Резонно?
– Ну-у, власне так...
– Після вісімнадцятої спілкування безкоштовне – якщо і нам, і їм спільне товариство буде приємним. Тільки ж де їм жити, цим індивідуалам? На облаштування під міні-готель навіть літньої кухні в нас немає ні часу, ні коштів – поки що. Тому це перспектива, віддалена не менше, ніж на рік.
– Я не хочу жертвувати літньою кухнею, – в голосі Аліси смуток, – мені буде її не вистачати.
– Та я теж. Але міні-готель це доволі непогана ідея, погодься. Номерів так, скажімо, на вісім.
– Ого! Замахнувся! Хоча, тепер же діють якісь там ґрантові програми для переселенців та УБД – чому б нам і не спробувати?
– Точно! Ти можеш завтра в Гуглі затестити цю інфу?
– У мене бур'ян на горо́ді – соромно сусідкам у очі дивитися...
"Кицю, а чи могла ти собі уявити рік назад, що вимовлятимеш оці слова?!" – хмикаю я про себе й насмішкувато кривлю губи, добре, що в темряві цього не видно.
– ...та й їсти готувати треба. Але часинку знайду, обіцяю: самій стало цікаво.
Нічна траса майже порожня. Коли і є по ній рух, то майже завжди це військова техніка – на Схід і зі Сходу. Війна майже поряд і саме вона, прямо чи по дотичній, але визначає наше життя. Скоро нам повертати наліво і я поспішаю: треба встигнути доїхати до комендантської години. Світло фар пробиває морок лише на кілька десятків метрів, а зо всіх боків невідомість тисне на психіку своєю невизначеністю: точно, як і в нашому житті – що чекає на нас попереду? Що чигає збоку, ззаду, зверху? Ніхто не скаже; аби дізнатися, лишається тільки жити.
20.07.26р.
Замість епілогу.
Стародавніх китайців найбільше лякали зміни. Мене ж, до карколомних змін звиклого, – як, власне, й будь-якого іншого українця, – гнітить і напружує невизначеність, бо не так страшні зміни, як очікування невідомо чого. Світ не схотів прожити в усталеному порядку навіть одного століття і тепер його несе у невідомість, як авто на слизькій дорозі, коли у вас не спрацювала АБС. Росія з упертістю маніяка б'ється головою об українську стіну – залізобетон із плоті та крові, тисне на фронті й нащупавши єдине слабке місце, лупить по тилах балістикою, яку нічим збивати. Україна запускає мідлстрайки і блокує Крим та нищить на Азові вантажний флот; наші дипстрайки вибивають НПЗ по всій Росії від Москви й до Омська, через що на тамтешніх болотах уже дефіцит бензину, проте хто скаже, коли і чим закінчиться ця війна? І чи закінчиться взагалі?
І при всьому цьому раптова, незрозуміла, прямо серед війни, – заради чого?! – відставка уряду Свириденко, відставка міністра оборони Федорова, по всій країні масові протести на його підтримку, з вимогами зняти з посади головнокомандувача Сирського, і в цей момент Верховна Рада йде собі у відпустку так, ніби в нас не війна, а десятиліттями усталений мир. Чорт забирай, невже ж я нічого не тямлю в цьому житті?!
А тим часом, схоже, війна у світі перестає бути злочином: президент США, цей старий цинік-шоумен, викравши президента Венесуели, мабуть, уявив себе володарем світу і напав на Іран, дійсно осередок світового зла, проте, як виявилося, зробив це зовсім не з метою покарати зло, а винятково заради старих ідей панамериканізму. Але, як відомо, в старі міхи нове вино не варто заливати, бо Штати вже не ті, що колись, і не взірець свободи, і не лідер демократичного світу, і проблеми такі, що знаменита ідея американської мрії втратила сенс. Коли до цього додати проблеми старої Європи і розвіяний війною чар омріяних українцями благ європейської цивілізації, то де ж узятися тому баласту світової стабільності, що тримав у відносному спокої наш світ аж від останньої великої війни?
Певно, саме тому ніхто вже ні на кого не озирається і дехто, як ті ж поляки, підхопивши вірус вседозволеності, чинить абсолютне безглуздя в гонитві за одномоментною вигодою – земна спільнота нагадує розбалансований механізм, який іде в рознос, а ти жодним чином не можеш вплинути на події, від яких цілком залежить твоє майбутнє і тільки мовчки чекаєш, вчепившися в підлокітники, того удару, який ось-ось перекине твій світ сторчака, хоча в глибині єства твого все одно жевріє надія, що пронесе, бо де ж тоді та справедливість?
Пронесе – це як? В останній момент дасть можливість втекти? Куди?! Ми мали в Харкові власне затишне гніздо – його не стало. Ні, не так – його знищила чужа СВОлота. Побували за кордоном – не те. Щось там муляло, обом не складалися пазли. Знайшли нарешті прихисток, причому, обом же й по душі, і тепер лаштуватися, хоча би й подумки, покинути його також?! Та ні. Звідси ми вже нікуди. Тут ми до скону. Мене, як людину в минулому військову, ця буря страшить одним: можливою ганьбою і приниженням в кінці життя, власним безсиллям перед чужою силою. Але єдине, що втішає – у сейфі стоїть Hatsan Eskort з бандольєрою на три десятки набоїв і тому я знаю, що земного пекла більше не буде: ані для мене, ані для Аліси. Можливо, це й слабка утіха на сорок четвертому лише році життя, проте, добре, що лишається хоча би така.
– Ти не замислювався, що ми весь час тримаємося сподіваннями на ліпше майбутнє: ось скінчиться зима, ось скінчиться війна, а що в цих сподіваннях ось-ось може скінчитися саме наше життя, про це чомусь думок немає? – філософствує Ігор Осадчий, коли ми з ним сідаємо відпочити після чергового перепланування експозиції в його музеї.
"Про що я тільки не замислювався, друже..."
– Нам здається, що тоді знову настане те прекрасне мирне й затишне життя, яким воно було до початку цієї СВОлотної війни і яке ми, дурні, геть не цінували, – Ігореві все ніяк не заціпить, розговорився, спинитись не може. – Ми чомусь не замислюємося, що за черговим поворотом долі, за прожитим днем, чи пережитою зимою, або війною може настати не лише новий день, але й нова біда, так, мовби мало нам було тієї пандемії, а за тим іще й війни.
– Та яка ще гірша від війни біда може бути?! – вривається мій терпець. – То вже й не біда.
– А розруха?! – Ігор не здається. – Людей скільки виїхало. А скільки ще від розрухи втече...
– Ну чому обов'язково має бути розруха?! – я починаю закипати. – Он вся Європа стоїть у черзі на відновлення.
– Кого хвилюватиме наша розруха, коли в Європі така посуха? – Осадчий мало не віршами декламує. – Я недавно дивився на Ютьюбі, там у них повний капець і це вже з року в рік стається: Італія, Іспанія, Португалія, Франція, Німеччина. Навіть на Британські острови перекинулось. Коли й далі так піде, то їм точно не до нас буде. А уяви, коли до нас ще й та посуха дійде? Будемо ми тоді згадувати золоті часи...
"Ну ти задрав мене своїм песимізмом..." – хтозна чому, але в мене якось враз до нудоти розболілася голова: можливо, через Ігореві прогнози? Бо десь у підсвідомості ми з Алісою таки дійсно живемо сподіваннями на краще.
– Читай стоїків, – відповідаю я знехотя. – Чув про Епіктета?
– Є в мене і Марк Аврелій, і Сенека. Про Епіктета чув, але конкретно не скажу. Чому він? Що там у нього?
– Якщо коротко, – я кривлюся від болю, але Осадчий того не бачить, – то треба забити на все, що не в твоїх силах змінити, а зосередитись лише на тому, що змінити можеш. Тому – забий. Живи музеєм, своїм бізнесом.
"Ти ж історик, Хлібе, а не філософ. Берешся повчати інших, тоді, як сам блукаєш у трьох соснах. Історик без пристрасті оцінює минуле, філософ так само – сьогодення. Аби бути філософом в такі часи, як наші, бути, а не видаватися, тут перш за все характер потрібен – як у Епіктета. Бо деякі тільки звуть себе філософами, як той Баумейстер, професор Київського університету і доктор філософії, що здриснув з країни зі страху перед обстрілами та мобілізацією, а раніше цей мудролюб намагався повчати інших принципам стоїцизму. Мабуть, ми, звичайні смертні, тому й живемо сподіваннями, що бути справжнім філософом, та ще й стоїком, це тільки в мріях та порадах легко. Добре вже те, що тримаємося хоча би сподіваннями, інакше ця земля давно вже опустіла."
– Нерви ні к чорту, – зітхає Ігор, – не розумію, як той Епіктет міг на все забити. Він ким був? Патрицієм?
– Рабом, – кажу я, і згадую кляте пекло. Чи ж настане колись пора, що я його забуду?!
– А пам'ятаєш: Dum spiro, spéro
[73] – люди весь час, тисячі років живуть сподіваннями.
– Ти б іще згадав шкільне: "Contra spem spero!"[74] – впирається Осадчий. – Ну, от сподівалася людина без надії – і що?! Не допомогло ж.
"Та нічого, брате. Нічого. А все ж людина така істота, що їй, мабуть, сподівання на краще в гени закладене. Як би ми там, у пеклі, без цього витримали? Як витримують ті, що там уже роками?! Значить, таки допомагає..."
– Давай уже до роботи й по домівках, – пропоную я, аби скінчити цю безсенсову, по суті, розмову, – голова розболілася, сил немає терпіти.
Невизначеність витає в повітрі, її відчуває кожен, ну, майже кожен. Ця непевність, мабуть, є звичайною річчю в джунглях чи саванні, де, по суті, ніхто з їх мешканців не може бути впевненим у власному майбутньому хоча би на день уперед, а, можливо, й на якусь годину, чи навіть хвилину. Але щоб цей стан став звичайною справою для людини першої половини двадцять першого століття! Чорт забирай, оце так результат того, що зветься словом "прогрес"! Задум же мав протилежну мету – аби люди могли контролювати своє життя, мати гарантоване майбутнє. І лише Клевеня, попри всі трансформації, живе, здається, звичним своїм життям, з року в рік розміреним, неспішним, а коли дивитися зовні, то без жодних, здавалось би, змін, принаймні для стороннього ока, живе тихо та непомітно, як ріст трави, як достигання земних плодів.
Непевність нашого буття найперше існує в свідомості людей – доки не підтвердиться конкретними людськими діями, як на прикордонні, уздовж якого тепер лежить широка смуга розбитих, знелюднених сіл; там невизначеність давно набула найвищого свого ступеню – як в африканській саванні, як на справжньому фронтирі – межі двох ворожих цивілізацій. До нас полум'я війни не дотягнулося, лише часом відчувається її гарячий подих, але картопля з рештою городини, яблуні з малиною й смородиною та вся інша садовина, разом із чотириногими й чотирилапими, зо всіма пернатими, які тільки тут є, живучи звичним своїм життям, урівноважують бентежне людське почуття непевності, мовби промовляючи: "Ось не переживай.