— Чому ти вважаєш, що тільки доведеться? Воно вже давно сформоване. І ті колеги мої, які ще лишилися в кадрах, продовжують кожного з таких, як ти, відстежувати. Щоб, коли прийде час, кістьми вашими вистелити "кандальний путь" від Дністра до Магадана. Якщо навіть десять чи п'ять процентів лишиться від вас, українців, — то й тоді нічого страшного. З цими п'ятьма партія і будет строіть светлое будущее. Как завещал сам.
10
Ще кілька хвилин їзди в "кацапському воронкові", й Ігуді відкрилося, що кадебісти вже знають і про виконання пісні "Червона калина" на Майдані Спокути, і про вселенські націоналістичні плачі їхнього "гурту чотирьох", і про готель "Москва", завчасно припасований "під російське посольство"...
Ігуда був уражений. Захопившись, Глотов з такими подробицями відтворював усе, що відбувалося там, на Майдані Спокути; про що вони говорили і мріяли; на що сподівалися і що проклинали, нібито й сам водив разом із ними отой "карпатський бойовий танок", або ж у кожному каменеві бруківки, в кожній мармуровій плиті Майдану Спокути, в кожній постаті, з яких формувався пам'ятник "звитяжцям революції", було вмонтовано по диктофонові чи підслуховуючому пристроєві.
Втім, чому "нібито"? Можливо, що й вмонтовано. І чому тільки "було"? Всі оті кадебістські пристрої ще й зараз чатують на кожне слово, кожне зітхання, кожну сльозу, та що там, на саму душу українця!
— До речі, Ігудо, — порушив капітан Глотов мовчання, яке на певний час запанувало було в "кацапському воронку" — Що це за при— казка-погроза у вас така?..
— Яка саме?
— Ну, щось на зразок того, що "нічого, ось прийдуть наші, вони розберуться!". Хто ці, у вашому розумінні-тлумаченні, "наші"?
— "Наші" — це коли вже справді будуть наші.
— Конкретніше не можна?
— Якщо конкретніше, то це, коли вже справді прийдуть наші, і тоді вже...
— Невже ви реально мрієте про це?
— Вже навіть не мрію, а просто чекаю, коли здійсниться.
Глотов витримав належну в таких випадках паузу, але невдоволення свого так і не виявив. Помовчавши ще з хвильку, він уже не вимагав жодних пояснень, одначе й уникнути продовження розмови теж не зміг.
— Не тіште себе марними надіями, пане-товаришу Ігудо: "ваші", в тому розумінні, в якому ви їх бачите "своїми", до влади в Україні не прийдуть. Ніколи, і ні за яких умов.
— Прийдуть, до того йдеться.
— "Ваші" до влади в Україні так і не прийдуть — ось у чому річ! Ніколи. Незалежно від того, доможеться вона врешті-решт незалежності, чи не доможеться. Я не Нострадамус, і навіть не занюханий екстрасенс, чи один із тих непорочних "заряджальників" води якоюсь там енергетикою, але, хочете, поділюся своїм власним пророцтвом?
— Кадебіст — у ролі пророка? — нібито про себе пробурмотів Ігуда. — Дожилися!
— Тоді вважатимемо, що в ролі аналітика. Навіть якщо припустити, що Радянський Союз розпадеться, хоча це загалом малоймовірно; навіть якщо на початковому етапі в Україні відбудеться національно-патріотична революція, і всім вам, "щирим патрійотам", здаватиметься, що нарешті в нашій "Ненці-Україні" з'явилася наша, істинно українська, влада, все одно ви одразу ж перегризетеся і поступово ця влада виявиться в руках тих самих сил, які оце зараз посилено — через пресу, через усілякі там самвидави, підривні центри та національно-патріотичні організації — осатаніло розвалюють Радянський Союз.
— Ну, тут ще "бабка надвоє гадала".
— Виявиться, можете не сумніватись. А знаєте, чому так станеться?
Роман Ігуда з хвильку вагався. Він міг би категорично відрубати, що такого не станеться, тому що українські патріоти до такого не допустять, проте доводити розмову до патової ситуації не став.
— Здогадуюсь, — процідив.
— Не сумніваюся, що здогадуєтесь але все ж таки конкретизую: тому що, розваливши Союз, ці сили негайно візьмуться за руйнацію всіх ваших національно-патріотичних структур України. Вони виступатимуть під різними прапорами, вивісками та гаслами; вони маскуватимуться то під демократів та інтернаціоналістів, то під прибічників наднаціональних європейських структур, то під запеклих ворогів українського націоналізму, обстоювачів слов'янської єдності та сіоністської зверхності...
— Знаю, вже виступають.
— ...Так ось, — не дозволив Глотов збити себе з думки, — поки такі, як ви, Ігудо, жертовні патріоти, плачучи від розчулення, співатимуть "А ми тую червону калину..." та "Ще не вмерла Україна" і святкуватимуть перемогу українських національних сил, вся преса, всі видавництва, вся банківська система, всі провідні міністерські та регіональні посади, вся важка і легка промисловість, вся торгівля, вся естрада і все кіномистецтво, і навіть освіта, а можливо, навіть, у першу чергу — освіта, вже виявляться в руках тих, кому абсолютно наплювати на українську мову й українську культуру, на українську історію й українську, даруйте великодушно, державність.
— Страшне пророцтво, але. правдоподібне.
— Ото ж бо й воно, що правдоподібне. Маючи в кишенях по два паспорти і по два громадянства, вони гратимуть на всьому: на нелюбові хохлів до москалів, і навпаки; на нелюбові українців-східняків до українців-західняків; на нелюбові ветеранів Вітчизняної до ветеранів УПА. Вони нейтралізують і паралізують ваш український рух й український дух так, що про ці, ось, перебудовні, задемократизова— ні часи переляканого комуністичного режиму, який, задля того, щоб утриматися при владі, готовий на будь-які законодавчі та ідеологічні поступки... Словом, про цей період комуністичного правління ми, в своїй незалежній Україні, згадуватимемо, як про райський сон, про золоті часи розвитку української культури, літератури, кіномистецтва і всього іншого.
— То чому ж ви, особисто ви, нічого не робите, щоб усього цього не допустити?! — майже з люттю вигукував кожне слово Ігуда, виявившись у полоні запальної промови кадебіста.
— А ви, особисто ви, хоча б пальцем для цього поворухнули?! — на тому ж емоційному регістрі, парирував капітан.
— Але ж у вас більше можливостей, хоча б щось там...
— Все, Ігудо, все! — несподівано різко завершив Глотов. — Ми не полемізуватимемо з цього приводу; КДБ, щоб ви знали, не дискусійний клуб, а організація, покликана захищати безпеку країни.
— Гаразд, не полемізуватимемо — то не полемізуватимемо...
— От тільки вашої згоди тут ніхто не потребує, — не досить чемно відрубав кадебіст. Зараз капітан поводися так, нібито щойно не він сам виступав із своїм пророчим монологом, а змушений був вислуховувати всі ці апокаліпсичні прогнози з вуст Ігуди. І вони страшенно роздратували його. — Зупиніть машину, лейтенанте, — наказав шоферові, і, вже звертаючись до Ігуди, звелів: — виходьте, пане-товари— шу Ігудо, Іудо, чи як вас там насправді, — приїхали!
* * *
.Щойно в гущавині, що поряд зі стайнею, тріснула гілка, як Живо дьоров різко озирнувся і, не з'ясовуючи, хто чи що там у кущах ворухнулося, стрілив з одного ствола, і знову націлив рушницю на Авгуру.
— Стоять, вша лагерная!
Та було вже пізно. Сержант рукою відбиває ствол і гримає ще один постріл. Тепер, коли рушниця розряджена, він ударом ноги в живіт відкидає Живодьорова до стовбура дерева і пожбурює зброю у траву.
Підхопившись, кадебешник розстібнув куртку, під якою виднівся пояс-патронташ і, вихопивши з піхов мисливського ножа, кинувся на Владя. Але той устиг відбігти за кущ, підхопив рушницю і прикладом влучив Живодьорову в руку. Другий удар мав прийтися на голову, проте майор дивом ухилився, і приклад врубався йому в плече. Кадебіст відскочив, але втікати сил йому вже забракло, тому одразу ж осів під стовбуром дерева.
— Не вбивай, — хрипко пробубонів він, відповзаючи від дезертира, що рішуче насувався на нього. — Я ж тебе не вбив, хоча міг. А якщо вже так склалося, то приймаємо рішення: ти не бачив мене, я не бачив тебе, — тепер уже навкарачки почав віддалятись від сержанта, проте, натикнувшись на стовбур поваленого дерева, знову знесилено осів. — Ну, все, все! — лячно прокричав він, хапаючись однією рукою за поранене плече, а другу наставляючи на Владя — усьо під учотом. Однаково ж убивство на тебе навісять. Навіщо воно тобі? Можеш забрати мій патронташ, адже без рушниці та без патронів усе одно довго не протримаєшся. До речі, рівень радіації в районі цього хутора чомусь дуже низький, отож тримайся цих місць, пойняв?
Живодьоров тремтячими руками розстьобує патронташний мисливський пояс і відкидає його якомога далі від себе. Поки Авгура йде до нього, щоб підібрати, Живодьоров підхоплюється і кидається у гущавину.
— Не стріляй! — про всяк випадок вигукує він уже з-за природного живоплоту.
— Та кому ти потрібен, щоб на тебе ще й патрона витрачати?
— І правильно, і не треба витрачати! Я тебе не бачив, а ти мене. Усьо под учотом!
.. .Усівшись навпочіпки, Авгура розв'язав рюкзак і побачив там поліетиленовий пакет.