Будь ближче до землі, вона заспокоює. Скоро вже серпень, яблука й груші ось-ось поспіють; огірків з помідорами, слив із яблуками в цьому році неміряно, та й картоплю через місяць копати. Все йде по колу, з року в рік, з покоління в покоління. Три, чотири, п'ять століть назад в такій, та навіть ще більш напруженій атмосфері жили твої предки, але тоді ж і гартувався український характер: людей упертих і стійких, які поколіннями жили в сподіваннях на краще, жили, радіючи кожному прожитому дню. І тепер якось воно буде."
Дійсно, лише в саду (Аліса – на городі, серед грядок своїх) почуваєш себе спокійнішим: земля тебе не зрадить і в біді не залишить. З нею ти не помреш від голоду й не замерзнеш лютою зимою, бо вона дасть тобі й харч для прожиття, і дрова для тепла, і навіть воду зі своєї товщі. Ми стараємося. Ми вже не ті, що рік назад. Полуниці та малина про запас у морозилку, огірки у банки, навіть вишні пішли на омріяну вишнівку – сорок літрів! Як виявилося, інтернет у поміч, існує щонайменше два принципові способи приготування цього чаруючого напою: один – шляхом природного бродіння, інший – настоюванням на спиртовому розчині. Сорок четвертий рік живемо з Алісою на світі, але тільки тепер відчули справжню насолоду від накопичення зимових припасів. Мабуть, білки та бурундуки з хом'яками найщасливіші серед тварин.
Та не горо́дом єдиним живуть клевенці, якщо навколо стільки природи. Відповідно, і ми з Алісою намагаємося не відставати, на ходу навчаючись брати собі про запас усі земні блага: дивися, ще колись і навчимося. Місяць назад, у неділю, коли я неспішно простував, намагаючись не кульгати, єдиною нашою вуличкою до містка, мені по секрету шепнув через паркан дід Пантьошка:
– Чуєш, теєчки, як його, там у лісі лисичок – наче в Уляни в дворі коров'ячого кизяка: по-овно! Сходіть да наберіть, доки не пронюхали, бо як набіжать, дик і ліс перериють, наче свині! – й оглянувся навколо: чи ніхто не почув?
– Та я ж... місця треба знати...
– Які там у чорта лисого місця?! Кажу ж: як гною! Сідайте на вєліки і тією дорогою, що на Чернігів, до лісу. А там хоч направо, хоч наліво, різниці нема.
Ми з Хорхе не один раз ходили під орудою баби Ліди до лісу по гриби. Аліса теж колись хвалилася, що й вона любила в дитинстві з батьками гриби збирати. Тож я похід у го́род терміново скасував, повернувся додому і вже за пів години ми чимдуж крутили педалі.
Лисичок і правда було доволі: місцями здавалося, що то в лісі жовті квітки зацвіли. Дрібненькі, правда, не більші від п'ятидесятикопійчаної монети, зате багато. Станеш навколішки й видовбуєш їх із зеленого моху – одну, другу... десяту, двадцяту: підвестися не дають. Години зо дві збирали, а людей так і не побачили, аж дивно. А мох такий зелений, такий м'який, наче перина. І Аліса в тій же позі, що і я – пів години, годину, дві. Ну як тут не заведешся, дивлячись на її півкулі? Звабниця! Спокусниця!
– Який мох м'який! – заводжу я світську розмову.
– І такий пружний! – підхоплює Аліса, все ще не здогадуючись про мої лихі наміри, бо вся її увага на лисички.
– А уявляєш, як лисичкам добре тут любитися? Або зайчикам...
– Я схожа на зайчиху по-твоєму? – вона все ще заглиблена в процес збирання.
– І в профіль, і з тилу. Особливо з тилу.
– Гм... А де ж тоді мій заєць?! Спить?
...Коли ми нарешті вирішили повертатися додому, і то винятково через відчуття голоду, Аліса млосно висла на моїй руці.
– Хай і легенький екстрим, а як приємно! Я почувалася старшокласницею, яка переживає, що ось-ось прийдуть батьки і застукають на гарячому. Так хвилююче! Ніколи раніше не думала, що дичавіти настільки класно. Ми ж і після обіду підемо до лісу?
Одним словом, лисичок назбирали доволі – чищених два відра вийшло. За рекомендацією все тієї ж Люди-чарівниці і картоплі з ними натушили, і мало не два десятки банок Аліса замаринувала та навіть насушила, а потім ще й перебила блендером у порошок – ох же ж і класна штука вийшла! Вкинеш дрібку до супу й одразу такий грибний аромат, що сусіди мимоволі облизуються.
– Зима спитає, шо літом робив, – вдоволено зауважив Пантьошка, коли побачив, як ми тоді перед самим уже смерком верталися з лісу, й поцікавився нашими успіхами, а ми похвалилися здобиччю.
– Ми не боїмося, – відказав я, – є що розповісти.
Аліса штрикнула мене під ребро. Дід помітив і ледве стримав усмішку, старий гріховодник. Життя таки чудова річ, як не крути!
Хорхе, натхненний першими нашими успіхами в етнотуризмі, не витримав, примчав із Барселони, приєднався в суботу до чергового гурту туристів, пройшов із ними весь процес ініціації в спільноту фанатів бренду "Клевеня", в неділю варив із нами юшку на Десні, а в понеділок, рівно тиждень назад, попри опір, затягнув мене до нотаріуса й оформив акт дарування на всю дідову спадщину. Ще й податки за мене сплатив, сказавши, що це лише оплата вартості тієї частини знайденого в печі скарбу, яку він попросив лишити на пам'ять. Отримавши від мене бляшанку та Георгіївський хрест прадіда, подався у вівторок назад в свою Іспанію, жалкуючи, що через війну побоявся привезти Дельфіну з дітьми. Мені й самому цікаво було би глянути тут на іспанську невістку: невже й на Десні засмагала би топлес, як у себе на Мар Беллі[75]?
Тося народила Юркові сина, більше нічого про них і не знаю.
А що клевенці? Сашко Бальбо ходить невдоволений: понад Десною щодня вночі й під ранок гасають шахеди, часом їх збивають мало не над головою – аж вуха закладає, рибу лякають і на лузі повно пластикового шмаття. Скаржиться: яке тут в біса задоволення?!
Андрій Остапович збирається на пенсію, навіть місце своє мені пропонував, але чого б я туди йшов, чувши розповідь Хасточки, та сам двічі побувавши на сесії?! Цур їм і Пек, тим депутатам з кругозором, не більшим, ніж козирок бейсболки у селищного голови. Та й зарплата директора музею до смішного мала, і фінансування нульове – про який розвиток можна говорити?! А сидіти на посаді в очікуванні пенсії, це не для мене, сьогоднішнього.
Кау, сервісний центр Клевені, схоже, розсмакував усі принади роботи з туристами, бо відчув від них до себе надзвичайну увагу: і через раніше нечуваний киянами діалект, і через свої дивні ідіоматичні вирази, – "Бнах! Данунах!", – які кияни запозичують так охоче, що я починаю переживати за чистоту нашої мови, і через свою дивакуватість, яка столичним жителям чомусь здається більш автентичною та характерною для провінції, ніж укання Гармашихи.
З Гергелями все складніше. Якщо гуру Михайла мені навіть вдалося залучити до туристичної програми і він уже двічі проводив моїм клієнтам ознайомчі екскурсії з життя лісу, то з Марією в нас не зрослося з перших же днів мого тут життя, з того пам'ятного Великоднього розговіння, а війна за їхнього кота-абіссінця, котрий абсолютно вільно і, гадаю, цілком усвідомлено, обрав своєю домівкою нашу хату, а не ту, господарі якої віддали за нього двісті баксів. Та, оскільки, примха придбати чотирилапе диво була, вочевидь, Марії, а Михайлові тільки гроші, з якими він розпрощався винятково заради власного душевного спокою і давно поставив на них хреста, – таке в чоловіків буває часто, – то він, на відміну від своєї дружини-колобка, подальшою долею Жреця-абіссінця не переймався, чи яке там насправді його імення, що в паспорті записане? Цей Жрець тепер із нашого двору надовго нікуди, бо, як виявилося, створіння він ніжне і до ласки вельми охоче, позаяк же Марія Гергель колись заявила нам, що коти у них до рук не привчені, то вже й не дивно, що абіссінець обрав нас, а не власницю по закону. Звісно, що пробачити таке було понад Маріїні сили, через що ми, попри двори навпроти, через вигін, спілкуємося винятково у формі "дратуте" з максимально нейтральною конотацією, аби не викликати чергового загострення дипломатичних стосунків.
Дід Пантьошка нарешті назбирав грошенят і в червні таки замінив у своїй хаті "укна" на пластикові.
– Шість укон поставив! – хвалився кожному, кого стрічав. – Нема за душею нечого – все за укна оддав! Ото тульки на смерть і зосталось. Зате укна, як у людей. Нечо́го, зароблю ще.
У нас із Алісою "укна" подвійні, дубові, дідом ще роблені, й тепло тримають нічим не гірше од пластикових, тільки й того, що фарбувати потрібно. Ми на цей рік стільки всього запланували, що біс його знає, де той час узяти. А все ж таки спромоглися перефарбувати зовні хату в пісочний колір і за допомогою куплених в Мережі трафаретів набили по кутах, віконній та дверній лиштві червоно-чорний український орнамент під вишивку – що ви хочете: Прованс де ля Укр зобов'язує! Нехай це й не стало для Клевені такою ж подією, як Пантьошчині укна, та все ж сусідки помітили.
– Ну, це вже й усі кози в золоті! – сказала Уляна Петрівна, зі свого двору першою побачивши зміни. – Не хата стала, а чисто тобі картинка! Оце б дід із бабою з того світу глянули!
Агнеса Степанівна, попри свою зачаєну на нас образу за туристів, що грядки їй потоптали й свиню потурбували, прийшла навіть подивитися зблизька.
– І складного нема нічого, а бач, що вигадали. Наче тобі в Чепурноусів! А в мене ж страхоттє – мо' й двадцять шарів фарби на дошці. Як надумаюсь і собі – дасте отую штуку, – вона показала на пластикові трафарети.
– Ні, – чесно відказав я, бо що нам з Алісою втрачати, коли в Хасточки на нас образа, але й землю орендує вона в нас, а не навпаки. Ми вже трохи навчилися мистецтву тутешніх міждвірських відносин. – Але можемо привезти Вам інші – з квітками.
– Ну, дак мені з квітками ще більше підійде, – милостиво згодилась Яновська, проте тоном, з якого стало зрозуміло, що нам за це пробачається тільки половина вини, та й то авансом.
Раю Сотниченко, Раю-Раєчку, докір мого сумління, бачу нечасто, можливо, рідше за всіх інших клевенців, бо всі ми тут сидимо по власних господах, наче раки в норах, а, можливо, просто в мене ще не розвинулося третє око – оте Всевидяче око Клевені, коли місцеві аборигени шостим чуттям знають ту мить, коли слід кинути оком за паркан, аби потім бути в курсі місцевих справ. По суті, від осені, як перетнулися ми з нею в аптеці, тільки двома нейтральними словами в квітні й перекинулись із Раєю, як проходив я медичну комісію на водійську категорію "Д".
А в цю суботу, коли я вже віз своїх туристів на Київ, Рая зателефонувала мені й суто по-діловому запитала, чи не міг би я забрати зі столиці її маму, котра повертається з санаторію, але потяг із західного напрямку спізнився на пару годин і маршрутка пішла на Город без неї.