Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

— гірко подумав він. — Де ж ті дику­ни? Навіть і їх нема. Коли б побачив хоч дику­нів, — то, може, вони помогли б мені звідси виб­ратися"...

Зробивши свою звичайну ранішню роботу, Данко гукнув на Фрузю і з важким серцем по­мандрував далі.

До самого полудня лазив він безцільно у всі напрямки, куди лиш можна було ходити без ве­ликого ризику, але нічого не осягнув. І тільки, коли вже сонце стало з полудня, він помітив да­леко на північному заході високу, зруйновану з одного боку гору. В ясних проміннях полуднево­го сонця гора виглядала так, як свіжий насип, що його роблять при прокладаннях доріг, і в Данка живіше забилося серце.

— Може там є люди? — подумав собі й без довшої надуми взяв курс на дивну гору.

Тепер уже не блукав по галявинах, долинах і відкритих берегах потоків, а йшов у вибраному напрямку, то ж і не дивно, що зустрічав тяжкі перешкоди: брів через води, перелазив через провалля й горби, а навіть пересікав густі за­рослі, пильнуючи, звичайно, щоб не застрягнути у них зовсім. Не вважав на те, що тіло його об­ливається потом від зусиль і спеки, на порож­ній шлунок, що бурчав і пригадував про себе кожної хвилини, на пошматовану одежу, решт­ки якої залишалися на колючих корчах. Вити­скаючи з себе всі сили, наполегливо дерся впе­ред, щоб прийти на місце ще перед смерком. Фрузя товаришила йому весь час і навіть бага­то помагала: досить було лише Данкові в нері­шучості зупинитися, вибираючи дорогу, мавпа негайно з'являлася на вершечку якогось дерева і щось там верещала, ніби закликаючи хлопця йти за собою. Незабаром Данко переконався, що Фрузя все мала рацію і вела його найвигіднішими місцями.

По кількох годинах дуже тяжкого маршу хлопець нарешті досяг мети і з розпукою поди­вився довкола. Він зайшов у ще глибше провал­ля з розлогим болотом на дні й густим лісом, що насувався з усіх сторін. На самій зруйнованій горі не було помітно навіть признаку живої лю­дини, а в прірві вже панував присмерк. Взагалі картина була моторошна: величезна маса землі, відірвавшись десь вгорі разом з лісом, обрушилася просто вниз, засипавши частину провалля і нагромадивши в ній купу повириваних з корін­ням, потрощених і знівечених велетенських де­рев. Ще в підніжжі гори мішанина глини, корін­ня, пнів і гілляк лежала пологим схилом, але ви­ще вривалася перед прямовісно зрізаною стіною.

Данкові стало страшно в глибокій ямі, що на­повнювалася чимраз густішою пітьмою, і він подерся по звалищах просто вгору, де ще на гли­няній стіні спочивали прощальні відблиски сон­ця. Вгрузав по коліна в зрушену землю, викру­чував ноги в ямах поміж коріннями й гілляками і все ліз угору, маючи слабеньку надію знайти вихід на шпиль.

Та незабаром переконався, що марна була його надія: насип, утворений з обрушеної гори, об­хоплював її підковою, обидва кінці якої урива­лися круто вниз, а вгору також здіймалося стрімке глинище. Ходу далі не було.

Данко ворожо зміряв очима неприступну ви­соту, пішов ще раз ліворуч по лукові насипу, по­тім повернувся до правого його кінця і став. Хо­тів уже прочистити собі якесь місце під вогни­ще, як несподівано погляд його впав в шкалубину[48] гори, що містилася за гострим виступом саме в лівому кінці насипу. Шкалубина була глибо­ка, а прорили її напевне струмки, що підчас до­щів збігали з гори водоспадами.

Обережно намацуючи ногою землю, Данко трохи просунувся всередину, і на нього вдарив зі шкалубини специфічний сморід, що є невід'єм­ною прикметою всіх берлог, де живуть хижі звірі. Це насторожило хлопця і примусило його повернути назад.

— От, маєш! — заговорив трохи злякано. — Мало того, що заліз в таке дурне місце, а ще й потрапив у сусідство до хижацької берлоги!.. Цікаво тільки, чи той "господар" вдома, чи?..

Данко не скінчив своєї думки і став, оторопі­лий: знизу до нього наближалася великими еластичними стрибками плямиста онса[49]. Вона була не далі, як в тридцяти метрах, і помимо запада­ючих сутінок, хлопець бачив її цілком виразно.

Данка спаралізував жах. В одній секунді усвідомив собі, що годі ставати йому до боротьби проти сильного хижака зі своїм імпровізованим списом, чи з сильцем на гадюк, а тікати він та­кож не мав куди.

— Ов, Данку, аж тепер зле! — шибнула хлоп­цеві через голову думка, а вслід за нею з блиска­вичною швидкістю полетіли другі уривки думок. — Тепер я пропав!.. Що робити?.. Смерть!.. Битися, чи тікати?.. Краще битися!.. Гіршого від смерти не буде, а смерти однаково не омину­ти... Ех!.. — і Данко затиснув у руці списа.

Онса, ніби відчуваючи небезпеку, стала обе­режнішою. Вона припадала в ямах і під захиста­ми грубих стовбурів, але потім робила великі стрибки і знову припадала до землі.

Серце у хлопця колотилося так, що аж груди ходили ходором, але при тому думка працюва­ла ясно, а кожний мускул стверд і набрав ста­левої пружности. Данко погодився з тим, що за­гине, але знав також, що не схибить і що його смерть буде ягуарові багато коштувати. Тому не квапився і давав можливість хижакові підступи­ти зовсім близько. Стояв нерухомо, як стовп, і вже бачив хижий блиск страшних очей, чув зловісне муркотіння. Онса була всього в кільканадцяти кроках і готувалася до останнього стрибка. Однак, щось непокоїло її. Рвучи гост­рими кігтями під собою землю, вона одночасно нюшила повітря і пряла вухами. Данко зауважу­вав це, але не розпорошував своєї уваги і всю її скерував не на поведінці, а на самому хижакові. Він бо знав, що онса все одно скочить і що він має в розпорядимості тільки один однісенький рух — удар списом. Моменту тратити не можна!

І ось цей момент наступив. Він був коротший від пострілу, але Данко його не прозівав. Коли тільки онса відділилася від землі в останньому стрибку —— Данко зробив сильний випад і, вложивши всю свою міць в руку, вдарив списом...

Сила зустрічного удару була страшна, і спис, увійшовши в тіло хижака під шиєю, пробив його наскрізь і виліз десь під лопаткою, а гнучке де­ревище тільки крякнуло, але не зломалося.

Та все ж удар не був смертельним і роз'юшив звіря до божевілля. Майже невловимим для ока рухом онса вишарпнула списа і строщила його, як сірник, а тоді знову припала до землі, готую­чись до стрибка. Дія в Данка попередила думку, і, перше, ніж усвідомив собі, що робить, він зір­вав кошичок з жаром, який висів у нього на шнурку через плече, і кинув його просто на го­лову звіреві. Жарини заясніли на чистому повіт­рі, віялом розсипались перед хижаком, а порож­ній кошичок, підстрибуючи по нерівній землі, покотився вниз. Онса рикнула, замурчала і ста­ла подаватися назад.

Та Данко знав, що боротьбі не кінець. Знав, що онса скоро опам'ятається і піде знову на при­ступ, а тим часом він уже не мав чим боронитися.

І хлопець, хрестячись та молячись впівголос, пильно стежив за своїм ворогом та готувався до своєї останньої хвилини.

А онса все відступала й відступала, спустивши до землі квадратову голову, поки раптом не ки­нулась і обернулася до Данка хвостом. І тут хлопець побачив щось зовсім несподіване: за онсою стояла на задніх лапах тамандуа, широко розкривши обійми передніх лап.

Це сумирне і гарне на вигляд сотворіння вва­жається найсильнішим з усіх звірів бразиль­ського пралісу і одиноке вступає в боротьбу з онсою. Тамандуа — порода мурахоїдів, розмірів великого пса. Воно має маленьку пропорційну до всього тіла голову, вкрите темною, довгою і м'я­кою шерстю, з гостренькою мордочкою і навіть беззубе. Годується тим, що розриває мурашни­ки і виловлює лялечок на свій довгий язик. Та­мандуа ніколи не нападає, лише борониться, але її оборона майже завжди кінчається перемогою, і тому лісні мешканці рідко коли важаться зачі­пати того дивного звіря. І напевне, коли б онса не була роз'юшена попередньою боротьбою і раною, вона б також обминула тамандуа. Але тепер жа­доба помсти її осліпила. Забувши про Данка, ягуар кинувся на ні в чому неповинного звіря і від­разу вгородив свої зуби й пазурі в його тіло. Та­мандуа ані не здригнулася, тільки замкнула на спині онси свої залізні обійми і у відплату вгоро­дила свої довгі пазурі в хребет напасника. Сила тих обіймів була така страшна, що Данко відразу почув хряскіт ламаних ребер і болісний смер­тельний рик яґуара. Шкіра тріснула на його хребті, а з широкої рани бухнула червона кров. Онса заричала ще пронизливіше і почала шарпа­тися, стараючись звільнитися з лап тамандуа. Але вже було запізно: тамандуа нікого не випускає живим зі своїх обіймів, навіть коли гине сама. Так було і на цей раз. Не минуло й двох хвилин, як обидва звірі — онса з роздертим ті­лом, а тамандуа з перегризеним горлом — лежа­ли і здригалися в останніх судорогах.

Данко аж тепер зауважив, що очі його заливає піт, а волосся й одежа стали цілком мокрі, ніби не онса, а сам він потрапив в обійми тамандуа. Він обтер залишками рукава мокре лице, зітхнув і перехрестився.

— Ну, Данку, ти ще раз врятувався! — сказав з полегшею. — Щастить тобі ще більше, як тому Колобкові...

Однак, перемога коштувала занадто дорого: Данко позбувся списа разом з ножиком, і — го­ловне — позбувся вогню.

— Що ж я робитиму тепер? — спитав невідо­мо кого. — Адже за яких чверть години западе ніч, а я не маю ні пристановища ні вогню... Ні, мабуть таки мені доведеться пропасти... Хіба ще спробувати залізти в ту шкалубину, що на­певне служила житлом покійній онсі?.. Завтра побачимо... Ах, який же я втомлений і голод­ний!..

Дійсно, ще за весь час своєї мандрівки не був такий голодний, як тепер. Та що було робити? Не пускатися ж в ліс по овочі проти ночі!..

Данко знову зітхнув, але на цей раз від огірчення, і обережно поліз в шкалубину гори. В темноті нічого не бачив, тільки намацав під со­бою досить грубу й м'яку підстилку та, не розду­муючи довго, розлігся на ній.

— А де ж Фрузя? — прийшло йому несподі­ване питання до голови.

Через ту онсу він зовсім забув про мавпу і на­віть не помітив, коли й куди вона поділася.

— Фрузя! Фрузя! — закричав Данко, висува­ючись з печери.

Довкола було тихо й темно.

Хлопець послухав трохи і махнув рукою. Не­ма! Щезла десь і Фрузя.

З порожнім шлунком повалився він на дно пе­чери.