Таке блаженство й тиха, дитяча радість на серці, яка буває тільки тоді, коли ти вдома. Нарешті вона серед своїх. Їй тепло.
Цілими днями Матильда тепер пропадала в лісі, бродила луками, відпочивала на березі ріки. Вона наповнювалася світлом і любов'ю, які панували навколо, а разом з тим здійснювала свій ритуал збору трав та квітів. І робила це трепетно, з повнотою вдячности у серці, як справжня чаклунка.
Вже мала у своїх запасниках бруньки берези й сосни. Готувалася до збору листя брусниці та мучниці, яка допомагає впоратися з хвилюваннями і корисна при хворобах нирок. Сьогодні на черзі кропива, ця унікальна рослина, котра наповнює тіло силою, допомагає шлункові й зупиняє кров. Учора заповнила кошик квітками мати-й-мачухи, допоміжної при застудах, і квітками глоду, добрими для серця.
Сушила на тітчиному подвір'ї квіти бузку, помічні при втраті апетиту, а також конвалію, медуницю і грицики, листя калини та дубову кору.
Добре має попрацювати біля черемхи, бо почне з квітів, листя та кори, а закінчить соковитими плодами аж у липні. Ця красуня, огорнута весною п'янкими парфумами, має ліки в усьому тілі. Заварене листя добре проти кашлю й допомагає боротися з гнилістю зубів, а відвар із кори вбиває вошей і корисний при статевих хворобах, сік із плодів полегшує стан гнійних ран. Тільки недобра черемха вагітним, віддавна її вживали жриці як протизаплідний засіб. Білосніжний букет її уже тримала в кімнатах, бо солодкий аромат цих квіточок не годні винести ні комарі, ні мухи, ані блохи!
Вона майже щаслива в домі тітки Агнес. Та працює кухаркою в замку знатних вельмож. Чоловік порається по господарству і з худобою, а діти давно одружені. Їм незле живеться у порівнянні з іншими. Але на те воля долі, мабуть.
І все було б таки добре, якби не ота зустріч. Знову з бороданем. Хворіла стара графиня, й тітка ляпнула, що її племінниця добре знається на лікуванні. Матильду покликали до замку. Із графинею нічого страшного не сталося, звичайні проблеми зі шлунком, що на старості — не дивина. Матильда скоро й легко привела її до тями. Там, у замку, й наткнулася на прискіпливі чорні очі, уже без маски. Вона швидше відчула, ніж упізнала його. Бородань доводився рідним племінником старій і гостював у неї після чергового воєнного походу. Пізніше довідалася, що ходили недобрі чутки про нього: жорстокий, дикий, нахабний. Жінкам не дає проходу. Вже не одну дівку, які служили в пані, пропустив через свої руки.
Чомусь тепер Матильда не боялася його, хоча відчувала, що він нагадає про себе.
Так і сталося. Було це в одне надвечір'я. Матильда поверталася з лісу, несучи повний кошик зілля. Він наздогнав її верхи на коні. Споглядав ласо і кружляв деякий час навколо, мовчки. Матильда, один раз глянувши на нього прискіпливо, більше не звертала уваги.
Заговорив першим:
— Чи не заважка ноша, кралю?
— Коли несу, значить, мені під силу...
— А ти гостра на язик. Чи мені здається? — криво посміхнувся.
Матильда призупинилася.
— Не тільки на язик...
— А мені уже й страшно, — в'їдливо продовжував.
— Краще для Вас.
— Та ну! Яка горда й небезпечна! Та тепер ти від мене не втечеш...
— А я й не збираюся! — різко відповідала Матильда.
Бородань зіскочив з коня. Поки підійшов ближче, Матильда вже тримала в руках ножик, котрим зрізувала зілля.
— Тримай відстань, — промовила сухо, дивлячись йому в вічі.
— А ти таки навіжена, — мовив зневажливо, але зупинився.
— Добре, що зрозумів...
— Навіжена відьма! — сплюнув гидливо їй під ноги й повернувся до коня.
Він боявся її. Відчула шкірою. Хто знає, може, й справді щось сидить у ній невідоме, бо отак відчуває уже не вперше. Їй не потрібно ні слів, ані чиїхось підказок, щось говорить до неї зсередини впевненим і вірним голосом.
Знала, що він — її ворог. І що якесь зло прийде від нього.
Після тієї зустрічі Матильда зле спала вночі. Їй снилися дивні речі: чужі руки чула на собі, потім бачила Ортвіна й розуміла, що це його руки. Він щось кричав до неї зі спотвореним від злости чи відчаю обличчям. Полум'яні язики торкалися її обличчя, але не пекли, а ніжно пестили. Вона горнулася до того полум'я й розчинялася в ньому. Прокидалася серед ночі розтривожена й невдовзі знову засинала. І знову снився Ортвін. Він виникав з образу бороданя і щось шепотів їй на вухо. Зранку Матильда була більше змучена, ніж звечора. Але ліс повертав їй силу. Плин ріки забирав за собою тривогу, і Матильда знову раділа життю. Її радість мусила мати перерву, бо треба було повертатися до міста. Цього разу, вперше після страти чоловіка, вона не хотіла повертатись у сірі та брудні обійми міста. Щось зачинало несміливо нити у грудях при одній лише згадці про міське життя.
Та втішала себе тим, що менше як через місяць знову повернеться до села.
* * *
Місто готувалося до свята Тіла Господнього3. Вулиці прикрашали квітковими гірляндами. Квітами обкладали тимчасові вівтарі, які встановлювали на перехрестях. День свята розпочинався богослужінням, відбувалося причастя, освячували вінки, які плели з цілющих трав і які мали стати оберегами дому. Їх вішали потім біля дверей або вікон. Далі велика процесія на чолі зі священниками, котрі несли дароносицю, з хоругвами і стягами ремісничих цехів, кружляла навколо храму й вирушала вулицями міста. Церковні хори співали гімни, жінки й дівчата одягали квіткові вінки, а вулиці посипали пелюстками троянд. На кожному перехресті зупинялися, щоб піднести до вівтарів святкові реліквії. Свято було досить мальовничим, природним, живим, — здавалося, немає нічого спільного з тою Церквою, яка так боялася життя.
Сплела свого вінка й Матильда, а для ще одного надарувала квіток Еммі. Емма не змогла, щоб не повернути до подруги з бажанням витягнути її на ритуальну ходу. Але Матильда цього разу ввічливо відмовилася. Хоча тепер нема ніяких небезпек, та не до святкувань їй. Зрештою, для неї свято там, поза межами міста. Там і її ритуали.
Невдовзі після свята Матильда повернулася до села, залишивши у своїй оселі оберемки сухого зілля і трав.
Літечко добігало свої дні та щедро дарувало тих днів плоди. Рясно вродили у лісі гриби, ліщинові горіхи, брусниця. А що вже чорниці й ожини назбирала Матильда, стільки й слідів на її руках та язиці, що аж почорніли від ласощів. Збираючи, не могла втриматися, аби не скуштувати.
Повертаючись із лісу, присіла на березі ріки, споглядала кущі шипшини, які вже зачервоніли від рясних плодів. А за ними, ген на видноколі, червоним плодом зависло сонце. Таке чарівне цієї пори, мирне й досяжне оку, отак торкнутися б
свято після Трійці його рукою, погладити та попестити, але не зірвати. Текли води ріки помірно й лагідно в цьому місці, тут вчилася плавати під пильним оком Ортвіна. Сонце купалося у цих водах, а може, задивлялося на свій осяйний лик, і ріка усміхалася йому, час від часу під набігами леготу полискуючи краплями вологого тіла. Ось де вона торкнеться його! Пірне у сонце, занурюючись у воду. Оглянулася навколо й почула лише тишу. А у тиші — шарудіння миші в траві, дзижчання комарика і цвіркотіння коників. Швиденько зняла верхню спідницю й, залишаючись у спідній сорочці, зійшла до води, ще поміркувала хвильку і скинула сорочку. Вода має без перепон торкнутися її тіла.
Матильда входила в ріку й волога господа приймала її приязно, лагідно, ніби тільки й чекала цього повернення до себе. Пестила свіжим доторком кожен клаптик тіла, а жінка лише глибоко дихала. Раз. Ще раз. І пірнула з головою. Стало тепло-тепло враз, і солодко, й затишно, як колись, мабуть, у материнському лоні. Попливла до сонця. Воно вабило до себе блискучою стежиною, все осідаючи за крайнеба.
Довго плавала Матильда, насолоджуючись і свободою, і природою. Ніяких обмежень. Тут віддається вона пестощам води, прощальній усмішці сонця, прозорому серпанкові, який помалу стелиться внизу, затаєному лісові, котрий готується до сну....
Щось хруснуло на березі. Повернула різко голову.
Там стояв він, граф Вольф, бородатий розбійник і насильник. Похолола.
— Як водичка? — солодкаво і глумливо спитав.
— Що тобі треба? — гнівно відповіла Матильда. Її заполонило обурення, а разом з тим і відчай, бо ще не знала, що має робити.
— Все, що мені треба, я зараз і одержу, задовольняючи спочатку свої очі, а потім усе інше.
— Мрій! — різко крикнула. Тільки луна полетіла понад рікою і вдарилася в щільну стіну лісу.
— А я зачекаю, мені не спішно, — розважливо і глузливо продовжував граф.
Матильда торкнулася ногами дна й роздивилася навколо. Тиша і спокій. Це ж треба! Мабуть, він відстежував або й шукав її знову, бо як би опинився в цьому закутку, куди мало хто може забрести. Темрява все щільніше огортала світ своїми крилами, й Матильда вирішила. Попливла до протилежного берега.
Бородань розреготався, а потім продовжив уже злісно:
— Ти диви, яка розумниця! До лісу вона! Аякже, куди ще дикій козі! Там тебе чекають водяники з відьмами... Заплатиш дорого за свавілля, дикунко, бо граф Вольф завжди бере своє!
Нахилився й підібрав сорочку Матильди, а вище на березі — її спідницю.
Матильда занурилась у глибину лісу, якомога далі від його очей. Зате звідси вона могла спостерігати за ним. Бачила, що забрав її одяг, ще деякий час стоячи на березі. Далі темрява вкрила все.
Серед глупої ночі, обережно, мов ласиця, підкралася Матильда до дверей будинку тітки. Тихо постукала. Ще раз. Почувся рух у домі, й Матильда трохи відступила від дверей, не знаючи, хто буде відчиняти. Голос Агнес спитав, хто там.
Тітка була схвильована не на жарт і не спала зовсім цієї ночі. Прийшла пізно зі служби й не мала ні часу, ні сили йти вигукувати та вишукувати Матильду. Не хотіла вірити, що племінниця забрела до міста, не попередивши її й не попрощавшись. А тут диви яка пригода! Біда та горе Матильді, бо граф Вольф не визнає перешкод і в місцевості нема на нього управи. Подейкують, що він не тільки дівчат безчестить і вдовиць домагається, а й одруженими не гребує. Особливо, як впаде яка в око. Він ще й відбирає маєтки у вельмож, нападаючи зі своєю кривавою бандою на слабших. Багатство зібрав уже немале з таких реверансів.
— Я йому не іграшка, — твердо мовила Матильда.
— Але він продовжить домагатися тебе! — зітхала Агнес.
— Тоді я знайду раду, — глухо відповіла.
Агнес перелякано і тривожно глянула на племінницю.