— І, прихопивши два абордажні кортики, пістоль та ятаган, метнувся до трапа.
— Іди з ним, — звелів полковник Чеканові. — Що більше знищите турків, то швидше заволодіємо кораблем.
13
— А так, справді, я прибув сюди з проханням про посольство, — утішено проказав Ружен, звертаючись до папи, але з вдячністю косуючи при цьому на його особистого секретаря Одіні. — Я вже, власне, говорив про це, але дещо відволікся.
— Про посольство у козацькі степи, — нетерпляче нагадав йому тепер уже сам Павло V, виявивши, що й він теж відволікся від суті розмови. Цей велемовний посланець-єпископ здатен заговорити кого завгодно.
— Герцог, ваша святосте, просить спорядити до українських козаків свого нунція, який би там, на Січі, тобто у таборі-фортеці степових лицарів, провів переговори про входження козацького війська до християнської міліції. Чи хоча б про спільні бойові дії проти армії султана і кримських татар.
— Сам він уже намагався вести з ними переговори? — запитав папа, позбувшись нарешті недоречної іронії. І не тільки тому, що пройнявся вагомістю питання, з яким прибув до нього цей святенник із французької Карпантри.
Одіні помітив, як рвучко папа наклав долоню на праве підребер'я, й одразу ж збагнув, що в патрона розболілася печінка, яка останнім часом турбує його все частіше. Та так, що ні настої з трав, які готують для нього ватиканські лікарі, ні навіть молитви, вже не допомагають: чи то трави, які збирають для його медикусів гірські відлюдники не такі, як треба, чи молитви кардиналів "на здоров'я і многая літа" папи — не такі, як Господь заповідав. Одне достеменно було відомо секретареві — біль у підребер'ї завжди віддавала знервованістю душі і розуму Камілло Боргезе.
— Тепер, коли постарілий полководець Сагайдачний перестав захоплюватися ідеєю хрестового походу, — провадив тим часом посланець герцога де Невера, — ми навіть не знаємо, з ким саме із козацьких вождів слід вести переговори.
— Так, ми маємо достатньо відомостей про Сагайдачного, — поспішив секретар папи не так запевнити в цьому посланця де Невера, як прийти на допомогу Павлу V. — З'ясувалося, що серед козацьких офіцерів у нього віднайшлося кілька авантюрних суперників.
— Герцог здатний надати вашому посланцеві збройний супровід і прилучити до посольства свого особистого представника. Причому не виключено, що вибір де Невера зупиниться на мені.
— Чому б князеві не звернутися до французького посла у Варшаві, — страдницьки зморщив і без того зморшкувате обличчя папа, — який знає ті краї, а головне, знає з ким саме з-поміж козацьких очільників провадити переговори.
— На жаль, він теж уже не знає, з ким саме вести переговори.
— Як таке може бути?!
— Нещодавно посол прибував до Франції кораблем, і герцог мав нагоду обмінятися з ним думками з приводу прилучення козаків до міліції. Я був присутнім на цій зустрічі, і можу засвідчити, що посол почувався розгубленим. Гетьман Сагайдачний, хоча й був командувачем реєстрових козаків, тобто козаків, які перебували на утриманні королівської скарбниці, проте зажив серед українців такої слави, що зумів підпорядкувати собі й козацтво, яке живе по містах, але не підлягає реєстру, а також полки, що сформувалися на землях, що належать запорізькому козацтву, і навіть вічних бунтівників, а проте найдосвідченіших воїнів, січовиків, які, не маючи ні майна, ні родин, ані домівки, все життя своє стоять гарнізоном на Січі, або вдосконалюються у походах.
— Причому реєстрові козаки майже весь час ворогують із запорожцями, — визнав секретар за потрібне втрутитися у монолог Ружена, — та з іншими нереєстровими козаками, бо ж саме шаблями королівських козацьких полків польські аристократи, зазвичай, придушують усі антипольські повстання. Адже йдеться про різні народи, та ще й відчужені один від одного різними християнськими конфесіями, примирити які нам поки що не вдається.
При згадці про цю задавнену рану на тілі вселенського християнства, папа відняв долоню від підребер'я, полегшено зітхнув і подумки перехрестився. Духовний біль, породжуваний отим давнім розкольницьким рубцем, завжди виявлявся вразливішим, аніж тілесний біль того, хто покликаний поєднати і примирити ці дві споріднені, але церковно такі нетерпимі одна до одної, конфесії.
— Тому й кажу, — вчасно збадьорився єпископ Ружен, — що ні французькому послові у Варшаві, ні вашому нунцієві у Польщі запорізькі козаки не дуже то й зрадіють.
— А переговори, — задумливо підтримав його секретар Одіні, — слід вести саме з ними, на Січі, тому що вождем, рівним за славою та авторитетом Сагайдачному, на козацькому лану поки що не вродило.
Боргезе знову взяв до рук чотки, що на певний час були відкладені на кафедру, і погляд його застиг на сторінці відкритого Євангелія. Одіні вже безліч разів помічав: щоразу, коли папі потрібно було відволікайся від розмови і взагалі відсторонитися від реалій марнославного світу, щоб спокійно осмислити своє майбутнє рішення, він удавав, що заглиблюється в читання Святого Письма. Нібито й справді намагався відшукати поміж його увічненими древніми канонами відповідь на суєтні питання грішного буття.
Причому застиглий погляд очей Павла V, його завмерлі чотки та закам'янілий вираз обличчя свідчили саме про те, що "читання" його було удаваним. Здається, що й Ружен теж викрив цю його хитрість, оскільки заклично поглянув на папського секретаря, мовляв, зроби щось, аби повернути понтифіка до розмови, рятуй ситуацію! Та саме в ту хвилинку, коли архієпископ Одіні нарешті наважився потурбувати свого патрона, той здригнувся й, остаточно розвіюючи прихований од стороннього ока "сон з розплющеними очима", своїм сухим скрипучим голосом проказав:
— Передайте герцогу де Неверу, що і воїнство його християнське, і хрестовий похід я благословляю. Що ж до апостольського посольства в землі православного козацтва, то воно може бути спорядженим тільки тоді, як командування міліції остаточно визначиться з особою полководця, який здатен очолити козацькі загони.
— Знову ж таки, — додав Одіні, — підступатися до цієї войовничої постаті слід з допомогою французького посла та папського нунція у Варшаві, які добре знаються на ситуації в країні, та на взаєминах між королем Владиславом IV і Січчю. А ще слід пам'ятати про коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського, тобто про головнокомандувача польських військ, — пояснив уже винятково для папи. — Не забувайте, що, крім усього іншого, нашому католицькому посольству доведеться вирушати у степи, в яких панують загони мусульманординців та православних козаків.
— Саме так, — рішуче завершив цю аудієнцію Камілло Боргезе, — ми не можемо відряджати своє посольство у степову незвідь, де його ніхто, крім ворогів, не чекає.
Коли, дещо спантеличений такими відмовками, Ружен залишив папську бібліотеку, понтифік знову хворобливо зморщився і наклав долоню на підребер'я, але, все ще перебуваючи під впливом розмови з посланцем герцога, проказав:
— Щось я не чув, щоб дружина польського короля Владислава Марія Людовіка Гонзага, з роду Бурбонів, одійшла у кращі світи, або щоб цей амбітний поляк вимагав од церкви розірвання шлюбу з нею.
— Нічого подібного і не відбувалося, ваша святосте. Марія Людовіка при здоров'ї, і все ще досить упевнено почувається при троні Речі Посполитої.
Боргезе пригадав собі останню зустріч із цією французькою красунею, ще, як на його власний вік, досить молодою, і гріховний блиск у його очах не змогла пригасити навіть осяйна блаженна посмішка.
— То зверніться з листом до цієї юної інтриганки, адже з прилученням козацтва до християнської міліції зволікати нам і справді не слід. Нехай же не лишається осторонь нашої богоугодної справи. До того ж, нам слід рішучіше окатоличувати цих степових схизматиків.
— Такого листа буде відправлено з найближчою нунціальною поштою, — чемно схилив голову Одіні.
— Нагадайте від себе, скільки зусиль довелося докласти понтифікатові, щоб польською королевою стала саме вона, з не завжди дружнього нам роду французької династії Бурбонів, а не якась там угорська чи нормандська красуня, — забувши про печінку, наліг папа римський на кафедру, подаючись у такий спосіб до секретаря. А, витримавши належну паузу, раптом запально проказав: — Зрештою, запросіть її до Рима, подаруйте аристократці з провінції хоч якийсь промінчик мрійливої надії.
14
Поки турецькі моряки снували навколо шпиля[17], намотуючи на нього якірний канат, пірати зуміли розправитися з тими турками, яких капітан залишив на узбережжі, аби вони не допустили втечі когось із невільників, а також із тими азабами, яким вдалося втекти з перевалу, — і кинулися на абордаж.
Зазнаючи втрат, команда відбила їхній напад, але незабаром з'ясувалося, що це була лише перша хвиля грабіжників, які вирішили захопити "Ісмаїла-пашу" з ходу, не дочекавшись решти свого загону. А ті, обстрілюючи корабель, поступово спускалися в вершин, погрожуючи ще однією, значно потужнішою хвилею атаки.
Водночас, моряки навіть не підозрювали, що за спиною у них уже визріває грізний бунт веслярів. Та й сам Сулима не поспішав, розуміючи, що час, який минав між нападом піратів і виходом корабля з бухти у відкрите море, належить їм, невільникам-бунтівникам. От тільки розпорядитися ним слід було мудро — щоб і від піратів урятуватися, і, проріджуючи лави турецьких моряків, зберегти власні сили. До того ж існували ще дві особи, які не давали йому спокою: командир азабів і капітан "Ісмаїла-паші".
Але, якщо отаман знав, що Ардалл зі своїми азабами відбиває напад турків, перебуваючи на носі корабля, що майже впирався в берег, то, де в ці хвилини перебуває капітан Валід-ага, — залишалося для нього загадкою. Зачаївшись разом із Ченцем за прибудовою, біля величезної палубної скрині, він вирішив почекати прибуття козаків, діючи при цьому в залежності від обставин.
Тим часом корабель почав поволі розвертатися і відходити від берега. Зрозумівши, що здобич вислизає у них з-під рук, частина піратів уже кинулась у воду й намагалася видертися на його борти. їх підбадьорювало те, що в бухту знову увійшли баркаси, і що тепер їх уже було чотири. Вони намагалися перегородити судну вихід на середину бухти, а всі три десятки піратів, які знаходилися на них, були озброєні рушницями, пістолями та луками
— Чому ви тут?! — вигулькнув у них за спиною штурман, якому й на думку не спало, що перед ним уже стоять заколотники.