Ми на якийсь час розходимось по різних кабінетах, але з початком обідньої перерви знову стрічаємось у вестибюлі й мусимо тепер разом іти в бік Клевені.
– Я теж, можна сказати, убеде, – ні з того, ні з сього дорогою заявляє мені дід, – два їхніх танки потопив.
Якби в мене була вставна щелепа, вона би точно хряснулась на асфальт.
– Кгм... – я не відразу знаходжу, як відреагувати на почуте, й про всяк випадок обережно перепитую: – Може кораблі?
– Я шо, по-твоєму, – обурюється дід Пантьошка, – танка від корабля не відрізню? І де б тут їхні кораблі взялися – сам би так подумав!
Дійсно, аргумент у діда залізний, мені й сказати нічого. Ми собі плентаємось через площу: я прямий, наче той факір, що шпагу проковтнув, а вийняти не може, і Пантьошка – зсутулений, аж спина вигнута, плечі підняті догори й руки, напівзігнуті в ліктях, відведені назад – так ходять люди землі, ті, в кого від праці без упину болить спина: знаю це вже по собі, на власнім досвіді. Незручна пауза; я гарячково обмірковую як би з неї вийти, не ляпнувши чогось дурного, аж тут діда трохи попускає:
– Я, теєчки, як його, в той четвер, як вони сюди поперлися, за Десною був, хворого брата провідував: просив приїхати, боявся, що помре, не попрощавшись. Ну, виходжу на трасу, до рейсового автобуса, аби до баби своєї якось втекти, коли ж це гуркочуть асфальтом два танки, один важкий, а другий менший – аж земля дрижить і ревище таке стоїть, що хай Бог милує! Спиняються коло мене, да-а... Дивлюся – на броні якісь каракулі білі помальовано, а з башти висовується їхній командьор да й питає в мене: "Слиш, дєд, кудой здєсь на мост через Дєсну проєхать?"
А я ж, теєчки, як його, не дурний. Хоч і злякався, по-чесному кажу, да задню думку маю. "Отудою, – відповідаю, – по грунтовці, через хутір, бачиш?" Ну, вони й поперли. А там місток через рівчак хіба трохи новіший, ніж оце наш, на Клевеню. От великий першим ішов, дик місток його не витримав, да й провалився – танк тульки мельк! – і вже в рівчаку догори гусеницями. А менший пудскочив до берега його рятувать да й сам так у багно вгруз, шо ні туди, ні сюди. Ті, шо в першому сиділи, одразу ж потопилися, а з меншого дурні пішли по хатах трактора шукать, дик дядьки їх скрутили і в полон узяли.
– А що ж то за менший танк був? – цікавлюся.
– А я знаю? В армії не служив, білобілетник. Гарматка в нього коротенька така.
– Тоді, мабуть, бойова машина десанту. То не танк.
– Ну як це не танк?! – злиться Пантьошка через те, що я применшую його подвиг. – І башта в нього, й гармата, і заліза до лиха: наїде на людину – котлету зробить! Танк!
"Вигадав дід, чи правду каже? Та й хто тепер знає – по дурості, зі страху він їх на той місток направив чи справді таким хитрим виявився?"
– Так ви герой! – кажу я з чемності.
– Мені, теєчки, як його, й грамоту за це дали! – одразу розцвівши, хвалиться Пантьошка. – От якби ще й убеде визнали... Пенсія в мене маленька.
Ну, я ж не зануда, аби пояснювати йому, що для присвоєння цього статусу потрібно хоча би місяць повоювати на "нулі".
– А ким Ви працювали? – цікавлюсь, аби не мовчати.
– Да... Садоводом у Промоб'єднанні, ще при есересер. Великий був сад. Із груш наш харчокомбінат лимонад "Дюшес" колотив, а яблука на вино йшли: "Чорнило" розливали й "Біоміцин".
– Чорнило?!
– Ну да. "Червоне міцне" люде, теєчки, як його, чорнилом звали, а "Біле міцне" – біоміцином. Гівно, звісно, було, а не вино, не те, що "Кагор" теперечки. Траплялося, шматок яблука в пляшці знаходили; пили ж із горлечка в основному, врозкрут, дик, віриш, і вдавитись можна було.
Я лише хмикаю: народ скаже, як зав'яже.
...– А як Промоб'єднання наше прахом пішло, дик я вдома сидів, своєю садовиною торгував, да й тепер іще торгую. А за Ющенка тут у нас один бізнесмен свуй сад завів, то й мене до себе заманив. Платив непогано, тульки по документах вполовину менше йшло, дик воно, канєшно, й пенсія така...
Ми вже гупаємо по містку.
– Онуки той, як його... планшет мені на сімдесят п'ять подарували, а я в ньому щось не дуже. Ти не пудучиш мене?
– Приходьте після сімнадцятої, – кажу, – спробуємо.
І тут таки на мене сходить осяяння:
– А Ви мені по саду консультацію дасте?
– О! – радіє дід Пантьошка. – Шо-шо, а це я люблю!
"А що, гарна думка, – теж про себе тішусь я, – треба ж із чогось починати".
Ми розходимось, не прощаючись, і пробувши пів дня на ногах, я мрію якнайшвидше опинитись на своїй фанері. Ні, Іспанія таки розніжила мене до неможливості.
Після обіду рештками колективних великодніх жертвопринесень, я знову мандрую по установах, а коли повертаюся, на лаві, ліворуч від хвіртки, мене вже чекає дід Пантьошка. Ми з ним настільки несумісні в поставах, що мусимо йти в майстерню і вже там, прямо на верстаті, я вчу старого юзера простим прийомам поводження з ґаджетом. Дід ніяк не доганяє, не втикає, безбожно гальмує, але так запалюється неочікуваними для себе можливостями інтернету, що ми удвох забуваємо геть про все: Пантьошці цікаве безмежжя світу, що раптом відкрилось перед ним ніби крізь шпарину в живоплоті, а мені – спостерігати за його реакціями. Звісно, я й раніше здогадувався, що багато людей зі старшого покоління й досі, в кінці першої четверті двадцять першого століття, лишаються поза новою реальністю, але не замислювався наскільки їх багато. Передбачаю, що Пантьошка цієї ночі навряд чи й засне. А що вже перед своїм жіноцтвом нахизується, так це й до ворожки не ходи.
Про сад ми згадали, коли вже стемніло.
– Нічого, – заспокоює мене дід, – ось на днях відсадимось, тоді й на поради знайдеться час. Нікуди воно, теєчки, як його, не втече. Все одно ніхто тобі у всьому Городі краще од мене про сад не розкаже.
24.04.
Горо́ди.
Виявляється, людина далека, тим більше, як я, ду-у-уже далека від єднання із землею, може зовсім не помічати промовистих, характерних ознак наближення найголовнішої події весни – оранки, а за тим і початку без перебільшення сакральних робіт: саджання-сіяння.
Щойно вийшли ми вчора із дідом Пантьошкою з майстерні, а Гармашиха вже тут як тут.
– О! Прийшла коза до воза! Григоровичу, хай Бог милує, де оце можна ходить?!
– А що сталося? – дивуюсь я щиро.
– Ну як це що?! Городи завтра оремо! – Уляна Петрівна забула всяку дипломатію і спіч її в обурливій тональності лунає, здається мені, на всю Клевеню. – Заїзд через ваш двур!
Отакої... А хтось мені казав, попереджав? Я знизую плечима:
– Уперше чую.
– Як це? – Гармашиха вже нагадує шмат розпеченого заліза. – На розгов'їнні тільки й балачок про городи було! Ще скажи, що не чув!
– Не чув...
У сусідки був такий вигляд, ніби вона зібралася спопелити мене поглядом:
– Завтра. Удосвіта. Ворота. Мають. Бути. Відчинені! – карбувала кожне слово Уляна Петрівна. – Кау куньми оратиме, а заїзд тульки через ваш двур! Гляди ж мені, не проспи – півтора гектари конем виорать, да ще засадить, це тобі не в лутку вибивать!
По правді кажучи, спершу мене пробив холодний піт. Але я таки спромігся себе опанувати.
– Уляно Петрівно, я будильник заведу на скільки скажете, ворота відчиню – оріть собі на здоров'я. Можу хоч зараз відкрити: красти тут нічого.
– А ти?!! – не чекавши від мене такого рішення, Гармашиха остовпіла з подиву.
– А що я? – тихцем вже торжествуючи про себе, я спробував нахабно зіскочити з теми. – В мене ні саджати немає чого, ні здоров'я не дозволяє; он у неділю самі ж бачили: Рая хребці мені вправляла. На два тижні заборонила будь-що піднімати, навіть сідати не можна. І сплю на фанері, – додав я задля жалю.
Сусідка розгубилась ненадовго. Я навіть у сутінках побачив, як її чолом одна за одною бігли невідомі мені думки.
– Сіменно́ї картоплі я тобі дам, – озвався з-за моєї спини дід Пантьошка і я спересердя мало не сплюнув собі під ноги: ну хто тебе, діду, за язика тягне?
– Вона в мене, правда, буйна́[13], – керований добрими намірами, вів далі Пантьошка, – да то не страшне, поріжеш, воно ще лучче. Десять відер тобі в голову хвате.
– От бачиш! – засіяла Гармашиха. – А ми з моєю В'їркою, да Степанувною, її і вкинемо, раз такий немічний, – вколола наостанок і наче цвяха забила: – Щоб мені в п'ять ранку ворота були одчинені!
Тільки й утіхи мені, що шелегейдиком або невструйлом не назвала.
Спав я на фанері, звісно ж, кепсько, звечора довго слухав, як летять через Город на захід кляті шахеди, десь недалеко по ним працював "Браунінг", і тільки під ранок, коли на мене, стомленого, навалився міцний сон, зачаєний смартфон береться награвати делікатну мелодію побудки. Кілька хвилин я не можу второпати що то воно грає та з якої причини, аж нарешті мені доходить: мушу вставати – городи, оранка, бодай би йому, всьому цьому сільському господарству та й... пусто було! Ой, ні! – що це я?! Гарних врожаїв, звісно, йопересете!
Очі, здається, завіяні піском, але вранішня прохолода на подвір'ї досить швидко збадьорює. В сусідніх дворах вже горить світло, лунають голоси, брязкає щось металеве, вочевидь, лопати – одним словом, справжній двіж. Виходжу за хвіртку і в сутінках бачу зліва темну пляму, що з тупотом повільно наближається до мене. Кау їде возом, за яким плентається ще один кінь. Нічого собі – двох коней має! Та він тут справжній ранчеро, виявляється!
На возі лежать два клунки, плуг, ще якесь залізне знаряддя – борона, здається. Кау, в густій триденній щетині – видно, що від самого Великодня не голився, діловито, звісно, вже як зі своїм, вітається за руку, але тут же й береться бурчати:
– Ну, а варота хто адчинять буде – святий Петро, бнах?
– Пробував уже, не можу, – кажу червоніючи, – вони у землю вгрузли, а тут спина: хребець вправили, сказали нічого важчого від каструлі з борщем у руки не брати...
– Я аце аднаго в толк не вазьму, – покинувши віжки, Кау береться одночасно і стулки воріт відчиняти, і по ходу розмірковувати філософським тоном, – як ти тут жить сабрався?! Кали за спину баятимешся, дик з голаду здохнеш, миші вуха адгризуть, бнах!
"Що ж ти, підер, такий здоровий та хоробрий, а не в окопах?! Утім, не сьогодні..." – вкотре стримуючи себе, зітхаю і покірно мовчу.
Десятинога процесія рушає через двір углиб обійстя, а я намагаюся хоча би сяк-так причинити ворота і лише потім іду слідом.