Щоранку буде розпочинатися звуками музик, на майдан висипатимуть люди для чергових вистав і видовищ. Усе нові персонажі в масках з'являтимуться перед очі. Тут звірі і птахи обійматимуться між собою, монахи й абати будуть витанцьовувати з розпусницями. Тут богохульники стануть єпископами, а блазні — королями. Бідняки — графами, служники — купцями, знатні дами — пастушками. Тут кожен дозволить собі те, чого ніколи не дозволив би у повсякденному житті, кожен стане тим, що протилежне йому. Під покровом маски перетвориться в іншого і дозволить собі побувати в іншому світі: світі шаленства, дикости, некерованости, безкарности, у світі, де панує гра. Сценою вистави стало саме місто, грою було наповнене його повітря. Гра володіла кожним живим організмом, від малого до старого. Карнавал був подихом свіжого повітря в темниці.
Церква під час карнавалу ставала менш суворою, зрештою, у неї не було вибору, тому дозволялося все, будь-яка іронія й насмішка. Не можна було чіпати тільки Бога.
Відколи не стало чоловіка, Матильда під час карнавалу майже уникала виходити на вулиці. Колись вони добряче вміли повеселитися разом, але тепер, без нього, в неї зникла ця потреба. Зрештою, вона завжди мала більше можливостей бути собою, ніж інші.
Одного дня загримали в її двері, весело розмовляючи і сміючись, якісь люди. Спитала невдоволено, хто, й почула у відповідь голос своєї приятельки Емми. Відчинила. До будинку ввалився строкатий гурт ряджених: блазень, відьма, чорт, птаха з великим дзьобом, свиня і єпископ.
— Агов, Матильдо! Ти чого сидиш заперта, як черниця? — почувся голос Емми з-під маски чорта. — Гайда з нами!
— Еммо, ти ж знаєш, що для мене ці розваги — зайва турбота, — стенула плечима Матильда.
— Життя — це веселощі, — нахилилася ближче до її вуха Емма. — А чи не миле воно тобі, га?! І миле воно не лишень у лісі чи посеред лугу!
— Ми звідси не підемо, допоки не витягнемо тебе на вулицю, — почула ще один голос, уже чоловічий, від свині.
— Що ж, — зітхнула, — але в мене ні маски, ні костюма.
— Я про все подбала! — вигукнула Емма, витягуючи з-під чорного плаща костюм черниці. Виглядало й на те, що випила компанія вже добряче.
— То ви мене черницею вирядите? — розсміялася Матильда.
— А ти гадала! Спробуй цю радість благочестя на своїй шкірі і нам розкажи! — веселилися в гурті.
Коли Матильда була готова, весь гурт вивалив на вулицю. А там шуміло й вирувало! Майже біля дверей її будинку шпільман вигравав на скрипці й у вирі хороводу неслося з добрий десяток переодягнутих людей. Ще далі розгорнулося видовище єдиноборства двох лицарів, навколо них також зібрався чималий гурт, підсвистуючи й підбадьорюючи то одного, то другого. Ближче до майдану на одному з дерев'яних підвищень, яке слугувало сценою, йшла вистава.
Їхня компанія зупинялася то тут, то там подивитися й послухати, потанцювати чи заспівати куплет якоїсь сатиричної пісні з тонкими й не зовсім натяками, котрі висміювали якогось графа чи кардинала.
Вже як стемніло, подалися до найближчої корчми. Матильда рада була б повернутися додому, та Емма стримала її.
— Ти стільки часу взаперті, Матильдо, що ненароком перетворишся на оте, в чиєму костюмі перебуваєш! Та й не буде у нас більше таких митей у році, щоб так від душі повеселитись!
Емма все частіше обіймалася зі "свинею", вже добряче сп'янівши й без корчми. Матильда здогадувалася, хто ховається за маскою свині, та певности не мала. Її подруга, весела й бадьориста жінка, довгий час без чоловіка, в такій атмосфері вседозволености випирала зі своїх берегів. Природа кликала її. Не те щоб Матильді легко доводилося усі ці роки, але її добре загострений розум брав гору над потребами плоті. Хоча не раз мусила втихомирювати ту плоть відповідним зіллям.
Сьогодні, під впливом випитого вина, вона почувалася розкутішою, але від того й боялася сама себе. Боялася оглухнути для голосу розуму.
У корчмі кишіло людом. Сміх, вереск, співи, вигуки й лайка, звуки музичних інструментів, випари не зовсім чистих людських тіл, запахи страв та питва — все збилося в єдине місиво. Матильда відчула паніку, проте опанувала себе. Як вона колись могла дивитись на все це зовсім іншими очима? Відвикла... Збайдужіла... А чи таки не довіряє собі?
Присіли за довгим столом на таку ж довгу лаву. Над їхніми головами хтось читав памфлет, а навпроти вагант перекрикував його, читаючи жартівливого вірша:
Не понурість вченого — гурт, веселий дотеп
Більш мене приваблюють, ніж медові соти.
Лиш Венері-владарці рад я слугувати:
Це ж бо діло вибранців, молодих крилатих.
Йду, куди юнацтво йде; світ переді мною.
Дружний не з чеснотами — з блудом заодно я.
Насолоди прагну я більше, ніж спасіння.
Плоть цвіте, в душі проте не людина — тінь я.
У корчмі й померти рад, не в м 'якій постелі,
Аби лиш вино було в келиху веселім.
Голосніше янголи заспівають, може:
"Глянь на пияка того й змилостися, Боже!".
Ось і всі гріхи мої — мов на скатертині,
Все, про що злорадники вам доносять нині.
В душу власну глянути в них немає часу,
Хоч на блуд мій дивляться не з презирством — ласо.
Всі реготали, хапаючись за боки й аплодуючи, та вже наливали вагантові в кухоль пива. А він продовжував натхненно, витираючи тонкі вуса рукавом, хилитаючись на тонких високих ногах:
Я скромна дівчина була,
Вірго дум флоребам,
Привітно-ніжною цвіла,
Омнібус плацебам.
Пішла якось я на лужок
Флоре адунаре
І зажадав мене дружок
Ібі дефлораре...
Люд знову вибухнув реготом й підсвистуванням, бо всім до смаку були сороміцькі та еротично-хтиві віршики. Люди, обмежені у повсякденному житті суворим регламентом Церкви, затиснуті в пута заборон, страху та сорому за все природне, зацьковані за усі свої пристрасти, всіма поривами душі й тіла тягнулися в такі дні до вільних та збитошних віршів молодих і непокірних ваґантів. А ті були щедрими на слова, емоції, на сатиру й висміювання усіх заборон, а найперше — тих, хто ці заборони кував денно і нічно.
...Схилився наді мною: "Все!
Нон абскве тіморе.
Я зроблю жінкою тебе.".
Дульці ест кум оре!
Сорочку на мені підняв,
Корпоре детекта,
І мій замок псувати став,
Куспіде еректа...
Вагант продовжував із пафосом, а в повітрі корчми уже тремтіли хіть і бажання. Одні лапали інших, відшукуючи під просторим одягом потрібну стать. Якщо знаходив чоловік чоловіка, то непристойно лаялися, якщо потрапляв на жінку, — зривав маску для пристрасного поцілунку. Багато пар виходили з шинку на вулицю, щоб звідти взяти напрямок до студій, які відкривалися у ці дні й ночі по всьому місту для вільних любощів.
Матильда все більше почувалася незручно, бо тіло її враз запалало. "Свиня" уже відверто лапала "чорта", вони так натхненно терлися поміж собою, що, здається, іскри того тертя розліталися по всьому шинку. Ті іскри й досягли Матильди. Не знала, куди себе подіти, тож кивнула рукою для ще одного кухля холодного пива. Її висока і зграбна постать легко видавала всю принаду жінки з— під чернечої ряси. Вже не один її обмацував очима. Й ось, коли вона нарешті звелася, аби чкурнути із корчми, хтось міцно схопив її за руку.
— Ти куди, красунечко, зібралася? Я складу тобі компанію, бо ніч сьогоднішня небезпечна, — хтивим голосом говорив кремезний чоловік з-під темної маски. Він не був одягнутий у якийсь особливий костюм. Чорний довгий плащ, чорна борода як продовження маски — та й по всьому.
— Забери руки, — холодно відповіла Матильда, до краю обурена і зла.
— А то що? — іронічно питав чоловік. — Викличеш мене на змагання? То я готовий!
Його регіт гучно покотився корчмою.
— Блазень!
— Ну-ну, не будь така норовиста, наче молода кобилка. Я вже не одну об'їздив, тож і тебе подужаю!
Матильда замахнулася на нього, але той перехопив її руку, а іншою зірвав маску з її лиця.
— А ти краля ще та! — вигукнув захоплено. — Породиста! Грубо смикнув її до себе й уп'явся вустами в її вуста. Матильді забракло дихання, безнадійно затріпалася в його цупких обіймах. Коли нарешті відпустив її, примудрилася таки заїхати йому ляпаса. Та він тільки продовжував кепкувати над її поведінкою, знову притягуючи до себе. Якби не підвелася Емма та ще двоє чоловіків з її компанії на захист, то хто знає, що далі й було б. А так відбулася лише велика бійка у корчмі.
Матильда під крики та ґвалт вислизнула-таки нарешті на вулицю й бігом кинулася додому. Але коли трохи відхекалася і стишила ходу, то, вже повертаючи на свою вуличку, помітила, що хтось стрімко й упевнено йде слідом. Знову побігла і з розгону кинулася до своїх дверей. На порозі озирнулася. На розі стояла висока чорна постать. Той нахабний покидьок таки відстежував її.
Міцно зачинила за собою двері й добре примостила дерев'яний засув у залізну клямру. Обіперлася спиною на двері, намагаючись опанувати дихання. Невдовзі почула обережні кроки, які стихли неподалік. Завмерла. Тихо було й на вулиці. Ще за якусь хвилю голосистий гурт бурсаків пролетів повз — і знову тиша. Нарешті відійшла. Страшенно хотілося пити. Перехилила два великих кухлі води і присіла на лаву біля столу. Засвітила лампадку. Світло спочатку несміливо затремтіло, розкидаючи приміщенням вогняні метелики, затріскотіло, набралося сили, спалахуючи, й полилося рівномірно та стишено. Матильда сиділа непорушно, але всередині все клекотіло. Була збуджена, тремтіла кожна клітина її тіла й вона не була певна, що лише від обурення.
Справді, вона таки страшенно зла! Це вперше після чоловіка до неї торкнувся хтось інший. Не просто торкнувся, він її поцілував. Цей нахаба! А вона не змогла себе захистити. Відчула до самих глибин свого єства, яка ж вона безпомічна. Яка самотня, уже цілих три роки! Яка розгублена в цю мить, бо дотепер якось уникала моментів, котрі несли б їй оті відчуття слабкости й незахищености. Вона уникала їх свідомо. А тепер... Як бути тепер? Цей нахабний тип може слідкувати за нею коли завгодно! Знає тепер, де вона мешкає.