Потрапляти ж у полон до тих чи тих — радості мало.
— Відтак у нас залишається один шлях: на Рим! — войовниче вказав абордажним кортиком на північ отаман козаків.
— Згода, прориватимемось до італійських берегів. Тільки християни-італійці є зараз нашими більш-менш надійними союзниками.
— До речі, що сталося з "заповзятим римлянином" Ардаллом? — раптом спохопився полковник, згадавши, що на певний час забув про існування командира азабів.
Ларжич ураз спохмурнів.
— Негаразд якось вийшло з ним.
— Невже зумів утекти на берег?
— Побачивши, що наближаюся у супроводі твого козака і двох азабів, які приєдналися до нас, Ардалл усе зрозумів. Коли я наказав йому скласти зброю, він вихопив пістолет, але пострілу чомусь не пролунало. Ще за мить він кинувся за борт.
— То чому ж ти похмурий? Можливо, він уже лежить на дні.
— Хтось інший уже, напевне, лежав би, але тільки не він. Цей будь-що дістанеться берега і виживе. З Ардаллом треба було покінчити ще на кораблі.
— Невже цей мрійник і досі становить якусь небезпеку?
— Принаймні для мене. Він обов'язково зрине в Іллірії, і мені ще доведеться мати з ним справу.
— Згоден, існують люди, з якими на своїй рідній землі краще не зустрічатися, — мовив Сулима, маючи на увазі тих своїх недругів, з котрими неминуче доведеться зіткнутись уже в Україні, після повернення.
— Якщо на батьківщині в мене щось піде не так, пробиватимусь до вас, у Польське королівство, до козацького табору, що на Дніпрі. Як він там зветься? — поляскав пальцями.
— "Січчю". У нас кожен воїн, та що там, кожен хлопчак, мріє піти на Січ, аби стати справжнім січовим козаком.
— Отож і питаю, полковнику: як прийду зі своїм загоном, аби разом турків громити, приймеш?
— І негайно зарахую до свого полку.
— То, може, одразу й добуватися до українських степів разом із тобою, "прихопивши" всіх добровольців-азабів? Тоді й пробиватися разом буде легше, й кістяк полку ще під Римом сформується.
— Аби тільки зважився, та азаби пішли за тобою. Але раджу добре обміркувати цей крок.
— Чи не однаково, де винищувати османів, в Іллірії чи в Україні? Проте в українських степах легше, тому що там уже сформоване добірне військо.
— То, може, час уже сформувати його і в горах та лісах Іллірії, в яких і згуртовувати повстанців, й оборонятися, значно легше, ніж у степах.
— Підняти на повстання народ, який за століття намертво звикся з рабською покірністю, здатен лише предводитель, що має славу досвідченого полководця.
Почувши це, Сулима сумовито зітхнув, оскільки й самого його проймали точнісінько такі ж роздуми, і такі ж сумніви. Чи багато ще залишилося на Запоріжжі тих, що пам'ятають його, в чиїй уяві ганьба османського полону не затьмарила його давньої полковницької, отаманської слави, хто й досі ладен іти за них на повстанські битви, на тортури, на смерть?
— І все ж таки впевнений, — прагнув полковник розвіяти власні сумніви, — що згодом тисячі й тисячі іллірійців згуртуються навколо тебе, славного хорватського князя Ларжича, який навіть в османській неволі зумів очолити бунт проти яничарів, та ще й привести на рідну землю загін надійних, досвідчених воїнів.
16
Багряно-золотава півкуля сонця стрімко зароджувалася на блакитному, обрамленому двома скелястими острівцями, небокраї, перетворюючи штильовий простір між ними на палаюче морське гніздів'я. Сулима вдивлявся в нього з таким же потайним забобонним острахом, з яким зазвичай вдивляються у чаклунське полум'я січового віщуна-характерника; і вбачалися у ньому отаманові і зблиски осяйної лицарської слави, що зароджувалася на світанні його козацької долі, і провісники якогось страшного, сокирою ката увінчаного, занепаду її.
Тим часом битва за корабель поступово згасала. Моряки, що зачинилися у носовому трюмі, здалися вже за годину по тому, як Судимі вдалося порозумітись із новим командиром азабів Ларжичем. Щоправда, ще й потім пролунало кілька пострілів десь у глибині трюму, проте Сулима навіть не став з'ясовувати, що там відбувається. Скількох опальних моряків пощастило віднайти по трюмних сховках — його вже теж не цікавило.
"Невже нам справді вдалося заволодіти цим величезним кораблем?! — з подивом запитав себе отаман, коли останні постріли затихли, і котрийсь із козаків, піднявшись по канатній драбині на рею, заволав звідти: "Усе скінчилося: корабель наш! Ми на волі, бо корабель тепер — козацький, січовий!". — А ще вчора сама спроба звільнитися з корабельних кайданів видавалася галерникам облудною мрією божевільних і самогубців".
Поки останню групу моряків, що здалися, переводили до трюму невільників, до Сулими, що разом із Ларжичем спостерігав за тим, як турки складають зброю, наблизився командир гармашів.
— Пане полковнику, маю честь відрекомендуватися: я — саксонець за походженням, але австрійський підданий, капітан, граф Віктор фон Штаффен, — по-турецьки проказав він, ледь помітно схиливши голову.
— Нам не вистачало вас, графе.
— Як ви помітили, пане полковнику, я не чинив опору вашим людям і намагався утримувати від цього своїх артилеристів.
— Навіть, якби й чинили його, капітане... Тепер це вже не має особливого значення. Хочете бути корисними нашій справі? — недовірливо окинув поглядом його дбайливо витесану Всевишнім статуру козацький отаман.
— Маю такий намір.
— Це найважливіше. Всьому іншому не надаваймо зараз ніякого значення.
Саксонцеві було за тридцять. Дещо худорлявий і невиразний з лиця, він і справді вдався статурою, і якби не оця його ледь помітна, а проте неофіцерська сутулість, міг би придатися навіть для особистої гвардії короля.
— Якщо "Ісмаїлу-паші" доведеться приймати бій, вам, пане полковнику, не обійтися без вправного морського артилериста, — несподівано перейшов фон Штаффен на польську.
— Без вправного — так, не обійтися, — погодився Сулима, розуміючи, що, чим менше залишатиметься на цьому кораблі ворогів, тим краще.
— То, даруйте за нескромність, але він — перед вами.
— Мав змогу пересвідчитися в цьому під час вашої дуелі з артилеристами "венеціанця".
— Тому й чекаю наказу.
— Відберіть серед гармашів тих, хто згоден служити під моїм... і вашим, командуванням. Але це мають бути цілковито надійні люди.
— Тільки надійні, пане полковнику.
— "Полковником" іменуєте мене, тому що так порадила баронеса Оржинська?
— Хочете сказати, вона помиляється, невірно називаючи ваш козацький чин? — насторожився граф. — Що ви дворянин і навіть володієте родовим гербом — у цьому баронеса переконана.
— Можете не сумніватися. До того ж, мені справді даровано було гетьманом чин козацького полковника, за якого "отаманство", згідно з європейською традицією, слід вважати посадою. Просто незвично чути, як мій козацький чин вимовляють на цьому кораблі.
— В Європі це досить поважний чин, — полегшено зітхнув граф. Ясна річ, як аристократ він волів підлягати полковникові, а не якомусь там бунтівному, чи не розбійницькому, "отаманові". — Принаймні полковницький чин — знаний і зрозумілий європейській аристократії, на відміну від незрозумілого титулу "отаман", чи навіть "гетьман". Хоча не маю сумніву, що мрієте стати не лише козацьким, але й коронним гетьманом Речі Посполитої.
— Переконали: надалі титулуйте мене "полковником", — стримано мовив Сулима, — бо й справді, для європейського розуміння так доступніше.
Хтось там із полонених поривався випросити собі право перемовитися словом із новим капітаном судна, проте Сулима зневажливо махнув рукою: "Усі каяття, сповіді і запевнення — згодом!", і прикладами мушкетів настирного бідаку заштовхали до в'язничного трюму, слідом за іншими.
— Передайте туркам, — гукнув Сулима Сотникові, що став тепер за старшого серед козаків, які вартували бранців, — що всі вони будуть помилувані, якщо тільки поводитимуться, як і належить полоненим!
— Та ж не варті вони помилування, отамане! — обурено проказав Сотник своїм хрипким басом. — Скількох бусурманів перевішаємо, на стількох Османія їхня й збідніє. Що не кажіть, а запоріжцям нашим легше буде.
— Нехай поки що живуть. Передамо їх італійцям.
— Та на якого біса їм, правовірним католикам, потрібні живі бусурмани?
— Може, навіть за великий викуп, віддамо, — хитрувато примружився Сулима. — Принаймні варто буде поторгуватись.
— Не сумнівайтеся, що під мою оруду пристануть геть усі артилеристи, — поспіхом заговорив саксонець, неприємно вражений поводженням козаків із полоненими, наче побоювався, що і його отаман бунтівників накаже заштовхати до того ж трюму. — Щойно запевню, що ви згодні прийняти їх на службу. Причому без будь-яких утисків, щоб вони почувалися...
— Більшість козаків тямиться на гарматній справі не згірше ваших вояків, — перебив його Сулима. — Й оскільки мені буде кого поставити коло ядер, то важливо, щоб ці ваші гармаші виявилися не лише добре навченими артилеристами, але й не зрадили в бою.
— Не зрадять. А котрий наважиться, то. — войовничо вхопився капітан за руків'я свого абордажного кортика.
— Зважте, що я ще не впевнений навіть у вашій особистій надійності, графе. Не кажу вже про моїх запальних козаків. Досі я, власне, не був знайомий з вами.
— Події на цьому кораблі змінюються дуже швидко. Як і погляди та настрої людей. Важливо, що з цієї миті я служу під вашим командуванням, пане полковнику. Причому підпорядковуюсь вам під слово честі офіцера і дворянина.
— Дещо дивно чути таке на палубі цього заплямованого безчестям судна, проте затямте собі, капітане, що "слово честі" я привчений шанувати.
— Не смію сумніватися в цьому.
— А ще зважте, що за кожного зі своїх людей відповідатимете особисто.
— На жаль, так ведеться в усьому світі, — покірно стенув плечима фон Штаффен.
Одразу ж відчувалося, що цей чолов'яга не був позбавлений аристократичної зверхності, проте роки, проведені в солдатському середовищі, привчили його вдало маскувати непогамовний шляхетський гонор під машкарою поміркованої стриманості.
— Непогано володієте польською. З якого б то дива?
— Певний час служив у найманській австрійській роті, що входила до гарнізону Кракова. До речі, саме там я по-справжньому навчився артилерійської справи.
— У поляків? — скептично уточнив козак. — Вправні фехтувальники серед них ще зрідка трапляються, але вправні гармаші?! Кому не відомо, що вся польська артилерія завжди трималася на германських найманцях-рейтарах?
— Вдатних артилеристів серед них справді віднайшлося б небагато.