А поки що — дочекатися дзвінка від митника. Оригінальний хлопчина — душевний, сентиментальний, наївний і доброзичливий. Все-таки сам поїхав у Бориспіль, можна сказати, на третю зміну, аби перевірити, куди вирушив Аскольд-Вадим Іщук Вакснер. Капітан уже навіть не сумнівався, що таки до Америки...
Отже, Аскольд Іщук і Вадим Векснер — одна й та ж особа. Капітан мав задоволення від поїздки до його бабусі Бели Мойсеївни. Хоч вона лукавила, дещо приховувала, але не все — ананас, наприклад, ще свіжі банани, апельсинові й мандаринові соки з прозорою трубочкою... Бела Мойсеївна, видать, не встигла делікатесів приховати від несподіваних гостей, через те й помітно хвилювалась. Ось чому вона з такою радістю вручила капітанові ключі від кімнати Аскольда, а сама хутко накрила імпортну екзотику з валютного магазину яскравою розцяцькованою серветкою з кольоровими папугами. Також, до речі, імпортною, як і скатертина за п'ять доларів... "Якщо я вам скажу, що мені надсилають гуманітарну допомогу, ви мені повірите?.." Отож на те він і служить у міліції, щоб не вірити, а перевіряти.
Нарешті пролунав очікуваний телефонний дзвінок.
— Так і є, пане капітан, я не помилився! — не без гордості доповідав митник. — Ми розшукали корінець і копію квитка... Ось усе в мене в руках! — Він говорив так, ніби в квартирі капітана Дубля уже встановили відеотелефон. — Вадим Ігоревич Вакснер, Київ — Нью-Йорк...
— Дякую тобі, Олег, щиро дякую! Матимеш час — забігай. По-перше, забереш свою ручку...
— То я вам залишив. За автограф!
— Спасибі. По-друге, у мене вийшла брошура — отримаєш іще один автограф. Я вже навчився, завдяки тобі, писати їх... Тепер мені залишилося тільки до Нью-Йорку злітати.
— Пане капітан, ласкаво просимо! Я спеціально вийду на зміну...
— Дякую, Олег, дякую, я тебе заздалегідь попереджу. Але одразу кажу: я нічого недозволеного із своєї країни у той світ не вивозитиму...
— Ну що ви, я такого й на гадці не мав... Просто хотілося б вас провести до літака.
— Я не хотів тебе образити... Ще раз дякую!
Капітан мало не пританцьовував біля апарата. Ех, оце побачив би генерал Ситорчук, як він по телефону "розкручує" таку складну справу... Втім, ні, краще хай не бачить, за це від нього ще одну "зірочку" на погони не дочекаєшся... Та-ак, тепер би дещо уточнити в Івана. Набрав номер дільничного.
— Лейтенанте! Я бачу, ви справно несете службу... Це після рапорту Ягідки чи критики Бели Мойсеївни?
— Я й до цього її ніс...
— Чудово! Понесіть так іще... Скажіть, будь ласка, ви з свого підвалу будинок на пагорбі бачите?
— Який будинок?
— "Аскольдову могилу", як ви кажете.
— А-а! Звичайно, бачу!
— Куди Бела Мойсеївна ходить за продуктами?
— Вона останнім часом змінила маршрут. По молоко та булочки ходить у наш магазин, як і раніше. А от по делікатеси — униз, на Поділ...
— А на Подолі що — делікатеси продають?
— Там найближчий валютний магазин. Тепер вона там соки, банани, ще якусь дурницю купує...
— А раніше ви за нею таке помічали?
— Раніше не помічав.
— Ще одне моє спасибі вам, лейтенанте, як каже ваша сусідка Бела Мойсеївна. А також бажаю вам дослужитися до чергової "зірочки".
— Це вже від вас залежить...
— Від мене не залежить — я не генерал.
— То будете! Ви ж все-таки там, нагорі працюєте. Зірочки ж там видають. Чи тепер тризуби видаватимуть?
— Поки видаватимуть тризуби, приходь, я тобі свою одну зірочку подарую. Обидва станемо старшими... лейтенантами...
... Пополудні капітан зателефонував до Нью-Йорка. Френк, на превелику радість Дубля, ще ніжився у постелі.
— Алекс, о'кей! — гукнув весело колега. — Травичка, героїн, Афганістан? Український сувенір?
— Ні, Френк, цього разу, здається, вбивство...
— Убивство — це завжди погано. Сліди убивці на тротуарах Нью-Йорка?
— Важко сказати — вбивці чи співучасника. І чи в Нью-Йорку. До Нью-Йорка з Києва він вилетів 10 листопада.
— Алекс, но проблем! Я тобі знайду цього чортового сина. Чи у вас так не кажуть?
— Не так, Френк, але у нього мама була гарна й нещасна жінка. Ти правильно сказав, Френк. Як завжди...
— Комплімент, Алекс? Не треба перебільшувати моїх можливостей. У мене також три не розкритих убивства. Це багато, Алекс... Приїжджай, допоможеш. Ти ж там, в Україні, я чув, місцевий Шерлок Холмс!
— Перебільшення, Френку, не вір чуткам...
— О'кей! О'кей! Сподіваюсь побачити тебе на Бродвеї. Я обіцяю тобі віскі. Не героїн — віски! Бай, бай!
Розділ XII
— Це він убив батька! — Риф буквально влетів до кабінету Дубля. — Він... А ви мені не вірили...
— Не так швидко, Рифе... Так недовго й на мілину сісти... Знайомтесь, це доктор медичних наук.
— Максим Череватенко, я знаю... Він стверджує, що батько повісився сам. А я стверджую, що батька повісили! Ви на чиєму боці, капітане?
— Сідайте, Рифе, заспокойтесь... Каву з молоком питимете?
— Питиму!
— Я ні на чиєму, Рифе. Я десь посередині — між вами й Максом.
— Ваш Макс не має рації!
— Час покаже, — спокійно відповів Череватенко.
Капітан Дубль подав Панчуку-молодшому чашку кави.
— Як ви умудряєтесь її так швидко й так смачно готувати?.. А що це? — показав Риф на шматочки, що плавали у каві.
— Горішки, Рифе. Звичайні молоті грецькі горішки. Вони надають каві з молоком неабиякого смаку. Власний рецепт — можете занотувати. Ваш журналістський записник із собою?
Молодик стенув плечима:
— Я це можу надрукувати хіба що у розділі: "Поради домогосподарки".
— Тільки не це, Рифе, — капітан Дубль розсміявся. — По-перше, я не господарка, а господар...
— Я на вас не посилатимусь.
— По-друге, Рифе, і головне — я б не хотів, щоб моя фірмова кава стала надбанням міщанського світу.
— Тоді питань нема...
— Зате у мене є. Чому ви з таким вітром увірвалися до мого кабінету, здули капелюх пана Череватенка, навіть не підняли його і так упевнено почали відстоювати свою точку зору? Ви що — знайшли ключ до вбивства?
— Не тільки знайшов — я уже майже все знаю! Він, чорт забирай... А втім — постривай, — скомандував він сам собі.
— Доказуйте, доказуйте...
— Тут ще нічого доказувати...
— І все ж поділіться своїми припущеннями.
— Якщо це так, то вам, капітане Дубль, свого ящика коньяку не бачити...
— Ось тобі й на! Щойно сам стверджував, що знайшов убивцю батька, а тепер, бач, засумнівався. Що ж трапилося?..
— Не можу розібратися... Я одержав сьогодні листа з Америки. Авіапоштою. Від Вадима Іщука...
— Вадима Вакснера? — уточнив капітан.
При чому тут ваш Вакснер?!. Я одержав листа від Вадима Іщука!
— Гаразд. Я вам потім поясню... І що ж Вакснер пише? Пробачте, Іщук...
— Він що — взяв батькове прізвище? — раптом запитав Риф.
— А як ви здогадалися?
— Що ж тут здогадуватися... Я був там, де й ви, у цієї Бели Мойсеївни. Вона мене запитала: "Що, Бела Мойсеївна уже не бандит? Вона вже телезірка? Ви тільки подумайте: учора у мене сиділа міліція, сьогодні у мене стоїть у квартирі журналістика. Що це все означає? Ви хочете описувати біографії Бели Мойсеївни?"
— Зрозуміло, — підморгнув капітан. — Давайте далі.
— Зрозуміло, та не все... Він виявився не таким негідником, як я уявляв, — Ковалевський-молодший раптом змовк, переводячи погляд з капітана Дубля на Максима Череватенка.
— Ну, чого ж ви замовкли, як у рот води набрали? — підбадьорив юнака Дубль. — То що ж пише Вакснер... чи то пак Іщук?
— Я одержав листа... Вадим пише... Уявляєте нахабу?!. Ми з тобою, Рифе, майже родичі... Твій батько з моєю мамою дружив понад сім років... Він це називає делікатно: дружив... А далі, далі! Пише: ти такий самий нещасний, як і я, ти ріс із батьком, який займався моєю мамою, а не тобою... А матері наші через твого батька-негідника повісились... Вони зробили це, щоб допекти йому, причому обидві — в день його народження... — Риф поставив чашку з кавою на стіл, чоло його зросилося бісером поту. — Я поклявся... Я поклявся ще тоді, коли мені виповнилося 13 років, знайти вбивцю... Я поклявся собі, що в його день народження я йому також піднесу подарунок — його власне життя. До того ж — у такий самий спосіб... — Риф зупинився й втупився у Череватенка: — Тепер ви зрозуміли, що батько не сам повісився?
Макс промовчав, а капітан Дубль вів своєї.
— То чому ж ви щойно засумнівалися?
— А засумнівався тому, що я Вадима Ішука досі називав злочинцем, але тепер... Тепер я не знаю... На його місці, я, певне, так само вчинив би!
У кабінеті повисла тиша. Дубль мовчав. Мовчав і Череватенко. Думали кожен про своє.
— Він не такий уже й поганий хлопець. Я знайшов те, що шукав: заповіт і... частину батькових доларів. Вадим пише, що ділиться зі мною по-братськи. Частину доларів я забираю — мені так хочеться поїхати у Тампере... Якщо колись розбагатію, я також поїду туди. І за будь-яку ціну викуплю пам'ятник "вождю і учителю усіх пролетарів світу"...
Максим Череватенко демонстративно відкопилив нижню губу: мовляв, ще одна новина! Капітан, як і раніше, мовчав. Удавав, що він усе знає. Хоч Риф на сто відсотків мав певність, що тут нічого не розуміє навіть капітан Дубль.
По довгій паузі Риф продовжив хрипким голосом:
— А ще Вадим пише... мені... Якщо ти, мовляв, не вдався у свого батька, а в матір, то продай ту кляту дачу, продай автомобіль — продай усе, що з його пам'яттю пов'язано... Я висилаю тобі його заповіт, сам бачиш, що в ньому написано... Я не за цей заповіт убивав твого батька. І не за гроші його... Я просто не хотів, щоб така людина далі жила на цьому світі, коли такі гарні люди, як твоя і моя мами, передчасно злягли в могилу й залишили нас напівсиротами...
Риф замовк. Капітан Дубль підвівся, відкоркував пляшку мінеральної, мовчки подав склянку Панчуку-молодшому. У того по щоках котилися сльози... Десь за вікном завивали міліцейські сирени, хтось на когось кричав — життя йшло далі своїм руслом, до своєї безконечності чи закономірного кінця.
— Він написав: продай усе те барахло, — оговтавшись, продовжував Риф. — Ми з тобою не так багато жили, щоб тепер потопати у розкоші... Продай, а на виручені гроші ми маємо поставити своїм матерям пам'ятники... Я не можу повідомити, де я, чого сюди приїхав. Про це — пізніше, як усе перемелеться...