Нащо той Кау туристів твоїх на возі уздовж Десни катає, місця різні показує?! Вони ж скоро попруть сюди, як ота сарана. Років із двадцять назад як узяли кияни моду хати в Рогачах скуповувать, дак чоловік, може, й сорок оселилися. І почалося! Надувні моторки у всіх, гасають по Десні туди-сюди, спінінги тягають, а що по ночах там робили – один Бог знає: і сітки, й електровудки, й аквалангісти. Приїдеш відпочити, з вудкою посидіть, а вони моторками туди-сюди, туди-сюди! А тоді фідеристи пішли й наших тут навчили. Припруться, гепають по воді тими фідерами, кричать, на всю Десну перегукуються... Нічого не розуміють, що їм кажеш, ні тиші, ні спокою не цінують – дикі люде! А тепер ти їх сюди тягнеш – нащо?!
"І Сашко туди ж... Дурень я, сам на свою голову біду накликав."
– Ну чого ти? Тобі Десни жаль, чи що? Не розумію.
– Дак авжеж, що жаль. У нас крім Десни, лугу да лісу більше нічого й нема. Ну й Клевеня, само собою – права Гармашиха. У вас там по харковах да києвах театри, концерти, клуби нічні, гіпермаркети, а в нас одна природа. Вона для нас і театр, і картини в музеї, і нічний клуб, і гіпермакет із живою рибою.
– Вибач, але ж тобі ніхто не забороняє приїхати в Київ або Харків і піти в театр чи картинну галерею.
– Авжеж. Тільки спробую я там повестися не так, як прийнято – що буде?! Отож. Кашляну я в тому театрі, чи позіхну, чи висякаюсь не так, мене швидко на місце поставлять, селюком обізвуть, або ще й гірше. А ці, ваші, коли сюди приїздять, то все догори дриґом перевертають, кричать, гупають, сміття після себе лишають, готові всю рибу за раз вигребти. Вони ж начебто тікають з міста в тишу, а приїдуть – і на Десні творять своє місто. Бо іншого не знають, по-іншому не вміють. І вся різниця в тому, що Десна не театр, на Десні нікому над душею стояти і шикати, коли щось не так робиться.
– Ну, так навчи. Поясни їм у чому смакота – мені ж торік пояснив.
– Не хочу! Від тієї Десни, що мені, малому ще, батько показав, і половини не лишилося. Я десятьом поясню – може, троє з них і зрозуміють. А що це дасть, якщо цей десяток почне нахвалювать у Києві нашу природу? Он тобі показав, навчив, дак ти вже сотню сюди привіз, показуєш, бізнес на цьому робиш, бабло рубаєш. А як ці ще розсмакують – да наступного року тисяча сюди заявиться й Десні капець буде. Ні тиші, ні спокою, гори сміття, браконьєрство. З лісом те ж саме. Ні! Не заводь мене будь ласка, бо полаємось навіки!
Я дав задню, перепросив і з важким серцем поплентався додому.
Аліса заспокоювала, як могла:
– Нічого, – казала, – не накручуй себе, якось воно буде. В разі чого проживемо на мої – дауншифтери, врешті решт ми, чи ні?!
– А це до чого тут? – здивувався я.
– Ну як же? Раз уже перемкнулися на нижчу передачу, про високі заробітки треба забувати. Будемо вдовольнятися простими радощами: пляжем, грибами, свіжиною від Бальбів, а від грубки теплом. Любитися будемо.
Я одразу ж згадав захеканого горобця і важко зітхнув:
– Хочеш не хочеш, мабуть, доведеться перепілок заводити. Наливки робитиму, мухомори збиратиму, сувеніри з дерева робитиму. А там, дивись, і війна скінчиться, – сказав, аби Алісу заспокоїти.
Вночі не спав, думав. Крутився з боку на бік, зітхав і знову думав. Навіть не пам'ятаю, коли ще так важко було на серці – хіба що після тієї пам'ятної річниці нашого весілля – двадцять п'ятого серпня, сім років назад. Майже рік виношувати ідею, продумати все до дрібниць, улучити момент, коли зорі склались як треба – з нізвідки, мовби з неба, впав пасажирський бус – зібрати першу групу і досить вдало стартонути, та ні ж! – дуже вдало стартонути, з таким приголомшливим успіхом стартонути, й ось тепер усе це летить під три чорти через принципову незгоду тих, на кого й був основний розрахунок – чи ж це не удар долі?! Як я міг так жорстоко прорахуватися?
– Ти чому не спиш? – сонним-пресонним голосом десь уже під ранок спитала Аліса. – У тебе щось болить? – спитала й знову заснула.
Мені б її спроможність спати. Їй що? – у неї свій бізнес, точніше, ремесло. Воно й двох прогодує, коли не шикувати. Але ж є бус, за котрий мені платити ще півтора роки щонайменше, в тому числі й зимою, та навіть дощової осені, або під час весняної повені, живучи на острові Клевеня. Як би не йшли твої справи, тільки п'ять сотень зелених грошей щомісяця де хочеш, а знайди. Десять пасажирів – це minimum minimoro[78], після чого ця справа втрачає для мене будь-який сенс, бо неспроможна давати кошти на виплату буса, мого головного, або навіть єдиного, засобу виробництва, та придбання палива для нього. Головне – що тепер казати глядачам каналу? І далі розповідати про принади Клевені, яка навіть не хоче їх у себе бачити? Де я візьму щосуботи отих десять нещасних туристів, аби протриматися на плаву півтора роки і це за тієї лише умови, що моя коняка не зламається?!
– Чому не спиш? – вдруге поцікавилась Аліса і я не витримав, буркнув:
– Думаю...
– Про Клевеню?
– Угу...
Вона таки знайшла в собі сили повернутися до мене, зітхнувши, обійняти й покласти голову на моє плече.
– Думай краще про мене. Про нас, – її рука поволі помандрувала по моєму тілу.
За якусь хвилину я забув про все. А вже за пів години провалився у сон, наче наморений за літній день школяр.
Після любощів спав, як після маківки, – так баба Ліда нам казала, коли ми, малими, швидко засинали й міцно спали. Навіть не чув, як вранці встала Аліса і готувала сніданок, тепер своїм ремеслом займається. Прокинувсь, а настрій гарний, вчорашній розпач кудись відлетів, тож, перехопивши нашвидкоруч, вирішую оглянути свої володіння – як-не-як власник тепер. Під парканом Гармашихи пнуться до сонця п'ять виноградних стебелець, подарунок діда Пантьошки. Ще й по коліно не виросли, хоча панькаюсь із ними, як і з Діаною, здається, не панькався. "Не переживай, – сказав мені старий, – перший рік для них головне вкоренитися. Наступного року стебла нагонять, своє вузьмуть. А в двадцять восьмому, дивись, і посмакуєш."
Цього літа сад на минулорічний не схожий. Нав'язалося всього: і яблук, і груш, і слив – гілля гнеться до землі: хтозна що з ними й робити. На базарі продавати якось незручно, та й скрізь по Городу, за кожним парканом те ж саме: щось не віриться мені в успіх такої авантюри, як торгівля в Городі садовиною. Може, в Київ на "Лісову" одвезти, там поторгувати? Коли твоєму бізнесові отак підтинають крила на злеті, до чого тільки не вдасися, щоб копійку заробити... Малина, смородина, аґрус – то інша річ: в морозилку. Правда, вже ходять припущення й прогнози, що ця зима буде без світла взагалі, а, значить, майже для всіх і без тепла. За тепло ми не переймаємося, а от без світла доведеться всю заморозку пхати за обидві щоки. Утім, не це найбільша проблема.
Горо́д, Алісине царство. Пнеться, горека, за Хасточкою. Бачу: старається скільки сили є. Каже, що її горо́д ніби магнітом притягує. Такі ось метаморфози з моєю дружиною, котра ще п'ять років назад навіть чути нічого не хотіла про наш приїзд сюди. Правда, проти Хасточчиної ВДНГ Алісина городина вигляд має слабенький, але й засохнути нічого не засохло, бо доші йдуть. Дивися, ще й скуштуємо всього. Від моєї, вельми помірної, участі в городництві лише один позитивний результат – Гармашиха мовчить. Бо цьогоріч у нас із жуками конфузу не сталось: навчений життям, я пильно слідкував за процесом їх розмноження і город покропив на день раніше, ніж Уляна Петрівна, а потім одразу ж до неї:
– Ви що собі думаєте?! – багатозначно поставив питання ребром.
– А що?! – злякалась вона.
– Ви за своєю коровою світу божого не бачите. Жуки ондечки вашу картоплю доїдають, он що!
– А божечки! А ратуй мою душу! В'їрко, ти чуєш?! Я ж до об'їду дивилась, ще тульки яйця одклали...
Солодка мить помсти! Я змився раніше, ніж сусідкою була встановлена істина.
Тепер оглядаю наші з Алісою володіння – позаду наш сад, навколо наша городина, попереду, наочно демонструючи кривизну земної кулі, опускається до берега, порослого вербами, наше поле – справа засаджене Хасточчиним кукурудзяним лісом, зліва Гармашишиними кормовими буряками. Справжній лан. Солідно, нема чого й казати
"Чия земля? – Калитчина!" – зі школи ще лишилося.
"Шістдесят соток земельки маємо. І якої!" – по бабі Ліді пам'ять.
Хазяїн, бнах! Дожився. За один лише рік... Що ж тоді через десять буде?!
"– Дядьку Хлібе! Тітко Алісо! Ваші кози в нашому горо́ді шкоду роблять!!"
Одведи і заступи, як Хасточка каже! Дядько, тітка, кози... Тоді вже само собою і кухвайка, і гумові чоботи, й шкарпетки драні на п'яті – бо на нові двадцятку жаль, нехай ще тиждень поносяться. Цікаво, чи й ув Алісиній уяві інколи малюється така перспективка, чи це лише в мене?
Ну чого я оце бурчу, мов старий дід?! Краса ж яка навколо: синє небо, глибше від моря, куди не глянь – зелений світ милує око, тиша, особлива така, коли одні лише півні співають та лелеки клекочуть, бо солов'ї з рештою малих співаків уже замовкли, турбот у них багато, не до співів. Там далі ховається за вербами вода Рукава з червоними карасями. Чим не рай? Взяти б оце та й розчистити берег у кінці горо́ду, піску зимою навозити – мали б іще й пляж. А наше поле до самого горо́ду замість Хасточчиної кукурудзи засадити вербами, а поміж тих верб звести пару хатинок на палях – як ото біля Убуду[79] на Балі! Чим не ідея для раю?
Тільки... Працювати це буде хіба що три-чотири місяці на рік. А хто готуватиме, прибиратиме? Аліса навряд чи погодиться. Туристи ті щодня через двір наш будуть швендяти: туди-сюди, туди-сюди... Витребеньками своїми замучать – я вже встиг зрозуміти, що турист, який сплатив гроші за екскурсію, часом очікує від неї зовсім не те, що мав на увазі я, організатор, проте хоче отримати згідно своїх уявлень і це інколи значно перевищує твої можливості. Тому боюся, що через тиждень гості-туристи так задовбуть – ніяких грошей не схочеться.
Стій! А чому ж ти обурюєшся, що твої етнотуристи не подобаються клевенцям? Уяви собі, що це не ти, а хтось інший возить їх сюди і за три сотні гривень водить до тебе в двір, ніби ти з Алісою екзотичні мешканці якогось звіринця.