Напевне, урбанотуризм теж користувався би серед провінціалів неабияким попитом: поїхати, подивитись, як живуть городяни, по квартирах походити, в шафи позазирати. Але що скажуть на це кияни, чи харків'яни, мені відомо достеменно. То яке ж я мав право зазіхати на приватність і спокій клевенців?! Коли абсолютно відверто із самим собою, то лише тому, що десь на самому денці мого мегаполісного "я" ще лишалося місце для зверхності й зневаги до провінціалів: мовляв, і вони самі, і спосіб їхнього життя прості та невигадливі, відтак, і жодних церемоній по відношенню до них не потрібно – йди, дивися, що хочеш, тим більше, за це ж грішми буде плачено! Так, ніби в житті все вирішують гроші, ну, майже все...
Дідько, в мене від сорому й щоки палають!
А хіба не правий Сашко Бальбо?! Десь році так в дві тисячі десятому поїхали ми сім'єю, утрьох, в Карпати, й дісталися загальновідомого озера Синевир. Я, вважаючи, що знаю природу, адже щоліта зростав серед неї, хотів насолодитися первозданними краєвидами, як писали про гірське озеро туристичні путівники. А побачив з оглядового майданчика геть зворотну картину. Мені здалося, що внизу перед нами лежав переможений старий велетень, Гулівер, який ще дихає, але вже неспроможний підвестися, й на нього з цікавістю зирять десятки, сотні ліліпутів, що не мають жодного уявлення ні про його життя, ні про його біди та бо́лесті... Від жалю до озера й того краю в мене перехопило подих і пропало будь-яке бажання там бути.
Гроші, ці кляті папірці й кружальця, без яких ми не уявляємо сучасного життя, вирішують тепер долю цілого краю – не одного, а багатьох, скрізь по країні, та що там по країні – по цілому світу! Знищення карпатських лісів чиниться заради грошей. І чиїми руками?! Місцевих: це їх долоні тримають бензопили й кермо лісовозів.
Зовсім недавно почув про нову біду Карпат – квадротури: повно бажаючих віддати кілька тисяч гривень лише за півтори години задоволення від всемогутності сучасної техніки. Хто, як не місцеві, власноруч гублять те, що мали би цінувати найбільше? Чи збагатиться хтось із них настільки, що рід його, діти й онуки, заживуть якісно іншим життям? Правда, тут іще все залежить і від розуміння людиною що воно таке, те "якісно інше життя" – навряд чи хтось із власників квадроциклів розуміє всю глибину цього поняття.
Або Рівненщина, "бурштиновий трикутник". І там ті ж руки – місцевих, за якісь, по суті, копійки нищать рідну їм природу – соснові ліси, нищать так, що квадротури в порівнянні з видобутком бурштину то невинні жарти трирічної дитини. Можливо, колись якомусь історику-досліднику вистачить снаги прослідкувати долі тих людей, цілих сімей, котрі наживалися на нищенні прабатьківської природи – хоч хтось із них здобуде в такий спосіб щастя добробуту на цілі покоління?! Чи нащадки їхні спроможуться хоч колись віддати так нахабно взяте родом в борг?
То чи маю я хоч мінімальне моральне право влаштовувати свій добробут за рахунок Десни?! Так, ніби мало в неї проблем і без мене. Що б сказали мені дід, прадід, якби змогли побачити таке моє ще майже невинне заняття? Здогадуюсь... Та, власне, мені детально розтлумачив це Бальбо. Жодного пустого слова – усі в десятку.
Клевеня стала для мене, для нас із Алісою, чимось на зразок вежі зі слонової кості – місцем умиротворення, де лікуються наші обпалені війною душі. Ми живемо тут у квайт лакшері[80] – без перебільшення. Лише той, кому довелося побути в наших шкурах кілька останніх років, здатен зрозуміти про що мова. Хтось дорікне мені, що я став егоїстом, провінційним жлобом, куркулем, який не хоче ділитися з мегаполісами своїм багатством – природою – як сто з хвостиком років назад українські селяни не хотіли задурно віддавати свій хліб більшовицьким продзагонам. Та як історик, я відповім на це просто: не хотіли, бо влада, що панувала в містах, не могла забезпечити їх продовольством, встановивши між містом і селом нормальні економічні зв'язки. Хто сьогодні хоче тиші, спокою й спілкування з природою, переїжджайте в провінцію, в маленькі містечка та села і матимете вдосталь квайт лакшері: чистого повітря, високого неба, пташиного співу, вранішніх туманів над водою, риби, грибів та ягід і тепла від пічки на дровах. Додам іще: й фізичної праці також – щодня, майже без вихідних. Але це природно: квайт лакшері ніхто, крім тебе самого, тобі не забезпечить і лише ти один знаєш що саме для тебе є тихою розкішшю.
За даосизмом зло має в собі частинку добра, і навпаки. Ця війна перевернула свідомість багатьох і деякі люди нарешті почали дивитись на провінцію не як на щось відстале й нецікаве, а як на тиху гавань, де можна сховатись від розбурханого океану зла. Добре було би, якби почався суттєвий зворотний рух – із міста в село: мабуть, таки настала пора віддавати борги, платити по рахунках минулого. Платити набутими в місті знаннями, скілами, ініціативою. Віддавати борги пам'яті свого роду, бо всі ми, як не крути, вихідці з провінції, тут наше коріння. За сто років сільське населення в країні зменшилось мінімум утричі: з понад восьмидесяти відсотків до не більше чверті. Якби українці берегли свою сільську спадщину, котра сьогодні позаростала бур'яном і вже валиться – ми були би в рази сильнішими й нас не лякала би так холодна зома у завмерлих без тепла і світла містах.
Не Десною єдиною багата Україна – річок, озер, ставків та лісів у нас доста: люди завжди селяться біля води. В провінціях і досі тримаються традиції минулих поколінь. Часом вони не менш цікаві та самобутні, аніж сіверянські. Ми дуже багата нація, тільки не здогадуємося про це.
– Ледве знайшла тебе, – замислившись, я навіть не почув, як підійшла Аліса, – ходімо, обідати вже пора.
– Клевеня права, – кажу вже під кінець обіду, – я не цінував її приватність. Доведеться корегувати програму турів: життя клевенців демонструвати більше не буду.
– А як же гастрономічна складова? Чи наш із тобою досвід дауншифтерів?
– Люда не проти й надалі займатися своїм хобі. Та й ти ж, сподіваюся, не відмовиш.
– Мені сподобалося зустрічатися з туристами. Серед них багато цікавих особистостей.
"Отакої!"
– Зранку телефонувала мені Софія Ансворт – пам'ятаєш, скульпторка з-під Києва, та, що одружена з британцем Олівером, а він фотограф і художник-гіперреаліст? – запитувала, чи не можна приїхати до нас поза туром, пожити десь тут тиждень-другий. Хочуть із чоловіком більш детально дослідити наш край і ширше вивчити місцеву кухню: їм дуже сподобались кулінарні витребеньки Люди.
"У Когось гарне почуття гумору і вміння спокушати людину..."
– І ти?.. – я запитально піднімаю брови.
– А чом би й ні? Можна було би виділити їм під спальню нашу залу. Чи переобладнати літню кухню під гостьовий будиночок. На крайній випадок можна й спальнею поступитися.
– Спальнею?! Від кого я це чую?! Чи мені сниться?
– Ну, Хлібчику-у-у! Я скучила за інтелектуальним спілкуванням...
"Дідько, виходить, наше спілкування на інтелектуальне не тягне?!"
– ...До того ж ми з тобою більше року гаруємо без відпустки. Ось послухай, як гарно все складається: ми запросимо їх на два тижні десь із двадцять другого серпня, це рівно через місяць; і самі з ними відпочинемо. Я від завтра попереджу своїх клієнток про відпустку. За цей час устигнемо підготуватися. Можна навіть санвузол в літній кухні встигнути обладнати. Обіди їм Люда готуватиме, сніданки й вечері вже ж якось ми з тобою...
"Ні, ну ви чули?! А я тут до чого?! Комусь хочеться якогось там надзвичайно інтелектуального спілкування, а мені через це щовечора стій біля мангалу?!"
– За місяць санвузол?! Жартуєш?
– Ніскільки не жартую! В тебе в цьому вже великий досвід. Чогось надзвичайного робити не будемо, по-простому все.
– Ти хоч уявляєш обсяги роботи? Вигородити всередині окреме приміщення, провести воду, вивести каналізацію, зробити електропроводку, покласти плитку, поставити сантехніку: та я ж не встигну. Головне – заради чого?!
– А ти подумай: по-перше, раз напружившись, вже матимемо надалі свій цілорічний міні-готельчик, а ми стільки про нього мріяли; по-друге, вони готові платити нам по сто баксів за день, якщо ми запропонуємо їм all inclusive з культурною програмою включно. Це більше, ніж ти за місяць заробляєш...
"Власне, певна логіка в цьому є... Звісно, сто доларів на день за двох із ночівлею, триразовим харчуванням і щоденною програмою екскурсій та розваг – це, здається, якось і дешево, проте спробувати можна."
– ...По-третє, якщо ми повозимо їх по Придесенню...
– Слухай, це вже занадто! Тільки якщо пальне за їхній рахунок.
– ...Переконана, вони погодяться. Мені здається, Ансворти цілком адекватні люди. Зате уяви, яка нам з цього буде вигода: ми отримаємо час і можливість самим безкоштовно, по суті, ознайомитись із тутешніми пам'ятками, різними музеями та етнолокаціями – піддивимося дещо, досвіду наберемось. Подумай сам!
– Ну-у... Це аргумент! Але переобладнати літню кухню за один лише місяць все одно не встигну.
– Я тобі допоможу! – Аліса аж палає ентузіазмом, ніколи ще не бачив її такою: от що творча ідея з людиною робить! – Кожен вечір до сну маємо три години додаткового робочого часу. І ти міг би попросити допомоги в Ігора: сам стільки з його музеєм провозився.
– Ти забула про наш канал. Сценарії, зйомки, монтаж, відповіді на коментарі. Клієнти, врешті-решт. А головне – де гроші на переобладнання взяти?! Ми ще не знаємо, чи отримаємо грант і коли саме отримаємо.
– Знімати відео можна буде про переобладнання літньої кухні. Заодно реклама міні-готелю вийде. А гроші в Осадчого позичимо! Віддамо з виручки за прийом Ансвортів.
– Ну й що тоді самим залишиться?! Хоча... І готельчик, і вивчення місцевих локацій в будь-якому разі будуть нам як бонус.
– Авжеж! Воно того варте, Хлібе. Нам треба шукати нові перспективи, бо цей етнотуризм, схоже, сезонний бізнес. Ось почнуться холоди, дощі, сніг – які там екскурсії?!
– Я й сам останнім часом думаю про це. Треба шукати ще якийсь підробіток: хоч бери та яблуками в Києві торгуй, або сувеніри з дерева роби. Ще думав запропонувати базарникам транспортні послуги – а що поробиш? Літня кухня могла би зимою добре нас виручати, якщо прорекламувати серед киян або харків'ян тиждень-другий відпочинку й відігріву.