Орач віз покинув на межі саду й городу, одного коня запріг у плуга і повів борозну аж ген на Гармашихину ділянку, де його вже чекають Уляна Петрівна з невісткою. Сутінки ось-ось перейдуть в ясний день, чути, як на сусідському лані хазяйка домовляється про щось із орачем, нарешті той вйокає на свого годувальника – почалося!
Ну, й нехай. А мені що тут робити? Піду, спробую зловити сон, що втік від звуку будильника.
– ...Григоровичу вставай! – чую майже над вухом.
Роздираю очі – на порозі Гармашиха.
– Вставай, зараз уже ваш оратиметься.
"Та який же він мій, коли ви з Хасточкою його орендуєте?" – проте, вкотре задавивши праведне обурення, миролюбно кажу:
– Будь ласка, одчепіться від мене, Уляно Петрівно. Ви орендуєте, ви й оріть собі на здоров'я. Що я забув на тому городі?
– Ти ба! – щиро дивується сусідка. – Да ти, Григоровичу, бачу, розумний, як Берчині штани.
– Які-які штани?!
– Берчині. Берка колись у Городі жив, єврей. Дик такий вумний був, що, бувало, сам спить, а штани його ходять. Іди, хоч подивись, як діло те робиться. Коли вже приїхав сюди жить, то вчися. Там дід Пантьошка тобі картоплю візком доставив, дик хоч поріж її на посадку, а ми з Хасточкою вже ж укинемо якось.
– Дайте хоч поснідаю...
– Діло зробиться й поснідаєш, – Гармашиха невблаганна.
Мушу йти.
День теплий, погожий. Кау, весь мокрий від поту, змінив уже коня і задавивши підбором чобота недопалок, якраз починає наш наділ. Я бачу, як під плугом вивертається набік темна, масна до полиску, земля й тут же зубами сталевої борони, що причеплена, тягнеться слідом, розбивається до дрібненьких чорних грудочок, перетворюючись на пухнасту чорноту; позаду лишається доволі глибока борозна, орач, учепившись в ручки плуга, зусиллям намагається втримати його на якійсь невидимій мені лінії, вони з конем все більше віддаляються, а мені починають згадуватися читані, але наочно не осмислені слова. Орач – ратай, ті ручки плуга – чепіги, здається, а ще хомут, посторонки, черезсіделок і дарма, що під небом уже дві тисячі двадцять п'ятий рік нової ери, Ілон Маск не покидає надії проторувати дорогу на Марс, але тут, ось на цій землі, на Клевені, за останню тисячу років по суті практично нічого не змінилось, хіба що на ратаєві замість білої полотняної сорочки жовта бавовняна футболка, проте вона так само мокра від поту, як і тисячу літ назад: наче орел розкинув крила на худій жилавій спині Кау.
Уже давно день, сяє сонечко, по зораній ріллі Гармашихиного лану, що почорніла від плуга, ніби підросла на цілу долоню й лежить тепер пишно, безбоязно ходять граки і навіть лелека, від Рукава несеться скрипуче жаб'яче кумкання і пахне чимось таким... іще незвіданим. Та чим же – перевернутою землею, черв'яками, весною, а значить і багатообіцяючим щорічним відродженням. Символічно, чорт забирай! І я міг же все це проспати, коли б не Уляна Петрівна. От уже ж дійсно – невструйло!
А Кау тим часом уже вертається назад і коли доходить з конем межі саду, я бачу його зосередженість, спітніле від напруги обличчя і краплі поту, що капають прямо з кінчика носа в борозну. "В поті чола свого", "рясно полита потом земля" – доки на власні очі цього не побачиш, доти все це здаватиметься тобі банальщиною, затертими шаблонами, обридлими штампами й дратуватиме, як стрінеться в художній книзі, а в журналістському матеріалі й поготів. Як пригадати свою історичну науку, то була колись, в часи Русі, така міра землі, як соха або "день орати" – тобто, така площа ріллі, яку один ратай своїм конем виоре за день і дорівнювала вона п'яти з половиною гектарам. А на три наші обійстя, Гармашиха казала, приходиться півтора гектари. Добре, якщо Кау зі своїми кониками до вечора тут впорається: мабуть, сучасні люди й коні куди слабші від тих, що пахали ниву тисячу літ назад.
– Григоровичу, ну чого ти оце стоїш, у лутку вибиваєш[14]? Сходи по нуж, да ріж картоплю!
Дідько, мене ця Гармашиха вже дістала. Чую, скоро зовсім на шию сяде, буде керувати як схоче. Чисто тобі наш взводний Астроном, який терпіти не міг, коли бачив когось без роботи.
У хаті встигаю вкинути до рота рештки чиєїсь домашньої ковбаси з холодильника, їй навздогін запихаю добрячий кусень хліба й ухопивши першого-ліпшого ножа, поспішаю на город, інакше знову перепаде від сусідки.
– Ріж кожну поміж вічок надвоє чи й начетверо, коли дуже буйна, – повчає Уляна Петрівна, – отакечки ось, – показує, як воно робиться, – а мені поки що у себе роботи повно.
Беру з візка по одній, ріжу, як навчили, й назад кладу: якраз по мені робота –зусиль не потребує і монотонна, можна про своє щось думати. В Гармашихи двіж: удвох із невісткою чаклують щось на пухкій ріллі; топчуться, ніби й на одному місці, а придивишся згодом – за обома щось на зразок стежки лишається, і так це в них злагоджено виходить, без лайки та суперечок, що одразу ж стає зрозуміло – на твоїх очах вершиться справа, освячена досвідом століть. Ніколи б не подумав, що у всій цій буденній роботі може бути стільки сакральності, замішаної на певній містиці. Ну, принаймні, це мені так видається, харківському шелегейдику, невструйлу, навіки пропащій людині, чия душа, звісно, за жодних обставин не потрапить до раю вже тільки з однієї цієї причини: незнання і невміння дати лад Матері Сирій землі, як казали давні сіверяни.
Хай там і сяк-так, але я вже дорізаю той візок Пантьошчиної буйно́ї картоплі, Кау пройшов майже половину нашого родового наділу, а Гармашиха з Вірою вже стоять в ритуальній землеробській позі – догори дупою, головою донизу і, мов ті дві язичницькі Рожаниці[15], по-справжньому щось там священнодіють. Справа від мене на межі своєї майбутньої ріллі вже порається Хасточка, далі за нею проглядаються Бальби зі своїм виводком – там уже до самого неба здіймається стовп диму. Палять щось! Прямо серед білого дня! А як же всі оті заборони і суворі-суворі попередження про пожежну небезпеку і шкідливі викиди в атмосферу?!
Кау проклавши чергову борозну, повертається до межі із садом і спиняє коня так, що той втикається мордою у воза, на якому лежать буряки, та й одразу ж починає їх хрумати. Спітнілий, хоч футболку на ньому викручуй, ратай і собі сідає на воза, витягує з пом'ятої пачки цигарку і запалює. Сидить мовчки, втупившись у траву перед собою, і думка брижить йому чоло.
Років зо п'ять назад першою моєю реакцією була би: "Як йому в мокрій футболці не бридко сидіти?", але після року на "нулі" в голову приходить зовсім інше – теперішнім своїм виглядом стомлений Кау дуже схожий на нас, тодішніх, коли нам вдавалося відбивати по чотирнадцять атак за день. Наставала, умовно кажучи, тиша і ті з нас, котрим пощастило вціліти, теж сиділи отак, як зараз Кау, і пофіг нам було, мокрий ти чи весь у кіптяві або пилюці – сидиш, втупившись перед собою, а в голові жодної путньої думки, тільки якесь полегшення, ніби з тебе нарешті зняли неймовірної ваги поклажу.
– Добра пагода, – ні з того, ні з сього озивається до мене Кау на своїй чудернацькій балачці, – картоплю саджать адне задаволення.
– Ти, мабуть, не місцевий, – наважуюсь я спитати, – розмовляєш не по-тутешньому, та й не пам'ятаю я тебе, раніше тут не бачив.
– Задесенський я, з Казляничів, – неочікувано смиренно відказує наш ратай, – у приймах тут, з Ольгаю Сичихаю живу. За́муж її взяв.
А, згадую я нарешті, – точно, у тому дворі Сичі жили, по вуличному Штопані. Бігало колись там дівча, від Раї-Раєчки менше.
– Тепер пригадую твою жінку, бачив її ще ось такою, – показую рукою врівень із возом. Давно тут живеш, Миколо Сергійовичу?
– Да це як падивиться, бнах... – бачу, Кау знову лаштується на філософський лад. – Десь би сказав – давно. А тут... Гаварив мені адин разумний чалавік, да я не паслухав: "Не хади, – каже, – в прийми. У них в Гораді аби сваїм стать, дик це треба сім год на призьбі спать і сусідськаго ката на Ви називать."
– Жалкуєш? – саме собою виривається в мене співчуття.
– Кали Ольгу брав, у неї двоє атаких було, нагуляних, – Микола показує рукою, – да ад мене третє: жалкуй, не жалкуй, а трьох не пакинеш: я ж їх павдачеряв, бнах.
От тобі й Кау! Мимохіть відчуваю повагу до цього "наймита" кутка: із жил пнеться чоловік.
– Та ти герой, – кажу без жодного натяку на знущання, – навіть не знаю, хто ще на таке зважиться.
– Да... – маше Микола рукою. – Хіба тут цінують таке? У Гораді як кажуть? "А приймаці як сабаці – місце на парозі."
– Може їй не подобається, що п'єш, – висловлюю здогад, та відразу ж і самому стає гидко за свою надмірну правильність.
– Маю права, бнах! – голос Кау раптом твердішає. – Я тут, бнах, наче вил, пашу. Аце виарю Клевеню і за чатири дні п'ятдесят сім тисяч принесу, бнах. Онде Чепурнаус чи Бальбо за такі гроші місяців чатири штани пратиратимуть. Дик як ти щитаєш – маю я права випить, кали схочу, бнах? Руки ад работи вже да самих калін вирасли, як у мавпуна. От скажи: мона так жить?!А їй усе мала – даю, даю, наче в прірву, бнах.
Цигарка в Кау догоріла до фільтра; не помітивши цього, він робить останню затяжку, кривиться і, сердито кинувши недопалок, встає та знову береться до плуга. Худий, а як для мирного життя, то навіть виснажений, – де, з чого взялася та його семижильна витривалість? Для будь-якого рафінованого містянина Кау буде класичним уособленням селюка: саме такими бачаться нам у великих містах люди землі і саме такий спосіб життя лякає нас найбільше – аж до відрази і повного несприйняття. Коли б не ця обставина – реальна чи перебільшена – ого, скільки було би в нас дауншифтерів!
..Коли орач перейшов на Хасточчин город, на "моєму" тут як тут з'явилися "рожаниці"[16], відтоптали мені наділ – аж надто великий, як на мене, і доки я неприкаяно спостерігав за їхнім чаклуванням, хутко взялися до роботи.