Які проблеми? Звісно, забрав. Ми з тіткою Санькою, як зве її весь Город, раніше ніколи не спілкувалися, хіба що здоровались, як годиться, при зустрічі. Жінка вона тиха, не язиката, і тому здається, що її й на Клевені немає. Але дорогою, як часто буває, ми помалу, помалу розговорилися й десь уже під кінець дороги, коли мова таки зайшла про Раю, тітка Санька не витримала.
– Вона ж нещасна в мене, як і я. Гріх якийсь на нашому роді, тільки ніяк не доберу за що. Стільки свічок поставила, стільки одмолилась, а Бог усе не хоче змилуваться. Хай би вже наді мною – ладно, я вік свій оджила. Раї за що все це?!
Вона так спитала, ніби я цілком посвячений у їхні таємниці. Та, відчувши, певно, моє німе здивування, тітка Санька раптом взялася розкривати переді мною душу:
– Жила Рая з одним чоловіком, нерозписаними жили. Він воєнний був, спецназ. Такий орел, шо я другого такого й не бачила. Вона його любила, як не знаю хто іще б так любив. Збиралися вже розписуваться, да він перед самою відпусткою пішов на Донбасі в розвідку – туди, за фронт, і не повернувся. Й ні слуху, ні духу з тих пір, з двадцятого року. Ото вона тоді й переїхала сюди: казала, щоб не збожеволіть самою. І мій чоловік, коли Раї два роки було, пішов зимою по рибу на Десну і нема... Ні могилки, нічого. Отака в нас із нею судьба... Ти ж дивись тільки, не здумай їй сказать, що знаєш, що я тобі розказала!
Я був шокований. А хто би на моєму місці не був?! Звісно, все одразу ж стало на свої місця – і колишня її відмова мені, і те, що я не склав конкуренціїї тому... побратимові, нашому рексу, орлу: куди ж мені проти орла-спецназівця?! Ніякої образи я не відчув, та й за що? За моє, як завжди, спонтанне рішення тоді? Як тут кажуть, що бог дає, то все на краще. Мабуть, так воно і є. Аліса он знайшлася – мало не миттєво, варто було мені отримати від Раї відмову. То й кажи тепер, що не існує Чогось над нами, що не Чиєюсь силою світ правиться! Мені ця думка про Щось, або, точніше, Когось, останнім часом непогано так заходить. Приглянувшися ближче до городніх, а, особливо, садових рослин, я й сам собі починаю здаватися деревцем під патронатом якогось невидимого Садівника, що вміло керує гілками наших доль: одні пригнічує, іншим дозволяє рости, як заманеться – чи не для експерименту: мовляв, цікаво, що з цього вийде? На що здатен ось цей людський організм з його свідомістю, коли одну гілку його долі відтяти, іншу розпрямити горизонтально, пригальмувавши тим самим її розвиток, а третій дати повну волю рости, як хоче – які плоди дасть людина в результаті? Тобі ж здається, що життям твоїм то випадок часом керує, то власна воля, відтак і пнешся зо всіх сил щось утворити, щось звести, чи щось переладнати, все сподіваючись, що це ти сам вирішуєш власну долю.
І все ж таки, попри наявність Чиєїсь сили, світ наш став хитким, наче виноградний кущ під вітром, якого той Хтось позбавив опори: тимчасово, чи назавжди – ось що хотілось би знати. Бо нині непевність скрізь і у всьому: не тільки у світі, але й у нашому з Алісою новому бізнесі. Я таки прорахувався: збирати щотижня групи по шістнадцять бажаючих надзвичайно важко; за весь час нашого етнотуризму, попри всі мої ма́ркетингові маневри, більше сорока тисяч на місяць ніяк не виходить. Ще блогерство моє разом приносить загалом до чотирьох сотень баксів і це з урахуванням іншомовних сегментів Ютьюбу та Patreon, куди капає дещиця від щедрот наших шанувальників, правда, в той же час усе більше пересихає струмочок з блогу про лайфхаки – відеоблогінг це велосипед, на якому педалі треба крутити постійно, бо на інерції далеко не заїдеш. В кінці червня подали заявку на участь в грантовій програмі для УБД, тепер чекаємо: повезе, не повезе? Сума там не бозна-яка, а все ж допомога.
Власне, чого це я на фінанси скаржуся – тут, у Городі, мені позаздрить чи не кожен, бо всі ж мастаки рахувати чужі гроші. Колись, у Харкові, наш місячний бюджет складали майже три тисячі баксів, але ми вважали себе людьми небагатими. Тут нам із Алісою на прожиття з головою вистачає і п'ятиста, хоча, ніде правди діти, господарські витрати ладні зжерти вдвічі більше й не подавитися. Але віднедавна ми вирішили для себе, що вільний час, відпочинок та життя у власне задоволення це не менший капітал, ніж рахунок в банку з чотирма нулями і це єдина мета, якої варто прагнути.
Відтак, скаржусь я на інше, на саме життя, котре і на мить, як ти не намагайся, не дозволяє розслабитись: мало того, що весь час якісь неочікувані сюрпризи підкидає, на котрі мусиш реагувати, наче тенісист на корті, що на тренуванні відбиває м'ячі мало не щосекунди, так ще й форс-мажори трапляються – обставини непереборної сили, які ні об'їдеш, ні обійдеш, а мусиш повертати назад і шукати вихід з глухого кута. Де ж воно, те омріяне життя у власне задоволення? Доки ж нам оце крутити педалі, замість щодня голічерева лежати проти сонечка?!
Учора збунтувалася Клевеня. Була в суботу група і все пройшло начебто нормально, наче як завжди. Відвіз їх, повернувся й, виспавшись до ранку, отримав перед обідом завдання сходити в го́род, купити дещо до обіду. Якраз перед містком наткнувся на Гармашиху, котра вела свого вєліка з порожньою сумкою – з торгу верталася.
– Оце й добре, Глібе, що я тебе побачила! – вона єдина принципово не хоче звати мене Хлібом, хоча, можливо, то в її вустах "ха" звучить як "ге". – Значить так: як хочеш, а шоб тут, на Клевені, отих твоїх туристів бульше не було! Нащо воно нам здалося: приїде ціла рейма[76], кагал[77] тут влаштує – бігають, кричать, корову своїми селфами так замучили, шо вчора ввечері літру молока не додала!
Голос в Уляни Петрівни такий, що чують, мабуть, і в го́роді, а підсилений водою Клевені, він розноситься від містка направо й наліво: це вже дізнаються всі сусіди...
– Да як же так, Уляно Петрівно, – застуканий зненацька її непривітним тоном і такими серйозними звинуваченнями, я намагаюся опанувати себе, знайти якісь контраргументи і вдаюся до незграбних виправдань, – учора Вам усе подобалось, на моло́чці он як вторгували, рейма та, як Ви кажете, все до ґа́ндзура у Вас розмела, і тут на́ тобі! – дня не минуло, а Ви вже невдоволені. Люди до нас аж із самого Києва приїхали, мо' чого й не знають, дак і Ви ж Уляно Петрівно, коли в Києві буваєте, теж не в своїй тарілці почуваєтесь.
– "Вторгувала"! Да за моїм сиром, чи сметаною, й так на базарі така черга стоїть, шо не проштовхнесся! Ти ж просив – я, як родича, уважила. Ми тут без цього твого бізнесу жили, як у бога за пазухою – тиша да гладь, да божа благодать! А це навіз – бігають, кричать, собаку злять, теля лякають, корову нервують, дітям удень спать не дають – на-ащо воно нам таке?! Не треба!
– Еге! – чую я позаду й здригаюся: Хасточка, як завжди, підкралась, мов та ДРГ: – Еге, Улю, твоя правда! Привів до мене ту екскурсію: грядки потоптали – мусила й кукурудзу з квасолею вздовж стежки пересівать – страхоттє якесь! Вони що в тебе, грядок не бачили?!
Можливо, з однією прокуроршею в мене ще якісь шанси виправдатись і були, а з двома...
– Що тут у вас? – чую від паркану Гергеля: Марія-колобок, що зачаїла на мене зло через свого кота-абісінця, котрий утік до нас через надто вже збалансоване харчування господині, тепер почула запах свіжої крові й зараз підсилить сторону звинувачення. Ось вона – катастрофа! Весь так ретельно мною вибудований світ руйнується прямо на очах. Я ще не розумію всього масштабу цієї біди, але інтуїтивно вже відчуваю, що з-під моїх ніг ось-ось щезне опора і я провалюся в якусь безодню.
– У нас відучора не стало Тіночки, біленька така кішечка, – точно туристи забрали! – безапеляційним тоном заявляє з-за паркану Марія-колобок.
І тут вже моєму терпінню приходить капець.
– Тітко Маріє, – зриваюсь я на сарказм, спеціально звучи її тіткою, дарма, що вона старша від мене добре, коли на кілька років, – та ваша кішка тинялася вранці у нас попід хатою, котів шукала, бо нявчала не своїм голосом. Десь уже в кукурудзі жарять вашу Тіночку, аж гай шумить!
– Вона ще молода для цього! – з викликом, але і невпевненістю в голосі відгукується Колобок.
– Це вже кому як, – злорадствую я, – там на вашу молоду ціла черга вишикувалась.
– Ой! А можна я піду її пошукаю на вашому городі?
– Ще чого! Кукурудзу Агнеси Степанівни потолочите, – попутно нагадую я Хасточці її від мене залежність. – Ждіть, доки нагуляється.
І користуючись деяким сум'яттям, що виникло поміж обвинувачувальної сторони через ту Тіночку, я поспішно, хай і накульгуючи, чешу через місток до города, подалі від скандалу. Але відчуття катастрофи не відпускає, найголовніше, це ще не кінець, відчуваю, що будуть і друга, й третя серії, а відтак весь мій бізнес, вся моя концепція етнотуризму, побудована на принадах самобутності Клевені летить під три чорти – отакої! Я так розхвалював на Ютьюбі Клевеню, тутешній спокій, розмірене життя, автентичну кухню, воду, верби, солов'їв, а ці невдячні люди, темні, затуркані й відсталі від трендів цивілізації, замість радіти, що й до них уже тягнеться нитка прогресу й широкої зацікавленості їхнім способом життя, одразу ж ставлять перепони, закриваючись од світу, мов ті старообрядці, закуклюються в свій кокон, чортові ізоляціоністи!
Після обіду, вволю наскаржившись на Клевеню Алісі й у відчаї намисливши казна-що, пішов до Бальбів – а раптом і Люда відмовить мені? Та невже ж доведеться тоді вдовольнятися послугами Ольги Литвинець?! О-о, та наготує і нагодує!
Бальби зустріли привітно, але підозра мене так і не покидала, тож я, набравшися сміливості, сам розповів про інцидент – а набіса його тягнути?! Нехай зарубають моє майбуття тут і зараз, та й по всьому.
Люда тільки усміхнулася:
– Да то їм віжки під хвіст потрапили, буває. Сьогодні слухала астрологічний прогноз, сказали, що це день розбалансованості в стосунках і переходу до аналізу, практичності й здорового глузду.
У мене відлягло від серця, бо Люда це половина мого успіху. Аж тут, наче лящ посеред Десни вивернувся, абсолютно раптово встряг Сашко:
– Я мовчав, терпів, да раз ти сам почав, то скажу, як є.