Вам світить вишка або четвертак. Косіть під дурачка, може врятуєтесь. Після такої рани то не є підозрілим".
Монах за своєю натурою і без цього полюбляв різні вистави, збиткування, вмів розсмішити компанію, то вжитися в таку роль йому було нескладно. Правда, не врахував, що той "талант" будуть перевіряти лєпіли[30] і лікувати так, що й у здорового дах поїде. Та переконались, що він таки направду придурок. Але, на всяк випадок, в палату втулили стукача. Чудакувати Монах чудакував, робив і непристойні, разом з тим і "патріотичні", вчинки. Та слави зажив за свій незмінний репертуар і голос, бо співун був з нього справдешній. То ж чи не весь медперсонал поверху і деяких пацієнтів навчив відомої пісні про Сталіна: "Із-за гір, та з-за високих //Сизокрил орел летить. // Не зламати крил широких, // Того лету не спинить..." І це ж українською! Всім це набридло, але ж вислуховували, доки він навитяжку стояв і співав. На обході заступник головного лікаря спробував урезонити: "Замолчі, прідурок". Монах тут же накарячив заяву і дав своєму опікунові від НКВС, який провідував його раз на місяць: мовляв, начальник не дає славити вождя, він, напевне, ворог.
Артиста тепер не називали інакше, як "орел сизокрилий". Для нього ж то було втіхою і формою знущання над режимом: дурний славить вождя, то що ж робити розумному? Під орлом всі розуміли вождя, а він — волю, як орла сизокрилого з рідних карпатських гір, яка наближається, і ніхто цьому не завадить, не зламає крил. Тому щоранку співав з натхненням, що допомагало зарятовуватися.
Додому виїзд не дали. Навіть дурневі. Перевели на спецпоселення, де ми й зустрілись. Розмови були бальзамом для обох. Кожен невідомий комусь епізод був, мов пазл, що займав своє місце у тій трагічній палітрі героїзму. Монах повідав те, чого не знав я. Я — чого не міг бачити і знати він.
Тоді, коли я сказав хлопцям про зраду надрайонного і поліз нагору, Еней скликав військовий трибунал. Всі схвалили текст вироку. Фіалка на трофейній машинці швидко настукала на папір. Еней і Ясен підписали. Правда, у всіх крутилось в голові: хто ж звершить ту кару в цих умовах? Ті собаки потім з них глузувати будуть. Однак те, що почав робити Еней, прояснило. Він одягнув шапку-вушанку, військовий кожух, звів високий комір, обкрутив в'язаним шаликом. Збирався неспішно, немов у ліс за дровами. Те зняло і у нас нервові гальма. Далі витягнув свій парабелум, дмухнув у ствол.
— Друже Монах, — звернувся. — Ця штука трохи завелика. У тебе менша.
У Монаха був зручний, акуратний німецький "Вальтер".
— У ньому всього п'ять набоїв, — каже той.
— Вистачить. Аби встиг...
Хлопці все зрозуміли. Промазати Еней не промаже, стрілець вправний.
— Дорогі мої побратими, — голос його, на диво, був рішучий, рівний. — От і настав час. Складаємо останній іспит перед Україною.Ми у безвиході. Знаєте, що чинити в такому разі. Чиніть, як каже вам совість, честь і Декалог вояка УПА.
Еней обійняв кожного, звів пістолет на бойовий взвод, заклав за комір. І пішов до виходу. Навіть не оглянувся.
Незадовго зверху пролунало три постріли, автоматна черга.
Внизу все почули.
Услід внизу глухо пролунало чотири.
От забув, була ще одна притичина про ту біду. Хоч я раніше й не йняв віри снам, але після того повірив. Тоді, днів за три, повставали ми з Улянкою вранці, бачу, якась вона така знервована!
— Що тобі, — питаю, — не здоровиться?
— Та нічого, — каже. — Сон такий недобрий бачила.
І розповідає: ніби у нашому дворі народу повно, одразу кілька пар весілля справляють.
— Та то ж добре — весілля, — розраджую її.
— Е, ні. Кажуть, що такі сни до біди. Бо молоді сидять сумні-сумні. А їхні обраниці всі в білому-білому, лиця якісь розмиті, без вельонів. На столах замість наїдків якісь каменюки, груди землі, музики невеселої грають...
То аж після того я пойняв що до чого. Вінчались наші хлопці із смертю.
Наша зустріч з побратимом, якого я бачив серед вбитих, була найрадіснішою, найсвітлішою подією на чужій землі.
Жаль, прикро, але Монах лише півтора року не дожив до проголошення Незалежності України, а він так цього чекав!
Я ж от з вами, на своїй землі, радію. Думаю, як то пам'ять наших хлопців пошанувати? Добре було б той схрон розкопати, реставрувати — готовий музей. Я навіть по пам'яті відновив схему. Молоді було б вельми корисно. Ось тут Роман, син мого товариша, почав добру справу робити, воскрешає історію села. Хочемо з ним біля того місця поки що посадити чотири ясени і березу: Еней, Ясен, Лисий, Монах і Фіалка.
Людей, які віддали життя за Україну, негоже забувати. Тоді й на землі нашій буде світліше. Бо вони, мов зорі на небі уночі. Світять звідти. Нагадують: ми тут, пам'ятайте! Кажуть, коли падає зірка, — чиєсь життя згасло. Неправда. Падає, згорає зірка — згорає пам'ять про того, кого забули. Бо мертвий не той, хто помер, а той про кого вже не пам'ятають.
ВПЛЕЛОСЯ З ГЛИБИН ВІКІВ
Саме так вийшло під кінець нашої розмови. У патріотичну тематику вплелась сива давнина, бо історію села, урочища Вовче, люди знали в загальному. Воно майже впритул підступало до старої ґрунтової дороги, яка нині усуціль заросла молодим лісом-самосівом, бо стала непотрібною, коли від траси Ковель — Брест ще в 60-х роках вимостили кам'яну, коротшу і пряму. Зеленим поясом воно все ж прагне злучитись з прадавньою Казною, частиною якої воно колись і було. Нині тут росте лише ліс-маломірок.
Але ж земля багато віків тому засівалась однаково, тут теж вигинались до сонця зеленочубі велети-дуби, ясени, сосни, берези, клени. Повітря, настояне на різнолисті, різнотрав'ї, дзвеніло здоров'ям. Ліс для людини був годувальником і небезпекою. Хижий звір не хотів ділити з нею владу.
... За добру войну з ворогом князь Роман щедро обдарував свого княжича. Вручив харалузький меч і дарчу на великий обшир частини волинського Полісся.
"То землі на північ від Ковеля, — пояснив він, засіюючи бажання княжича побачити те все на власні очі. — Великий древній ліс, безмежні болота, озера, ріки, — краса. Все багате на звіра, рибу, птаха. Є озера, де водяться дивні риби-змії. М'ясо їх дуже смаковите, але зловити їх вельми трудно, настільки вони сильні, великі, верткі, слизькі. Ніччю вони виповзають на берег, лазять в росяних горохах, ловлять дрібних тварин. Але для людини безпечні. Живуть і в колодязях. Знаходять і у величезних мертвих сомах, які їх ковтають собі на смерть. Вони настільки сильні, що з середини розривають їм животи. З шкіри цих зміїв-полозів-риб люди виготовлюють шлеї, посторонки[31]... Час нині настав спокійніший, можеш оглянути."
Нелегкою була дорога. До того ж, на третій день обслуга княжича збились з путівця. Нічлігувати довелось серед лісу. Коней розпрягли, припнули до дерев. Розвели багаття, повечеряли. Зморені, швидко поснули. Задрімав і вартовий. Ніхто не чув тоскного вовчого виття, то ж всіх розбудило лише пронизливе іржання, шарпанина, гаряче передсмертне хропіння коней. В темноті снували зеленкуваті пари вогників. Охорона зробила кілька пострілів, і лише тоді вони щезли.
З досвітком побачили страшне. Четверо коней лежали загризені, пошматовані, один тихо конав, двоє обірвали прив'язь і зникли, чи теж стали поживою. Лише один, весь спітнілий, що був між двома возами, тремтів від страху. В зажурі всі думали чи не чекає їх така ж доля, бо доокола мовчазний предковічний ліс, хащі, болота. Як вибратись на дорогу?
Княжич з трьома охоронцями рішив йти вперед, на сонце. Аби втрапити назад, робили зарубки на деревах, обламували гілки. Йшли довго, притомились, сіли перепочити. І тут княжич, та один з обслуги, вчули попереду слабенький дзенькіт. То був такий радісний звук, що всі миттю зірвались і, майже бігцем, — туди. Небавом вони побачили таке, що вразило більш, аніж улітку сніг.
Серед лісового безмежжя — огороджена високим дубовим частоколом хата і ще якісь споруди, криті очеретом. Кути огорожі притулилися до високих стовпів, увінчаних зверху вовчими черепами з вишкіреними іклами. Крізь відчинену навстіж браму видно кузню, де бородань у шкіряному фартусі справно орудує молотом, двоє молодих хлопців допомагають. В руках усіх вмить заклякли ковальські інструменти, коли у воротах вони побачили незнайомців.
До зброї! — тривожно гукнув бородач.
Дзенькнуло, гупнуло об підлогу робоче залізяччя, всі схопились за мечі, що висіли на стіні. Та, після довгих перемовин порозумілися. Кожен оповів про свою долю. У бороданя, якого звали Макар, вона була вельми сумна і важка...
Аж ген, за широким болотом, жило велике людне село. Всі при ділі. Кожен займався своїм. Якось годувала скупа поліська земля, багатий ліс, глибоке болото, де водилась риба. Та й сюди добралася монголо-татарська орда. Що робилось — не передати. Здобич нападники взяли багату. Старих не шкодували. Молодих гарних дівчат, міцних хлопців, маленьких хлопчаків, немовлят забрали, багато хат спалили.
Немало людей все ж встигло сховатись у лісах. І, коли розбіяки відійшли з ясиром, вони повернулись. В полі дозрівав урожай. Підступними і хитрими були людолови-песиголовці. Коли старе і мале вийшло на жнива, ті налетіли знов. Не врятувався ніхто, окрім молодої пари. В той чорний день Макар і Устина жнивували на своїй нивці, біля великого болота. Шалена криклива хвиля вбивць наближалась, спасу не було. Макар спрожогу вхопив дружину за руку, вскочив у свій човен, відштовхнувся веслом. Татарва все ближче. Щось лементують, погрожують, пускають стріли. Та даремне.
Коли через два дні Макар з Устиною повернулись, на колишнє село жахно було дивитись. Пережар'я. Валяються мертві, вночі ділять трапезу вовки. Макар взявся шукати нове місце для осідку: на пожарищах не будуються, невдатно складеться доля.