Це ж треба було послухатися Емми...
Гидко! Як гидко від того поцілунку, від близькости чужого тіла, коли відчула своїм тілом чоловічий прутень. Коли зрозуміла, що міг би зробити з нею що завгодно. Сором! А ще гидко й соромно від самої себе, бо тіло горить! Серце уже не калатає так сильно, а тіло палає! Воно править своє, вимагає від неї уже давно свою данину. А вона ненавидить і любить цю некеровану плоть. Бо любив цю плоть її чоловік. Як трепетно умів торкнутися її, як ніжно ворожив над кожним клаптиком білого тіла, немов чародійник. І воно відгукувалося. Воно розмовляло з ним не відомою навіть їй мовою. Воно співало, грало, розтікалося у його руках. Де?.. Де ці чарівні руки?!
Як важко без них!.. Як нестерпно пече усе тіло! Особливо там, де її торкнулася, хоч і крізь тканину, чужа чоловіча плоть. Ненавиділа в цю хвилину того чужинця і себе. Ненавиділа життя, коли мусила жити отак, загнана в кут, як звірина. Завжди має бути обережна, завжди подалі від людей, бо вона — вдова. Не просто вдова, а вдова єретика! На ній позначка, на ній всевидяче око Церкви.
Швидше б буяння весни — і вона трохи розвіється в зеленому густому лісі, в запашних луках понад річкою. Це все зима... Так, так. А ще — оце дурнувате свято, яке віщує весняний, потужний поклик до життя.
Сиділа довго, все думала та думала, жаліла себе й лаяла. Нарешті опустила голову на руки й заплакала.
Заснула пізно.
Їй снився чоловік. Брели обоє у високих травах берегом ріки. Відчувала його рідний дотик на своєму стані. Враз підхопив її у свої сильні руки й підкинув догори. Здається, птахою злинула в небо і стрімко повернулася, тонучи в його обіймах. Злилися у цілунку, падаючи в траву. Їй не терпілося, все тіло поглинуло жадання, здається, там, унизу, пульсувала прірва, котра вимагала його тіла. І ось — чудо! Вони з 'єдналися. Полум 'я спалахнуло в її шаленій вирві... Їх закрутило на хвилях насолоди...
Вона повернулася до свого коханого обличчям, шукаючи його губ, і вся зіщулилась. Над нею вишкірилося бородате лице в масці. Жах скував її, намагалася закричати, та голос пропав. Намагалася викинути його з себе, але він нахабно просочувався п'явкою в тіло. Відчай огорнув, але й насолода не покидала. Її розум боровся з тілом, одне прагнуло звільнитися, друге — досягнути вершини. Зненацька обличчя чужинця змінилося знайомим, милим, юним образом Ортвіна. Той відсахнувся від неї, залишаючи тіло у спокої Але очі, одні лише очі уже поїдали її. З тих очей виповзали прозорі змії й торкалися таких самих змій, які виповзли з її очей. Вони перепліталися, обіймаючись у повітрі. "Ти моя, — прошепотів Ортвін, — тільки моя...".
Й Матильда прокинулась. Дихала важко, все тіло було вологим. І все тіло розмовляло з нею. Таке враження, що воно тримало на собі всі оті доторки зі сну. Воно ще перебувало у полоні. Зірвалася з ліжка. Хотілося помитися. Хотілося пірнути у воду, у милі води своєї ріки й навіть потонути, якщо не потонула тоді... Ортвін?.. Він таки хотів її завжди. Несміливий, сором'язливий Ортвін...
Так, вона нагріє води і зробить собі свято!
Абат молився у своїй келії. Уже другий тиждень не покидав монастиря через оце навіжене народне свято. Здається, навіть до монастиря на невидимих крилах долітала непокора і розгнузданість усіх тих, хто смиренно тримав схилену голову у церкві під час літургії. Лицеміри! Прикидаються послушними, а самі тільки й чекають часу, щоб випустити на волю всю свою нікчемність. О, як він їх ненавидів, цих прихильників Бахуса й Венери! Цих дикунів із плоті й крові! Цих розбещених, темних тварин! Аморальних. Нечистих. Хворих. Нема їм ані виправдання, ні спасіння! Тільки кара Господня чекає таких.
А він, Ортвін, давно врятував свою душу. Він відмовився від потреб тіла, перестав шанувати його і вклонятися йому, як його дикі предки. Він розлюбив його. Вбив у нього тверді й гострі цвяхи, щоб стікало кров'ю й боліло, бо це все, що потрібно, аби заглушити в собі голос природи. Природа? Що за нісенітниця! Природа — це прояв самого диявола. Вона — виклик людині зі здоровим глуздом. Вона заглушує в людині Розум! Бо панують у ній інстинкти, хижі й похітливі, ненаситні й розбещені. Його пройняла відраза. Сьогодні йому було особливо зле. Сьогодні вночі його знову спокушав диявол.
Він бачив її уві сні.
Який жах! Вона зваблювала його. Горіло все тіло, а найбільше палало там, унизу.
Він торкався руками її пишного золотого волосся, заглядав у її глибокі небесні очі. Ті шалені, звабливі, солодкі до неймовірности води топили його. А він не пручався. Він віддався її ласкам! Як? Як замолити такий страшний гріх? А всьому виною — це свято і та зустріч із нею після довгих років. Він уже був паном над собою, — ні, ні, паном над ним став його Бог. А тепер? Тепер спокуса. Випробовування. І він не здасться. Він буде боротись...
Абат знову й знову помахом руки накладав на себе хрест і шепотів, шепотів, як одержимий, молитви.
* * *
Святкування завершувалися. Сьогодні на майдані мали спалити солом'яне опудало на великому вогнищі. Матильда майже не виходила з дому після тієї пригоди у корчмі. До неї знову завітала Емма, уже одна, намагалася вкотре виманити її з хати.
— Я вже одного разу послухала тебе, й нічого доброго з цього не вийшло, — нагадувала їй Матильда.
— І нічого поганого теж! — заперечувала Емма. — Подумаєш, пристав до тебе чолов'яга! А до кого мав приставати, як не до такої кралі?! Не захотіла, то й спекалася... А чи не була я на твоєму боці?
— Так, але яким чином спекалася? Та й що то за приставання таке!
— Ну, таке вже у ці дні, сама знаєш... Але що вдієш, коли ти недоторкана у нас. Може, справді уже черниця?
— Ні, не черниця, жива я... Може, навіть більше жива, ніж будь-коли, бо в мене відібрали життя і право на нього. Любов до нього відібрали. А все, що залишили, — це такий викривлений замінник, як карнавал. І ось усі ті, в кого відібрали життя, — навісніють. Скаженіють. Втрачають людську подобу — отим, чорним, на радість. Аби могли знову і вкотре нагадати у своїх проповідях, яке життя паскудне, брудне і гріховне врешті. Яка людина дика й немічна розумом, коли в ній говорить природа...
— Ох, таки не завжди добре, якщо багато розуму в голові, — зауважила Емма.
— Нічого не добре, якщо забагато: ні розуму, ні інстинкту, ані дурости... Добре мати всього в міру.
— Чи я не розумію тебе? — вже лагідніше мовила Емма. — Але ж так собі не допоможеш! Як бачиш, твій розум сперечається з тілом.
— Нема любові, Еммо. Ось чого мені бракує. Любові, яка приведе до ладу й тіло, і розум.
— Та любов, якої прагнеш, — це великий ворог отим, чорним.
— Все для них — вороги: розум, тіло, людина з її потребами. Їхні друзі — брехня, смерть і ненависть. Все, що їм потрібно, — це наша покора. Ми — раби тепер! Чуєш? Раби! А чоловік мій себе не вважав нічиїм рабом...
— Заплатив за це, — глухо продовжила Емма. — Будь обережна, Матильдо...
— Я була необережна, коли пішла в оту клоаку. Але там ніби вперше побачила й відчула всю правду про себе, про нас і про них... Більше нема чого мені боятися...
— То що, підемо на майдан, безстрашна? — усміхнулася якось тривожно Емма.
— Підемо, — відповіла Матильда й накинула на плечі плащ. — Ще одна безглузда вистава чекає на нас.
На майдані в тугому клубку скупчилося все місто і його численні гості. Видовища для цього люду — одна-єдина забава. І чим жорстокіші вони, тим краще. Цілий натовп збився докупи перед великою кліткою, в якій четверо сліпих та обідраних намагалися поцілити кілком у прив'язану свиню, котра приречено й навіжено кидалася з одного кутка в інший, бо мала бодай очі. Тож найчастіше влучали одне в одного сліпці. Стікали кров'ю, а юрба стікала сльозами від реготу.
Матильда знову відчула нудоту, як тоді, в шинку, й почала пробиватися за Еммою в інший кінець майдану.
Солом'яне опудало вже вивершувалося над майданом, як велетенський монстр. Як одна єдина маска, яка ховала в собі усі пристрасти та гріхи цього міста. Вогонь мав поглинути ці гріхи, очистити від них людей і розпочати новий цикл життя.
Емма почала пробиватися ближче до центру, Матильда не відставала. Цей натовп починав діяти зле на неї, здавалося, що бракне повітря і що якась чужа сила здавлює груди, розчавлює серце. Зробилося душно. Торкнулася Емминого плеча і прокричала на вухо:
— Краще я піду звідси. Мені зле...
— Зачекай хоча б перших спалахів! — відповіла їй подруга.
І тут Матильда побачила перед собою інше вогнище, три роки тому... В голові закрутилося, відчула, як від лиця відійшла кров. Відчайдушно почала вириватися з натовпу, залишаючи йому Емму. Ще не повністю виринула з нього, як почула за спиною гул і свист: це вітали підпал опудала. Побачила перед собою його очі й полум'я, котре облизувало тіло. Заплющила очі. Відхекалася і твердими ногами пішла додому. Вона тут чужа, і все їй тут чуже.
* * *
У повітрі струменіли й перепліталися тонкі хвилі різнобарвних пахощів. Здається, в цю пору пахло все: від шовкової трави — до кори дерев, які все вливали та вливали у своє тіло життєдайні соки землі. Луги вкрилися білим цвітом ромашок, які змагалися за територію із золотими голівками кульбаб. Помежи жовто-білого килиму рясніли барвами крови маки, волошки вливалися в польове море краплинами неба, а цикорій доповнював їх ніжними хвилями свого квіту, грицики дрібними білими суцвіттями запорошували світ, медуниця виривалася кущиками з-поміж буяння трав і вабила до себе. Жовтець зігрівав очі, журавельник на довгих ніжках тягнувся до неба, дзвіночки розливалися ніжними звуками у цьому квітковому оркестрі, звіробій аж тремтів пишнотою свого цвіту від тієї музики, а лісова конвалія сочилася такими запахами, що паморочилось у голові. Важкими гронами скрапував бузок і пінилася ніжними кучерями зваблива черемха. Кущі жасмину та їхня цнота, а до неї — ота неймовірна ароматна купіль заворожували очі й душу, бо яка у краси найбільша чеснота? Це її невинність. Усе співало в цю пору, сміялося й раділо! Природа щедро віддавала своє багатство, навісніла від творчости, задихалася натхненням і новими приливними хвилями затоплювала світ.
Матильда сиділа посеред лугу під лісом, піднявши лице до сонця, й розчинялася в цьому барвистому морі.