Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

По-друге, з того, як порозкидувані були речі, видно, що злодій спішився і не знав де що лежить. На­решті, коли б Данко був причетний до злочину, то напевне не залишив би ні фотографічного апа­рату, ні золотого годинника у шуфляді свого сто­лу, бо ці речі мають велику вартість. Тому я пе­реконаний, що злодій вламався до мешкання без відома Данка. .

— Але ви, отче, годитеся з тим, що всі підоз­ріння падають на молодого індіянина, котрий зробив у склепі купно на велику суму грошей?

— Так воно виглядає...

— Ну, от бачите! А пізніше, як твердять свід­ки, син пана Сокола їде на вкраденому човні у товаристві того самого індіянина на другий бе­ріг ріки, і між ними панує найкраща згода. Це про що свідчить?

Священик зітхнув, не знаючи, що відповісти.

Сокола разила до глибини душі та професійна холоднокровність, з якою досвідчений поліцист говорив про Данка, і він, ледве стримуючись від гніву, кивнув на отця Вісенте, попращався і вий­шов з Посту Опіки. Довкола ґанку, поспускавши голови, стояли і переминалися з ноги на ногу кабоклі, а делеґадо був червоний від невдоволення.

— Та ви ж зрозумійте, що заробити десять тисяч крузейрів ще нікому з вас не вдалося за один раз і не вдасться до кінця життя. Користайте з нагоди!

— Заробити — чому ні? — обізвався хтось. — Але в таку погоду ніхто човном не поїде. Треба перечекати...

— О, о! — сердився делеґато. — Поки ви чека­тимете доброї погоди, то злочинці втечуть за кордон.

— Ну, що ж, — розводили руками кабоклі, — втечуть, то втечуть — туди їм і дорога! Пасієнсія.

Сокіл хвилинку подивився на натовп і рішучо ступив крок наперед.

— От що, хлопці, — сказав цілком спокійно. — Ти, Маріо, ти, Сілвіо, і ти, Павліно, — ви за­раз поїдете зі мною шукати Данка. Кінця дощів не будемо чекати. Ідіть збирайтеся і приходьте до монастиря. Я вас там чекатиму.

— Га, — знову розвели руками кабоклі, — як збиратися, то збиратися — пасієнсія. Справді, не можна чекати кінця дощів. Поможемо сеу Іва­нові...

І три названі чоловіки вийшли з юрби та по­простували до своїх домів, щоб приготуватися до дороги. А решта лишилася на місці й далі переконувала делеґада, що пускатися тепер на води Парани — видима загибіль.

Сокіл під тиском священиків з великою бідою якось проковтнув обід, але зайнятися приготу­ванням до подорожі він не міг. Тому всі клопоти перебрав на себе діяльний падре Вісенте. Насам­перед, він подбав, щоб Сокіл добре одягнувся, взяв на себе непромокальний плащ та взувся у міцні високі чоботи. Потім уважно зайнявся укомплектуванням подорожньої аптечки, перед­бачаючи всі можливі випадки. Покінчивши з тим, закликав трьох майбутніх супутників Соко­ла, розподілив поміж ними харчі і накінець ви­дав різні вказівки і повчання. Тоді поблагосло­вив усіх і приобіцяв, що молитиметься за успіш­ність їхньої подорожі. Побожні кабоклі були тим дуже підбадьорені, бо шанували свого пароха[51] і вірили у силу його молитви.

Перед самим відходом отець Вісенте ще затри­мав Сокола:

— Пане Іване, ви, властиво, куди думаєте їха­ти?

— Я ще сам не знаю, отче...

— Гм... Звичайно, у хлопців була одна доро­га, а вам до вибору є сто. Але я особисто вам не радив би їхати до Мато Ґроссо...

— Не їхати до Мато Ґроссо? — здивувався трохи Сокіл. — А куди?

— Я би вам радив їхати до Ґваїри.

— Чому, отче?

— З різних причин... По-перше, через усю Парану до другого берега ви при тій погоді лед­ве, чи доберетеся. По-друге, коли хлопці дійсно переїхали до Мато Ґроссо, то їх там на першому населеному пункті затримають. Поручник уже зв'язався через радіо з тим берегом... По-третє, слід думати, що хлопці не сказали правди Полонові. І коли Данко показав на Мато Ґроссо, то тільки для того, щоб змилити слід. А куди могли їхати ще? Найправдоподібніше — до Ґваїри. Ну, і нарешті, останню причину, яка схиляє мене до переконання, що хлопці поїхали на острів, я за­лишу покищо при собі... Не знаю, чи моя рада добра, бо і я можу помилятися, але я вам раджу їхати Ґваїри. А ви — як уважаєте...

— Дякую, отче парох, — простягнув руку Со­кіл. — Я напевне зроблю так, як ви радите. Допобачення!

— Благослови вас Боже на все добре!..

Рятунок

Данко отямився від того, що відчув коло уст щось холодне зі специфічним запахом. Перше, ніж вспів ковтнути, захлиснувся і закашлявся, а тоді відкрив очі. І знову йому довелося напру­жити пам'ять, щоб зрозуміти все довкола і при­гадати власника отого чудного обличчя, що тур­ботливо схилилося над ним. І для цього він на­ново мусів заплющити очі. А той чужий і рівно­часно знайомий чоловік підносив йому голову і намагався його чимсь напоїти. Пробуджена спра­га відізвалася з повного силою, і Данко, все ще в півсвідомості, жадібно припав до вінець якогось начиння і випорожнив його душком. Тоді знову відкрив очі.

— Фойзе! — врадувано викривилось чудне обличчя з жовтими стирчастими зубами. — Коли хтось п'є воду з горілкою, то це є певного озна­кою того, що він ще не вмер...

Данко відразу схопився й сів.

— Пойзе? — спитав у крайньому здивованні. — Ти?!

— Фойзе, я! — вишкірився радісно обірва­нець. — Маю звичку приходити до тих, кого тре­ба розв'язати, привести до пам'яти, напоїти...

— і обікрасти, — закінчив їдко Данко.

— Фойзе, часом і обікрасти, — згодився рижий і покотив по печері своїм бляшаним, дерен­чачим сміхом. — Але, — сказав споважнівши, — коли хтось хоче привернути тілові його приход­ну бадьорість і бажає, щоб йому зробити масаж — мусить насамперед роздягнутися. Спеціялісти запевняють, що поверх сорочки і штанів ро­бити масаж — дуже незручно.

Данко зрозумів зміст цих дивно висловлених слів аж тоді, коли Пойзе почав його роздягати.

— Ти хочеш мене розтирати? — спитав підоз­ріло.

— Пойзе, всі лікарі кажуть, що масаж — ду­же корисна річ для тих, хто цілу ніч лежав зв'я­заним і має глибокі рубці від шнурків на тілі...

Так говорячи, Пойзе вже роздягнув хлопця і, поплювавши в руки, почав його розтирати. Дан­ко хотів запротестувати проти такої підмінки товщу, необхідного при масажах, але зараз же скорився перед доконаним фактом. Лежав непо­рушно, відчуваючи правдиву насолоду від доти­ку м'ясистих і сильних рук, які робили своє діло з великою вправою.

— Пойзе, — сказав по кількох хвилинах ри­жий, витираючи руки об штани, — але коли ви­бирати приємність від масажу, або приємність спасіння від двох небезпечних ворогів, то я во­лію останнє...

— Що ти сказав? — підвівся Данко.

— Я сказав, що наші вороги напевне тепер не насолоджуються масажамй, але біжать сюди, щоб нас піймати.

— Вороги?! Себто, Оба й Арасі?

— Пойзе, маю на увазі власне тих двох ландронів[52], від яких ми, як порядні люди, мусимо мерщій утікати.

— А де ж вони?

— О, мій молодий, шляхетний сеньоре!.. Я не можу тобі сказати напевне, де є вони, зате во­ни напевне знають, де є ми, і це мене дуже тур­бує...

Данко схопився на ноги.

— Ти вважаєш, що вони прибіжать сюди? О, то це дуже добре!.. В такому випадку ми не бу­демо тікати!.. Ти маєш пістоль... О, та це ж — пістоль мого батька!.. Але нічого, хай буде при тобі: ти, напевне стріляєш ліпше від мене... От­же, ми не будемо тікати. Ми будемо чекати їх тут. Бо, бачиш... я мушу відібрати свої гро­ші!..

— Ги-ги-ги! — зареготав Пойзе і вдоволено вдарив себе по поясі. — Я би хотів бачити такого чоловіка, котрий би міг відібрати гроші від того, хто зі мною цілу ніч грав у карти...

— Що?! — радісно скрикнув Данко. — Ти відіграв мої гроші?

— Пойзе, і власне тому я би не бажав зустрі­чатися з людьми, котрі схотять продовжувати іншу гру і котрі не мають тустона в кишені...

— О, Пойзе!.. — розчулено сказав Данко і зараз же спитав: — І ти мені звернеш ті гроші?

— Пойзе, я завжди звертаю гроші власникові, коли тільки мене перед цим, звичайно, не вб'ють і не пограбують обіграні партнери...

— То тікаймо, Пойзе, тікаймо!.. — заспішив Данко і почав нервово одягатися.

— Пойзе, я завжди є за тим, щоб утікати, ніж проливати кров, особливо, коли прийняти під увагу, що противники мають вдвоє більше зброї і вдесятеро більше муніції...

Поки рижий договорив це речення, Данко сто­яв уже убраний і готовий до подорожі. Пойзе та­кож вдягнув свою пелерину, підтягнув пасок, поправив пістоль, а тоді обережно висунувся надвір. Розглянувшись уважно в різні сторони, зробив Данкові знак іти за собою і поліз угору на скелю. Данко зробив кілька кроків і здригнувся: на густому корчі лежало тіло каскавела з розтрощеною головою.

Видряпавшись на верх знаменитої Ітакватії, опинилися на величезній рівнині, зрідка порос­лій карлуватими корчами. Пойзе змірив рівнину оком напростець, щось подумав, оглянувся назад і взяв ліворуч, де понад кам'яним плаєм ріс рів­ний луком густий ліс.

Соняшний паркий ранок давно вже змінився похмурим, мрячливим днем, а низькі хмари за­повідали, що незабаром почне падати дощ.

Коли вже увійшли під прикриття лісу, Пойзе сягнув до кишені своєї пелерини і витягнув звід­ти невеличку суху ковбаску та шматок хліба, обліплений облізлою з пелерини вовною і криш­ками тютюну, та простягнув їх Данкові.

— Чи шляхетний сеньор, — спитав цілком поважно, — зволить їсти отак просто на ходу, чи, може, зачекає, поки ми десь тут не знайдемо стола під білою серветкою?

— Дякую, — засміявся Данко, приймаючи їду. — А ти?

— О, що до мене, то я змалечку так вихова­ний, що можу вдоволяти голод тільки одночасно зі спрагою, і то при гарно накритому столі. Од­нак, коли нема стола і нема чим задовольнити голоду, то для мене вистачає задовольнити саму спрагу...

З тими словами він сягнув у другу кишеню, витягнув пляшку, де ще було трохи горілки, і з ґольґотанням випорожнив її до решти.

— Куди ж ми йдемо? — спитав Данко з апе­титом кусаючи хліб і ковбасу.

— Пойзе, — відповів рижий викидаючи геть порожню пляшку, — людина здебільша мусить знати, куди вона йде, хоч ніколи не знає, куди прийде. І коли мій приятель Зенобіо ще не звів­ся кудись в інше місце, то я думаю, що ми саме прийдемо до нього...

— А хто ж він, той Зенобіо?

— Коли людина має фазенду кави[53], то називається фазендейром.