Сідайте в автобус, через кілька хвилин ми будемо на місці.
– Хлопці, – Андрій Остапович відводить мене й Осадчого убік, – ви мене вразили! Я пам'ятаю, Хлібе, нашу з Вами минулорічну розмову і визнаю, що помилявся. Мало того, що по-доброму вам заздрю, так ще й усвідомлюю: я би не зміг...
– Ось припиніть, Андрію Остаповичу, вже одне те, що Ви зберегли музей города, робить Вам честь, – мені чомусь стає соромно, а водночас і дуже жаль старого, бо уявляю, що він може почути від депутатів на свою адресу: "Ви, пане Чепурноус, стільки років даремно штани протирали, хліб наш їли – он, погляньте, що без будь-якого фінансування зміг Осадчий: отак треба! Йдіть уже на пенсію, засиділись на нашій шиї." Скажуть, аби дошкулити, завдати болю, морально знищити, дарма, що зовсім недавно тому ж Осадчому ставали поперек дороги – нашим людям подобаються сильні вирази, ефектні алегорії. Зате не вистачає ні такту, ні власного прикладу успішної роботи – одні лише міцні, але голі слова.
...Відчуваю, як чиясь рука ніжно гладить мене по щоці й ніяк не можу розтулити повіки. Мугичу, й через силу питаю:
– Що? Що сталося?
– Пора вставати, любий. Скоро на Київ їхати.
А-а-а, це ж Аліса. Заснув, мовби кудись провалився. Поволі виборсуюсь із важкого ватяного сну.
– Котра година?
– Скоро п'ята вечора.
Важко сідаю, ще важче розліпляю очі. Сиджу без жодної думки в голові – так би зараз упав і спав би далі: давно вже не обплутував мене сон такими важкими тенетами. Поволі встаю, човгаю кудись безтямно, доки не починаю розуміти де я – в літній кухні.
– Треба вмитися, – прошу Алісу, – злий мені.
І тільки після кількох порцій холодної води на обличчя та шию нарешті проганяю свинцевий ополуденний сон.
– Сядь поїж. Я тобі кров'янки з картоплею розігріла.
Запихаюсь і слухаю розповідь бізнес-партнерки.
– Усе пройшло чудово, можна сказати на "ура"! Повиїдали все; навіть ті, хто пищав, що так багато принципово ніколи не їсть, і ті ложки повилизували. А те, що в Люди лишалося, розкупили додому, – заходиться сміхом Аліса. – Тепер саме змітають в Уляни Петрівни сир та сметану, фотографуються, й на возі катаються.
– До Чепурноусів ходили?
– Не встигли, я перепрошувала. Затрималися в Агнеси Степанівни. Правда, та тепер ображається і на нас, і на туристів.
– Що сталося?!
– Грядки потолочили і хазяйство замучили: спочатку боялися до хліва заходити, а потім усім хотілося селфі зі свинкою, Букетом та Муською. Хасточка дуже сердита. І триста гривень не допомогли.
"Проблема..."
– З цими містянами строгенько треба, інакше на голову сядуть, – бурчу я, доїдаючи кишку, – вони ж як діти, життя не знають, в зоопарку й то не всі були.
– Що поробиш, вони так уявляють відпочинок: раз гроші заплачені, потрібно взяти по максимуму.
– Мусимо виробити на майбутнє певні правила. Прованс де ля Укр показувала?
– Та звісно! Як виявилося, всі найбільше очікували розвіртуалитися з нами, румтуру по хаті й обіду початку минулого століття.
– Задоволені?
– Аж пищать від захвату. Дуже жалкували, що тебе не було, просили розбудити. Я заледве змогла відбитися: кажу, нехай поспить, це ж ваша безпека в дорозі.
– Добре. Мені час уже йти – за пів години рушати.
– Я поїду з тобою. Вільне місце є. Бо все одно переживатиму, не засну.
Моя галаслива паства, скупивши в Гармашихи всю її молочку, тепер знімкує наших лелек з усіх можливих ракурсів: і з нашого двору, й з вигону біля нього, хтось навіть безпардонно відчиняє хвіртку Хасточки: о, Доле, врятуй мене від сварки з господинею! Сусідські коти посходились і смакують тепер хто сиром, хто сметаною з пальця, а найбільш приязному котрийсь із пастви розщедрився на шматок кров'янки.
– Ти їх про скиди попередила? – запитую в Аліси.
– Так, одразу ж по обіді.
– Треба повторити інструктаж. Бо ще доведеться моральні збитки компенсувати...
– О, Хлібе! Нарешті! Ми вас зачекалися! Люди, люди! Давайте групову світлину зробимо!
– А там далі такі ворота незвичайні – у стилі Примаченко – давайте біля них!
– І біля мосту!
– Краще на мосту!!
Лемент, ґвалт, лелеки дивляться згори й, не сумніваюся, тривожаться: "Що воно таке, де вони, всі оці взялися?! Скільки тут живемо, такого не бачили." І, звісно, невидиме, але, тим не менше, присутнє, Всевидяче око Клевені: воно фіксує геть усе до найменших дрібниць, аби досить скоро винести свій вердикт моїй пастві, причому, навряд чи втішний для неї. Боюся, що при цьому думку котів ніхто враховувати не стане. Доле, моя доле...
– До чужих воріт ми не підемо, на містку теж не вийде, ходімте краще в двір, будемо знімкуватися біля хати і в саду.
Світлини групові, селфі з кожним і селфі з парами, селфі в такій комбінації і в сякій, з таким ракурсом і з отаким... Це вже слава?! Вона отака? Розумію тепер зірок... Аліса поки що тримається; цікаво тільки, що про все це думає?
– Хлібе, ви з Алісою такі класні! Ви така пара! Ви такі молодці! Ми так за вас раді!
– Дякуємо! Дякуємо! Але нам пора вже їхати.
– Ой, так не хочеться: завтра неділя, точно буде обстріл...
І раптом у когось за моєю спиною народжується ідея:
– А можна залишитись?!
"Отакої!" – я чекав чого завгодно, тільки не цього.
– Е-е-е, м-м-м, ви знаєте, ми до цього ще не готові...
– А просто так до вас можна приїхати? А можна десь тут житло для відпочинку зняти? А тут є готель? А пляж? А гриби вже є? А риба ловиться?
Я відверто не знаю, що відповідати на більшість цих, часом риторичних для мене, запитань. З одного боку, хтось побачить у них неабиякі перспективи для розвитку бізнесу, потенціал, так би мовити. З іншого, побачити можна що завгодно, але де взяти час, гроші й спроможності весь цей потенціал реалізувати – от питання!
– Усе можливо, але не сьогодні, не зараз, – я з винуватим виглядом прикладаю руку до серця. – Ходімо до автобуса, вже чверть на дев'ятнадцяту.
Повертаємося з Алісою додому, щойно виїхали за Бровари. Звісно, тільки й розмов, що про сьогоднішній день, наш перший досвід і, само собою, про перспективи.
– У кошторис вкладаємося? – це Аліса до мене.
Дивлюсь на покажчик рівня бензобаку – лишається ще три чверті.
– Так. У сухому залишку маємо щось близько дев'яти з половиною тисяч. А могло бути понад одинадцять.
– І все одно для першого разу просто чудово. Коли помножити на вісім, то за місяць виходитиме від семидесяти до восьмидесяти тисяч. Я зможу займатися манікюром лише пів дня і зосереджусь на логістиці.
– Це тільки в ідеалі, кицю. Навіть якщо буде стільки бажаючих, два дні підряд я не потягну, засну за кермом. Або доведеться брати водія: день він, день я. А це вже за місяць мінус дванадцять тисяч щонайменше.
– Нам потрібен свій фан-мерч. Наплічники, худі, футболки, шорти, бриджі. Чашки, врешті-решт, наліпки, магнітики. От і буде компенсація витрат на водія.
– Ти – голова! А якщо додати сюди фотоальбоми на замовлення? Або щось зроблене власними руками?
– Що наприклад?
– Трав'яні суміші, фото на дереві, вишнівку діда Пантьошки?
– Ну, то на вишнівці заробить дід Пантьошка, а не ми. У нас до сьогодні була концепція, що на місці на туристах заробляє Клевеня, а ми в цій схемі коворкінгу беремо гроші за їх доставку до Города й назад. Виходить так, що наш труд по рекламі й маркетингу фінансово ніяк не компенсується. А без нього нічого не було би.
Отут я не витримую:
– Алісо, та ми ж із тобою вже надцять разів це обговорювали! Ми заманюємо клієнтів дивами Города й Клевені й зиск маємо лише на їх транспортуванні. Бо в нього закладені й мої балачки дорогою, і перша екскурсія по історії Города, і зарплата мене, як водія, і амортизація буса. А по-іншому, на жаль, ніяк. Ну зрозумій ти: головне для нас, це заманити туристів, привезти їх і повністю задовольнити, а ще краще, перевершити їхні очікування – тільки тоді люди будуть готові витрачати додаткові гроші. Мерч ідея чудова, але концепцію міняти не можна: наша екскурсія й так виходить надто дорогою. Коли на те пішло, я сам навчуся робити вишнівку. Не думаю, що це важче, ніж Прованс де ля Укр. Можна буде ту пляшку вишнівки упакувати в коробку ручної роботи, якийсь футляр із логотипом бренду "Клевеня". Правда, сумніваюся, що вишнівка зробить нам погоду – так, капатиме щось, і на тім спасибі. Хоча... Коли розширити асортимент домашніх наливок: вишнівка, слив'янка, малинівка тощо, то може й вигоріти. Нам головне розвивати і зміцнювати зв'язок зі спільнотою клієнтів: чим більше їх захочуть побувати на Клевені повторно, а ще краще – приїздити більш-менш регулярно, тим краще й легше йтиме в нас цей бізнес.
– На тридцяте травня записалося одинадцять людей, на шосте червня тільки вісім.
– Малувато ще. Завтра кістьми ляжу, а новий влог до вечора має вийти. Ну, хоча би анонс дебютної екскурсії, а повноцінний ролик не пізніше вівторка. Треба зібрати повний склад.
– А ти спостеріг нову тенденцію? Люди кілька разів заводили мову про індивідуальні тури. Їм хочеться більше персональної уваги і камерного спілкування з нами – ми їм цікаві не менше, ніж Клевеня.
– Індивідуальні тури? Це вже інші гроші – для візитерів, бо для нас дохід має бути стабільним незалежно від того, двоє гостей, четверо, чи шістнадцять. Коли хтось заведе про такий варіант мову, будь ласка, делікатно їм це поясни. Ну, і тобі доведеться бути готовою до прийому гостей з усіма наслідками, які з цього випливають.
– Але ж вони, так я розумію, хотіли би їхати власним транспортом, тож як нам тоді визначити вартість наших послуг?
Я мовчу. По-перше, відверто здивувало, що Аліса не наїжачилась на моє попередження щодо прийому можливих гостей – пам'ятаю, як опиралась вона самій думці, що їй навіть гіпотетично доведеться займатися кухнею під час прийому туристів. І, по-друге, в мене немає відповіді на її запитання про вартість індивідуальних турів. Проте мовчанка затягується, а я ще під час мого попереднього, харківського, досвіду, зробив для себе висновок: ніщо так не руйнує авторитет лідера, як його невпевненість, відсутність відповідей на всі можливі запитання. Доведеться, як завжди...
– Щодо вартості. Оскільки передбачається, що наш сімейний дохід має бути стабільним, на рівні, скажімо, – я на ходу, вголос, вирішую логічну задачу, – ...скажімо, восьмидесяти тисяч на місяць, а в місяці, припустимо, двадцять робочих днів, тобто, це сто шістдесят годин, то ділимо вісімдесят на сто шістдесят і маємо пів тисячі за годину на двох.
"О, Небо, я таки геній!"
– Тобто, – вже натхненно веду я далі, – чотири години мого, чи твого робочого часу, витрачені на туристів, мають обійтися їм у тисячу гривень.
– Ти упевнений, що хтось готовий платити такі гроші? Гадаю, це відіб'є у них бажання їхати до нас.
– А чому той "Хтось" не розуміє вартості чужого часу? Я ж веду мову про наш робочий час, наприклад, з дев'ятої до вісімнадцятої години, коли ми з тобою маємо в той, чи інший спосіб заробляти собі на прожиття: хоч манікюром, хоч сувенірами, хоч створенням нових влогів, хоч розвагами двох, чи там чотирьох осіб.