А от потрібне для обробітку землі, збору урожаю, уцілілі батьківські ковальські інструменти, іконку Божої Матері, взяв. У лісі вдалося віднайти троє коней, схованих людьми. Так і обжився. Має п'ятеро дорослих синів, нема наречених.
Щоб не загубити лік дням, рокам, святам, Макар робив зарубки. Що не рік — дощечка, йому одному зрозумілий календар. Для уродин дітей рівчачки глибші. Вже набралось тридцять три сторінки. За ними і свята відзначали. Навесні, в день поминання, були на цвинтарі і згарищі. Більш і не приходили. Огортав якийсь нестерпний сум і жах: мертва тиша, вони самі. Берег болота, звідки вони врятувались і далі, усіяний... білим лататтям. Цвіло ж завше жовтим.
Сльози матерів за своїми дітьми, — прошептала вражено Устина.
Княжич бідкався про дорогу назад. Макар запросив усіх до хати, пообідали. А тоді з хліва вивів трійко гарних, доглянутих коней, припріг до них уцілілого від розправи, вивів вози на битий шлях. З княжичем стали, немов давні приятелі.
Невдовзі, як і домовлялись, Макар прибув із синами до княжичого двору. За той час в одному із сіл підшукали сім'ю, в якій було аж дев'ятеро дівчат. Пятьох на виданні, засватали, повінчали, княжич справив для них спільне весілля. Молоді подружжя повернулись до батьківської хати, яка враз стала тісною. Та Макар і Устина були найщасливішими і найбагатшими, бо онуки посипались, мов із чарівної рукавички.
До шести хат додавались нові, виростало село. Людей принаджувало те, що княжич дозволив безоплатно різати ліс для житла. Так утворилась широка прогалина, яка й тепер відділяє Вовче від Казни. Назву новому селищу дав княжич, щоб пам'яталось про прикру пригоду.
Сам Макар, маючи вже за півсотню літ, не знав перепочинку від ранку до смерканку. Тримав ще добру силу — десятипудове ковадло, коли треба, переставляв без особливої натуги. Тут без нього, здається, і життя б пригальмувалось: коваль треба кожному селу. Він і місце для свого осідку обрав з прив'язкою до свого фаху: де в поліській глушині знайдеш залізо? То ж надибав тоді чи то канаву, чи то річечку, якою текла іржава вода. Від батька знав: отже десь тут є болотна руда, з якої виплавляють залізо. А з нього все, без чого не обійтись: наконечник для рала, сокира, ніж, меч, заступ, серп, пилка... Навідавшись у Вовче, княжич зрадів такому згромадженню людей, зробив пожертву на церкву і невеличку школу.
Толокою храм вивели швидко. Єпископ із Луцька освятив, привіз із собою настоятеля. Поміркована людина, Божим словом, безкорисливістю, простотою, розумними порадами він хутко надбав авторитет і повагу. Та недовго був духовним наставником, бо небавом його забрали. Прибув молодий, без матушки. Мовляв, та приїде, коли він тут обживеться. Біля церкви, всього за рік, склали хату, куди він вселився. Згуртував гарний церковний хор. Залучив туди молоду дівчину, яка мала не лише ангельський голос, але й була принадливої вроди. Страждала, проте, розумовою вадою, що просиналась на повню. То впадала в безпричинний сміх, то у гнів, то билась у судомах, корчах, конвульсіях, які здавались кінцем буття. В інші дні — приємне миле дівча. Тоді й звучав її голос при богослужінні, який був окрасою хору. Новий отець відкрив батькам, що у душу доньки вселився нечистий, а він зможе вигнати його особливими молитвами та ритуалами. Слову священика прихожани вірять беззаперечно. Тим більше, що він таки гаряче молився над нею, вигукував якісь туманні слова, робив рухи, кропив свяченою водою, грізним голосом наказував дияволу покинути невинну душу. Сеанси вигнання злого духа проводив у храмі, у себе дома.
Небавом батьки і близькі стали помічати, що стан дівчини округлюється. І коли вже того не можна було приховати, отець повідомив, що його молитви дійшли до небес, з народженням дитини диявол покине її душу, бо вона зачата від Святого Духа. Вродливиця розполовинилась донькою. При хрещенні панотець дав їй найславетніше ім'я Богородиці — Марія. Бо ж, якщо зачаття від Святого Духа, то дитина, благословенна ним, носить частину його святості.
Небеса не стерпіли такої хули та неправди від звабника і розпусника в іпостасі посередника між ними і землею.
Одразу після різдвяних свят над Вовчим, коли лиш зароджувався новий день, з безмежної висі, в темряві, шугонула така яскрава стріла, що на мить стало видно, немов у літній сонячний день. Гримнуло так, що прокинулось все живе. Перелякано завили собаки, заревли корови, замекали вівці, заіржали коні. Люди зірвались з постелі, може, суд Божий? Враз тут же впала тиша, а темінь стала ще густішою. То ж ніхто й не бачив, як вкрита снігом, скута морозом, обрамлена церковною огорожею земля, стала немов чорний кисіль, і церкву, будинок священика поволеньки, тихо стали поглинати чорні, незвідані глибини. Слабкими прощальними голосами озвались лиш дзвони, доки їх не огорнула густа в'язка маса.
На ранок, коли люди вийшли порати худобу, відгортати від порога сніг, у всіх відібрало мову. Розширеними від жаху очима впирались туди, де стояв храм, хапались за голову, серце, хрестились, молились, зводили руки до неба, падали на землю, благали змилостивитись. Небо не сварилось, мовчало. Милостивило лише тим, що береги безодні ширились, але повільно, натякаючи, що грішне місце треба покидати. І люди стали переселятись на недалекий хутірець, де раптом у величезному болоті вода стала спадати, з нього утворилось глибоке озеро. Почали освоювати осушені землі, які щедро родили. Озеро назвали Божою Ступнею, бо обрисом воно нагадувало її, а село, яке виросло біля нього, — Макаровим. Так новосели вшанували засновника Вовчого.
Село Вовче вмерло. Там, на водному просторі, навіть потужний вітер не міг збурити хвилі, бігли лише брижі, бо води було не більше півметра. Під нею — чорна каша мулу, глибини якої ніхто не відав. Один доскіпливий чоловік приволік туди човен, виплив на середину. До кінця довжелезного мотуза прив'язав каменюку, щоб вона лягла на дно. Та шнура не вистачило. Почав витягати. Не втримався, впав за борт і безодня ковтнула його. Казали, що то піп-розпусник з дияволом зашморгнули йому на руці кінець шворки і смикнули. Ніхто після того не ризикував вивідати глибину незвичайного озера. От в тиху погідь, коли на березі прикласти вухо до землі, то чується далекий тужливий голос церковних дзвонів.
Після плину літ вовчанське мілководдя почало висихати, заросло очеретом, болотяними травами, затим — молодим лісом, що гінко рвався увись, прагнув швидше зрівнятися з старожилами сусідньої Казни. Його почала обживати дика звірина. Та сталось в тому краї бездощів'я, яке трималось два роки. Дерева почали всихати. Нестерпна спека-суховітриця висушила навіть торф'яне озеро. На біду, мабуть, з чиєїсь необережності, пересохлий ліс загорівся. Пожарища ніхто не гасив. Те зробила потужна злива, за яку люди два літа молилися в церкві і дома. Від неї вогонь сховався у торф'яну товщ, яка була сухою, довго її перетравлював. А зверху — безлад обгорілих повалених стовбурів з безлистим гіллям. Лише багатосніжна зима, що вкрила землю півтораметровим покривалом, придушила ненажеру, а весняна тала вода таки доконала. Під земною кіркою витворилось ціле підступне царство — випалені ями, печери, лабіринти, нори. Все живе його обминало, воно тхнуло задухою, димом.
Та згарище не стало пустелею. Через кілька літ воно знов зазеленіло лісом-самосівом, кущами, різнотрав'ям. Підземні печери провітрились, стали тимчасовим, але надійним сховком від явної небезпеки лише... вовкам. Її несли озброєні люди, що прагнули розплатитись за причинену їм шкоду. Вовче, а тепер урочище, повернуло собі прадавню назву села. Влітку, з висоти, Вовче, ця чималенька місцина, серед лісового килиму видається лише зеленим видолинком. Високі дерева тут не ростуть. Коли якесь і спробує пнутися до двомахових, сусідніх казенних, то перед вітром не встоїть, — корінню нема змоги вчепитись за земну твердь. Тут не чути тріску дерев, бо падають тихо. Ростуть берізки, осичина, вільшина, черемха, ведмедини, а найпривільніше — лози. З ними змагаються дика різуха-трава, де-не-де острівці очерету з качалками, а найнижче стелиться пухка ковдра завше зеленого моху. На трохи сонячних місцях під осінь загоряються червоні бубки журавлини, випирають, мов шапки людські, гриби, за якими ніхто не навідується. Весною звідти п'янить черемховий припах, у спеку літню — аж туманить голову від подиху багна, що його чує й подорожній, який йде чи їде бічним путівцем. Якщо він нічого й не відає про Вовче, незрозумілу тривогу і ляк викликає навіть дрімотлива тиша, і він хоче швидше минути це місце. М'ясожерці ж тут безслідно зникали, немов танули.
Оповідка гостя виявилась цікавою і захоплюючою. Може, небилиця, може, бувальщина для дорослих і дітей. Корені сивої давнини тягнуться у глибінь віків. Вони не загинули, не струхлявіли навіть у всевладному і невблаганному часі, який хоронить і не повертає майбутнім поколінням того, що не зафіксували предки у своїй пам'яті, чи не ствердили на папері. Мені залишилось одягти цю історію в журналістські облаштунки. Здивувала і схвилювала вона навіть Романа Михайловича, який про Вовче і Макарове хоч і надбав багато, але про таке не знав. Як краєзнавцеві, йому свербіло одне: чи є документальна зачіпка?
Вона існувала, — ствердив Сидір Чабан, який оповів цю історію.
... Ще, коли у Макаровому розбирали невелику ветху церкву, аби звести нову, серед старих паперів знайшли цей опис історії села Вовче, який зробив Софрон Бідун, перший вчитель цього села. Писав, мабуть, лише для своїх нащадків. Як важливий історичний документ опинився серед церковних паперів, можна було пояснити: там ішлося про головну причину трагедії села, як кару за богохульство гріховодника в рясі. А от інше.
На освячення нового храму, в кінці позаминулого століття, з Житомира, центру Волинської губернії, прибув митрополит РПЦ. Настоятель храму, отець Флор, якого недавно призначили, ознайомив владику з документом, висловив побажання, аби такий прикрий випадок з гріхопадінням, хоча те сталось давно, оприлюднили в єпархіальному журналі.