казать нічого, по-сухому ходимо, не те, що сусіди. То вже при есересеру решту землі роздали охочим пуд забудову, дак у них по всякому буває – траплялося, хтось, як Сотниченки або Сичі, городи тульки в червні орав: по-о-оки ото вода зуйде!

Ну, раз я тобі все про наш куток розказала, дик ото щоб знав: Клевеня наша з тобою земля, родова, і ми тут найстарші. Тепер давай яєчка на могилках покачаємо, да пом'янемо померлих наших як годиться, по закону.

Мені стає страх, як цікаво, просто по-дитячому цікаво: присівши навпочіпки, вершу з тіткою Гармашихою під її настановами якийсь дивний, давній, по-дитячому наївний і однозначно язичницький обряд, котрий попри означення ним на могилі хреста, не має на мою думку жодного стосунку до християнства – скільки йому років, тобто, століть, насправді? Ми ходимо від могили до могили, творимо цю язичницьку требу[17], я читаю, де є, написи на хрестах: "Пелагея Сагань", "Лідія Сагань", "Сергій Сагань", роки народження та смерті й незнане досі відчуття охоплює мене: ось де воно, справжнє родове дерево, не на тлінному папері, котрий можна розірвати й викинути, спалити, врешті решт, а явне, відчутне на дотик, зриме, матеріальне, отже існуюче.

– А прадіда Андрія могилки немає, – кажу я дещо здивовано.

– Хіба ти забув: на війні прадід твуй пропав, – каже Уляна Петрівна і мені стає невимовно соромно, адже дійсно, чув я про це ще від діда Сергія.

Ось чого був я позбавлений усе своє життя – цього зримого зв'язку із предками. В дитинстві ми, коли нас із Жоріком заносило в цю сторону, намагалися якомога швидше проскочити, промайнути повз кладовище й завжди для нас найстрашнішим місцем в Городі був нічний цвинтар, уособлення потойбічного світу і майже тваринного жаху.