— Хоч... мусів би піти.
— Ти чув, Стопкін, дотеп про Леніна? Один каже: "Ленін помер, але діло його живе!" А другий відповідає: "Ох, нехай би він краще жив, а діло його вмерло!" І тобі я також би сказав: Ліпше йди й донеси, але лишися з переконанням, що не повинен був цього робити.
— Як це? Щось дуже мудро...
— Справді, як на тебе, задуже мудро... Оповідай краще далі: хто ще в карцері, кого поранено, а кого інакше покарано?
І Стопкін оповідав з деяким навіть піднесенням, в якому відчувалося цілком виразний осуд наших "рееволюційних" поглядів і вчинків.
— Дивлюся я на вас, дурних, і зло мене бере, — признався він одверто. — Скажіть мені, якого чорта ви ще носа задираєте?! Сидіть тихо — і все! Минули царські часи, коли можна було в революцію гратися! Тепер такі часи настали, що й невинних карають. Здається, ясно. Але ні, знаходяться ще малохольні!..
Отже, оповів, що пораненого Зипа відвезено до табору Семякіно, де була краще обладнана лікарня, в якій Зипові мали гіпсувати, чи ампутувати руку. Яшка Чижик і Пенька Смик також потерпіли чимало, так що їх можна було сподіватися з лікарні нескоро. В інших бараках сутичка пройшла з неоднаковими вислідами, але на загал блатні її програли. Навіть грізний Єзя Хлюдь, не вспівши ще стати на ноги по першій рані, — а, може, саме завдяки тому, що ще не набрався сили, — знову повернувся до лікарні з поломаним ребром. З нашого боку важкою втратою була лишень смерть Бородача. Крім нього, поважно потерпів ще Артеменко, що лежав у лікарні з пробитим боком, а решта мала лишень незначні пошкодження. Космач і Вербняк уже пішли до роботи, а Святослав навіть не хотів до лікаря йти — обійшлося якось так. По інших бараках було приблизно те саме.
— Та ще того придуркуватого мусіли в лікарні замкнути, — вже скінчивши справоздання, пригадав Стопкін.
— Якого придуркуватого? — не догадався я.
— Та якого ж! Скільки в нас придуркуватих є? Крюка. Він як почав верещати, як почав ганяти по цілому таборі — ледве його впіймали.
Я не вважав навіть за потрібне спитати щось більше про мого кровного ворога. Лишень сказав Стопкіну:
— Ну, от, прєвосходітельство, ти радиш — сидіти смирно, а воно, бач, добре скінчилося.
— Воно ще не скінчилося... — зловісно-пророчим голосом відповів Стопкін.
— О в, ваше прєвосходітельство, ви неначе чогось боїтеся?..
— Поживеш — і ти злякаєшся... Рябухін, он, погрожував, що він, замість Зипа, тепер перевезе сюди Пєтьку Большого. Цей уже собі не дасть у кашу наплювати. Він вам покаже!..
— Нам? А вам?..
— Усім буде: і вам, і нам... — сердито гаркнув Стопкін, зрозумівши, що нехотячи зрадився.
Увечері, коли в'язні повернулися з роботи, я зробив приємне відкриття: на місці покійного Бородача розквартирувався побіч мене Арпад. З першого погляду я зрозумів, що, він і Святослав за тиждень моєї відсутности вже веліли познайомитися і заприязнитися.
Наступний день випав вихідний, то ж в'язні не спішили лягати. Більша частина з них, порозсідавшись біля печі, слухала вигадок старого Жучка, що був майстром оповідати всякі дивниці, а ті, що. полягали, вже спали. І ми також прикинулися сонними.
Лігши поміж Святославом і Арпадом, я відчув себе так, ніби був у своїй хаті, між своєю родиною. І настрій у мене розпогодився і сил прибуло.
— Добре, що ми вкупі, — шепнув я. — Будемо разом мізкувати, що далі робити.
— А ти ще не намізкувався в карцері? — спитав Арпад, намагаючись щось розломити в руках.
— Там погано думається, — признався я. — Світ видається чорнішим, ніж насправді, й людина почуває себе надто самітною. Але все ж я маю кілька плинів і хочу почути про них вашу думку.
У Святослава від незагоєної рани боліла голова, і він лежав із заплющеними очима, не виявляючи охоти до розмови. Але Арпад озвався:
— Вислухаю найпильніше навіть десять плянів, але при одній умові.
— Якій?
Арпад присунувся близько і шепнув мені у вухо: — Якщо вони будуть торкатися втечі.
— Втечі?
Я збирався дуже енергійно запротестувати, але Арпад, скориставшись з моменту, ткнув мені в уста, наче в розкритий дзьоб голодного вороняти, частину того, що він врешті розламав, а другу частину подав Святославові. Я вихопив несподіваний подарунок з рота і зі здивуванням побачив, що, це — хліб. Шматочок черствої цілушки. І не таборового глевтяка, а справжнього житнього хліба! Вже самий його запах вплинув на мене, як на розплакану дитину пипка, і я, відломивши від шматочка крихту, побожно посунув її на язик. Пожував, посмакував, проковтнув і щойно після того докінчив свій протест:
— То ти поважно думав узяти ноги на плечі?!
— Певно, — хитнув головою Арпад, гризучи свій шматочок. — Я відразу побачив, що в'язнів тут зовсім не стережуть так пильно.
— Та бо найліпшими сторожами є морози, тайга і... Святославе, ти вже казав йому?
Святослав зробив притакуючий знак головою.
— Бачиш, — обернувся я знову до Арпада. — Тільки божевільний, або дурний, що не знає обставин і околиць, може тікати звідси.
— Гм... — байдуже гризнув хліба Арпад, — Я є якраз протилежної думки: тільки дурний, або божевільний, знаючи край і обставини, буде тут сидіти...
— Що ти хочеш сказати? — схвилювався я.
— Хочу сказати, що, — прошу мені вибачити одвертість, — лишень божевільний, або дурний, може ігнорувати вивчення головних особливостей пралісів, чи пустелі, знаючи, що йому раніше, чи пізніше, доведеться в них побувати...
— То... То ти... — почав був я, але хвилювання вривало мені голос. — Чуєш, що він каже!? — повернувся я знову у бік шуряка.
— Ні, не чую, але знаю...
— Знаєш? І що скажеш на це?
Святослав зморщився від болю і відповів самими устами, не розплющуючи повік:
— Що він... розумний і відважний парубійка...
Тут у дужках мушу зазначити, що "парубійка" мав уже під п'ятдесятку, і голову його прикрашала велична, немов полірована, лисина.
— Чекай, — сказав я Святославові, хоч він і без того замовк. — Чекай... Як бачу, то я сильно відстав від подій. Пам'ятаєш, що ти мені оповідав? А тепер скидається на те, що оцей блискучоголовий "парубійка" змінив твої погляди, обернувши їх під кутом 180 ступенів...
— От і неправда!
— Як то неправда?! Чи ти не казав мені, що тікати звідси — річ безнадійна?
Святослав пожував устами і зробив мені знак пальцем, щоб я присунувся ближче до нього. І, коли я наставив вухо, почав мені тихо пояснювати:
— Пригадаймо трохи граматики, Несю: про доконану й недоконану форму дієслів. Є певна різниця між "тікати" і "втекти", а в конкретних обставинах ця різниця особливо очевидна. ТІКАТИ можна завжди, навіть зараз. І це зовсім нетрудно. Важче ВТЕКТИ. А вже майже безнадійне — втекти так, щоб врятувати життя і вирватися на волю.
— Святуню, — підсунув я йому руку попід пахву, — ти мені вибач, але я щось не дуже уважно твоєї граматичної лекції слухав. Я в цей час думав і прийшов до ще глибшого переконання, що втеча звідси майже рівнозначна смерті. І тому...
— І тому, звичайно, ти, як і я, хочеш тікати... — закінчив мою думку шуряк.
Я засміявся:
— Що за неймовірна проникливість думки!..
— Проникливість тут ні при чому, — відповів Святослав, — просто звичайна логіка: якщо ми в молодості, коли було так багато чого тратити, ходили стежками, якими обережні не ходять, то тепер було би справжнім безглуздям самим стати обережними задля збереження каторжного життя.
Я пригадав собі Стопкіна й усміхнувся з порівняння. А на загал стало мені раптом легко й ясно на душі, неначе в молодості. І в думках я дякував Богові, що звів мене разом з товариством, з яким і при найважчих обставинах не можна втратити бадьорости духа.
Від Святослава я повернувся до Арпада і ткнув його пальцем у бік. Хотів його щось спитати, але Арпад, ледве я його торкнувся, кинувся конвульсійно цілим тілом і дико крикнув:
— Вай!!!
Я думав, що він жартує, але він дивився на мене очманілими очима, в яких видно було щирий переляк вирваної зі сну людини.
— Чого тобі? — спитав він урешті, зніяковілий.
Його заспане обличчя було таке втішне, що я не витримав і засміявся:
— Та нічого. Я не сподівався, що ти так скоро заснув. Вибач, що збудив.
— Йди до дідька! — беззлобно вилаявся Арпад.
Тепер і Святослав почав сміятись:
— Диви, диви! Він ще й досі не позбувся "буржуазних" рефлексів!..
— Я, коли хочеш знати, "набувся" їх ще більше після того, коли мій слідчий цю слабість у мене відкрив. Мені досить лишень, щоби хтось на мої ребра пальцем показав — і наче електричний розряд: "Дрр!"
Це вже не було зовсім смішним, і мені стало ніяково.
— Ще раз вибач, — перепросив я, — я хотів тебе спитати, де ти такий смачний окраєць узяв?
— Окраєць? Га! Фокус, брате: "Абра-кадабра" — і виходить хлібець.
— Справді?! То зроби ще принаймні з десять разів оцю "абру-кадабру"!
— Хе, який мудрий знайшовся! Сам зроби! Адже ти такий самий циркач, як і я.
— Де ж би там! Куди мені з тобою рівнятися?! Ти самому Сталіну фіґлі-міґлі показував... — натякнув я на його перебування в московському цирку.
— А тобі покажу — о! — склав кулака Арпад. — Тільки шпіґни мене ще раз — і дістанеш у саму кушку[33].
— Хай і дістану. Але скажи, звідки ти хліба взяв? — уперся я.
— Та навіщо тобі знати?
— Ну, ти також дивак: "Навіщо?" Та тому, що, коли цей хліб з-поза табору дістався сюди незаконним шляхом, значить, якась така дорога є. А, коли є дорога, то нею може дістатися і щось інше...
— На це надій не покладай. Хліб я одержав у виміну: мав захованого ще золотого зуба, і за нього виміняв буханець хліба, який мені передаватимуть частинами. Обмін злодійський, бо ж три грами золота вартують у двадцятеро, чи в тридцятеро більше. І річ невинна: хліб. А що ти маєш, щоб обміняти "за щось інше"? І де ти такого дурня знайдеш, який би маючи "щось інше", взявся тобі його передавати в табір?
— Твоя правда, — погодився я. — Але все ж таки мені цікаво, як той хліб сюди потрапив?
— Потрапив він так: кілометрів зо три звідси стоїть собі п'ять хат, в одній з них є "бабьонка" Мотя, яка вміє пекти хліб і кохатися. В Моті є коханець, який служить тут при конвої. Мотя любить, наче сорока, все, що блищить, і за блискучі речі вміє блискучо любити...