вникам, втратив свій вульгарний відтінок (чи таке буває?). А от українське пелька вперто супроводжується приміткою "вульгарне". Виглядає так, що українська мова протягом століть не виробила назви для органу, яким здійснюється акт ковтання, і тільки у XXму столітті Українець навчився у Кацапа, як називати частини свого тіла. Смішно. Тільки, що укладачі словників не відчувають тут жодного парадоксу, на жаль. Тим часом, ро´сийське "не вульгарне" глотка походить від "не вульгарного" глотать. Чому‑ж похідне від українського ликати (себто – ковтати) має вважатися "вульгарним"? От і вся таємниця!
Національна податливість і національний склероз
96) Коли покупцеві спотворені німецькі туфлі все‑ж ближчі, чим турецькі мешти, а брюки разом з брючною лєнтою гріють пах ліпше від штанів, оброблених лиштвою, то йому напевне смакуватиме як ветчина, так і вітчина (вепровина, шинка), так само, як "ізюм іранський без кісточок" (родзинки без камінців). Щось подібного нераз лунає з телевізійної говорильні, а от у цісарсько-королівському (Imperium Austria, Regnum Galicia) столично-княжому Львові під пильним оком скрайньо-патріотичного управління "культури" подібну московщи´зну множать – на етикетках, на товарних ярликах, у супровідних документах, тощо – і вона поступово витісняє традиційну говірку. Мене, корінного львів'янина, перестають розуміти такі‑ж корінні галицькі дівчата за прилавком склепу, коли я прошу лиштву до штанів, питаю, чи є в них крупа на мамалигу (кулешу), або чи в господарському маґазині мають шляуф (шляух) на продаж. Таке враження, що я опинився шляк знає де, лиш не в рідній Галичині. З тих‑же цілком офіційних причин ви не зможете віддати книг до оправи, бо платити прийдеться не за оправу, лиш за перепліт, і не згідно з цінником, навіть не за звичним уже онімеченим французьким прейскурантом, а зовсім по-новому, як і личить в оновленій українській сім'ї – за Iнтеро-американським прайс-лістом. З українською державною печаткою. I проситься не плутати зі звичайним листком: "ліст" – колись вимовляли "ли´ста" – значить "перелік". Задля справедливости щодо Совєтів, і водночас для ілюстрації сили офіційного незалежно-державного "українського" невігластва, зауважу, що такої макабри, як перепліт, жодні, навіть найбільш зсовєтизовані словники НЕ ДОПУСКАЛИ до вжитку. Але хто в наш час буде слідкувати?
97) На перипетіях слова, котрим називаємо кавалок паперу з переліком цін на різні товари або послуги, можна‑би штудіювати глибину ницости галичанського словотворення. Німці запозичили у Французів "prix courant", переробивши перше слово на свій лад: "preiskurant". Хоча галичани й кичаться тим, що культуру (швидше, цивілізацію) черпали просто з Eвропи, то все‑ж струмочок по більшости тік через Польщу. Галичани, однак, відмовились наслідувати добрий польський приклад – вживати рідне слово "цінник" (у поляків – "cennik") і зупинились на запозиченому "з других (німецьких) рук": прайскурант (словник О. Скалозуба, рік 1933, Коломия). Слід здогадуватись, – з міркувань чисто "політичних", з причини ґерманофільства, себто. Але ось надійшов "освободитель", котрий має й досі ту хибу, що усе західне сприймає формально-поверхово, і котрий ніколи не вмів правильно читати німецьких слів – та й привчив галичан до прейскуранта[15]. Ну, а наш "інтеліґентний" свинопас із вищою освітою "рад стараться". Нині маємо вже четверте угодницьке переінакшення – прайс-лі(?)ст – винахід англомовних комсомольських нуворишів, спадкоємців "і сили і слави" (Т. Г. Шевченко) старшого братово´го покоління з червоними зірочками на синіх кашкетах – і знову‑ж з кацапським прононсом. Не можу стверджувати, що добре совєтське "прейскурант" зовсі´м вийшло з ужитку. В столиці галицької освіти і науки, колисці відродженої "Просвіти", термін "прейскурант" успішно замінив таку банально-українську назву, як "перелік". Нині можемо зустріти "прейскурант" чого‑б там не було. При´міром, в затишній кав'ярні "Торти" при вулиці Дудаєва 14 у Львові протягом лютня 2002го року можна було за безцінь насолоджуватися плеоназмом "прейскурант цін".
98) При усіх цих численних метаморфозах, єдина ціха українського "інтеліґента", яка ніколи не зазнавала жодних змін, – це тверда і переконана готовність винюхувати смороди з-під волохатого задка Iнтера, незалежно від будь-якого, якнайрізноманітнішого, його расового типу, аби лиш на карку носив грубого золотого ланцюга (можна з хрестом).
Відступництво на ґрунті державного дебілізму
99) На найвищому державному рівні маємо справжні екземпляри леґітимної безграмотности, яка межує з усвідомленою антиукраїнськістю. Яким‑же потрібно бути анальфабетом у справах мови, щоб збірку (зведення, збір, зібрання, збірник) державних законів назвати "зводом" – словом, до якого синонімами є: знищення, розорення, обман, пастка. Без сумніву, під такою лінґвістичною знахідкою стоятимуть підписи і Міністра права, і Голови суду. Не стояли‑б, якби ці достойники (достойниці) не були випускниками номенклятурного факультету, або, принаймні, якби мали зелене поняття про українську мову. Якби їх турбувала її доля. Мені заперечать, що такий фантастично-дерев'яний "переклад" ро´сийського "свод законов" леґалізовано у підсовєтському тритомному ро´сийсько-українському словнику 1980го року. На що я відповім, що потрібно дуже глибоко ненавидіти українську мову, аби внести подібну макабру до словника. Ще одна перла "української" юриспруденції (вказую лиш на те, що випадково втрапило мені до вуха завдяки "національній" телевізії; як насправді розмовляють професори на лекціях права – намагаюсь не думати): "дізнання оголошується закритим". Слово дізнаватися, без сумніву, українське. Але‑ж можна висловитися ще і таким чином, аби не різало вуха казенним москальським терміном "дознание". Наприклад: вивідка, вивідування, розвідка (ми кажемо на всілякі дослідження – наукова розвідка), випитування, довідування, напитування… Різні репортажі з приводу справ, пов'язаних із Законом, нехотячи несуть казенно-московський відтінок: "запитали про матеріяли про пригнічення ЗМI", "запросили докази того, що влада втручається в діяльність (чому не до діяльності?) ЗМI" ("Поступ", 7го жовтня 1999 р.). Запрошують на уродини або до сповіді. Про всілякі "матеріяли" роблять запит, або шлють вимогу, а ще краще – просять (слово просити не мусить супроводжуватися прикметником уклінно; просити – це не синонім до випрошувати). "За гравця запросив два мільйони фунтів" – клясичний приклад недолугого мавпування за способом звучання кацапського ориґіналу (гляди стор. 41): запрашивать (УТ 1, 1го серпня 2001го року, 2250). Иньший різновид помилки: "Ісламська армія Іраку заперечує, що вона затребувала п'ять мільйонів викупу (Тетяна Ємченко, радіо Ера-FM, новини, 8го вересня 2004го року). Українська мова у подібних ситуаціях дозволяє використовувати иньші слова: правити, заправити, запрохувати, вимагати. Хотіти лиш потрібно хоча‑б чимсь відрізнятися од Кацапа (а краще – всім!).
100) Коректори чи редактори – вже не знаю – теж не виказують найменшого бажання попрацювати для покращання мовної культури, не виявляють яких-небудь хоч слідів гідної і незалежницької мовної політики. Замість послідовного самостійно-критичного стосунку до про-совєтських словників, замість політики розумного фільтрування цих словників, коректори, навпаки, виказують час від часу якусь нетрадиційно-кумедну шарпанину, як ось у наступному прикладі: у сов. словнику "овен" з малої букви признане застарілим на користь барана, зате "Овен" з великої букви застарілим чомусь не вважається. Більш того, українська мова, слід припустити, не доросла до права присвоювати на власний смак імена знакам Зодіяка, бо астрологія все‑ж наука, і для хлопської мови її пороги зависокі… На відміну од польської мови, бо там маємо "Барана". I от замість Барана, Бика, Діви – наші панюсі ворожать на москальських Овена, Тельца, і… лядську Панну ("Virgo" в українській мові – зовсім не панянка, лиш дівиця).
101) Під Совєтами легко було завдати якої-завгодно шкоди українській мові. Тепер стало іще легше. Сказати, що ми пожинаємо плоди попереднього режиму, було‑би безпідставним оптимізмом. Не пожинаємо. Сіємо. Пожнемо через 10 років. Події культурного життя, керунок, в якому прямує суспільна свідомість, розвиток політичних подій – усе свідчить, що Інтер має серйозний намір розв'язати українське питання якнайшвидше і остаточно. Аби не брати зайвих клопотів ще і до двадцять першого століття зі собою. Епохальне завдання Iнтера полягає в тім, щоби у третьому тисячоліття не залишилось жодної живої душі, яка моглаби піддати сумніву міф про його, Інтеракосмополіта обраність. Зрозуміло, що найпершим має буть стертий з пам'яті Історії найреальніший і найправдивіший конкурент – українство.
Піт і парфуми самовідданих "каменярів"
Коли українська інтеліґенція є … коли вона бореться, то чому ми не чуємо про цю боротьбу, не бачимо наслідків її?…
(М. Міхновський. "Самостійна Україна")
102) В минулому праця лінгвіста і праця письменника нераз поєднувалися. I така поєднана праця мала переважно самовідданий характер. Бо Українцеві, за його рідну мову, ні колись – цар чи цісар, ні в пост-совєтську епоху – заднім числом з КПУ вибулий комуніст-ідеолог, за сумісництвом – "не залежний" від Москви і чомусь "Перший" президент[16] з "ретро-упівським" волинянським корінням, ні колишній голова української помісної філії військово-промислового "Союзу (слово‑ж бо яке любе!) промисловців" пана Вольського, за сумісництвом – "український" ґітарист-посадник, який донедавна не здогадувався про існування української мови, ні оздоблений золотим ланцем бритоголово-пейджерний I