А традиції це єдині незримі зв'язки, які єднають покоління і часом здатні розповісти про минуле більше, ніж навіть документи. Вибач, що перебив.
Осадчий вже заспокоївся – захоплення робить з людьми дива – і дедалі впевненіше, хай і, як лектор, дещо непрофесійно, веде екскурсію своїм родовим гніздом:
– У цій кімнаті епоха мого прадіда, гончара, що зумів у сіверській провінції власними силами організувати виробництво столового фаянсу і перетворився на купця-фабриканта, досить пересічного на ті часи – початок двадцятого століття; у Городі не один він мав виробництво, а купців тут числилося більше сотні. З сімейних спогадів мені відомо, що попри статус і купця, і фабриканта, сім'я Євграфа Мусійовича Осадчого жила досить просто, не надто й виділяючись з-поміж інших – хіба що будинок був цегляним, а це вважалося тоді ознакою престижу, – Ігор майже професійним жестом показує рукою на стіну. – Стіни та стеля білилися крейдою, шпалери тоді чи то занадто дорогі були, чи занадто статусні. Це наші сімейні світлини – жаль, що збереглися не всі.
На фарбованій нами в білий колір стіні зо два десятки світлин у чорних дерев'яних рамочках, не завжди під склом. Колись я, грішний, гадав, що це тільки городяни полюбляють розглядати чужу пам'ять: виявляється, столичні жителі цікавляться фотографіями не менше. Чорно-білі, проте всі найвищого, за нинішніми мірками, ґатунку, деякі на товстій картонній підложці з тисненням: молода заможна купецька пара, дівчата з жінками у вишитих сорочках і запасках, парубки в кашкетах із лакованими козирками, досить чисельне сімейство Євграфа Осадчого, "вольноопреділяющийся", тобто, доброволець, у військовій формі з погонами 175-го Батуринського піхотного полку.
– Ось це і є мій знаменитий прадід, – Ігор показує на сімейне фото, по центру якого в оточенні дружини та чотирьох дітей сидить звичайного вигляду чоловік у досить таки м'ятому костюмі, але з акуратно підстриженими вусами й невеличкою бородою, – а це його племінник-доброволець восени одна тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року, якраз перед відправкою на фронт. На жаль, я не знаю ні його імені, ні навіть прізвища, ні подальшої долі. За речами, зібраними в цій кімнаті, вже можна скласти певний висновок стосовно рівня побутового комфорту, що вважався, очевидно, якоюсь середньою, або дещо вище середньої, нормою для жителів повітових містечок Придесення.
Усі присутні більш уважно роззираються навколо. Поїдений шашелем дерев'яний диван, фарбований у чорне, з багатьма точеними деталями буфет, але також і скриня – дещо передане мною, дещо зібране Ігорем, і цілком можливо, що все робив хтось із моїх предків. Хатнє начиння: рогачі-вилошники, кочерга, горщики й макітра, ступа з макогоном, самовар, тарілки, ложки з виделками, дерев'яні відра й коромисло до них. Всякий реманент: терниця, приблуда така, щоб із льону кострицю вибивати, прядка, невеличкий ткацький верстат, чавунна праска, всередину якої закладався жар із печі, навіть сувій вибіленого домотканого полотна та рубель з качалкою як альтернатива прасці, фіранки з брюсельським кружевом на вікнах, жіночі вишиті сорочки, темно-сіре чоловіче пальто, своїм кроєм більше схоже на просту свитку. Кілька ікон, дві старовинні книги в чорних палітурках. І єдиний тут, коли не рахувати самовара, технічний девайс – патефон з двома платівками, на одній з яких вальс "На сопках Маньчжурії", а інша без етикетки й уся подряпана.
Патефон в обтягненому коричневим коленкором ящику. Осадчий ручкою патефона накручує його пружину, ставить платівку, вмикає механізм і опускає на неї голку. Спочатку чути тріск, потім паралельно з ним звуки музики – власне, мало знайдеться людей, принаймні нашого з Ігорем віку та старше, хто ніколи не чув цієї мелодії – спадщини колоніального минулого, а водночас і нагадування про те, що Росія не один раз у своїй історії безславно програвала війни.
– Давайте зафіксуємо з вами деякі подробиці тогочасного побуту, – Ігор, схоже, отримує неабияку насолоду від власної розповіді й уже не комплексує, поводиться зовсім розкуто. – Отже: сто двадцять років назад. Професії ремісників незмінні століттями: гончарі, кушнарі, ковалі, кравці, муляри, пічники, теслярі, склярі. Будинки міцні, надійні, правда, вікна дещо менші, ніж сучасні, зате їх більше, тому світла достатньо. Опалення винятково пічне, як і три, й п'ять століть раніше: колись тут були дві грубки, які опалювали все приміщення, а в кімнаті на першому поверсі стояла піч – у ній щодня готували їсти на всю сім'ю. Схоже, що приблизно тоді й сформувалася традиційна кухня нашого ремісничого містечка, головними рисами якої стали висока якість застосовуваних продуктів і відповідно високі стандарти смаку на виході – економити на харчах тоді було не в моді: схоже, статки містян-ремісників це дозволяли, а гордощі та гідність кожної господині не могли допустити, щоб її сім'я харчувалася бідніше, ніж сусідів або родичів. І це, як своєрідний канон, закріпилось на покоління. Але при цьому в побуті жодних сучасних вигод. На задньому дворі колодязь і нужник, в будинку хіба що рукомийник. Де милися – не знаю: можливо, в ночвах на кухні, можливо, в городській лазні. Відповідно, було це хіба що раз на тиждень, по суботах або перед великими святами, як Різдво чи Великдень. За холодильника сім'ї слугує льох. Самовар уже вважався технікою, а патефон так і взагалі технічним дивом – голос людини оживляв. Для розваг книги, карти, якісь настільні ігри: лото, шашки. Так минає чверть століття – і жодних змін! Запам'ятайте це і давайте перейдемо до кімнати дідового покоління.
Я бачу, як горять очі Андрія Остаповича – здається, він вловив суть нашого замислу.
– У цій кімнаті ми зібрали все, що стосується радянського періоду тривалістю майже пів століття – від одна тисяча дев'ятсот сімнадцятого року до середини шестидесятих, тобто, до брєжнєвського застою. Будинок цей в мого прадіда відібрали більшовики, а сам він згинув десь на Біломорканалі. Тут був районний суд – як знущання долі над прадідом і радянською Фемідою. Ми навіть тогочасні шпалери залишили на стінах, хоча їх клеєно значно пізніше – під їх шаром у наступній кімнаті ми побачили наклеєні на стіни газети кінця п'ятидесятих років. Але тим не менше, яка-не-яка зміна, хай і через три десятиліття після експропріації. Зверніть увагу на світлини – це епоха покоління мого діда.
Я хоча й бачив усе це десятки разів, але піддаюся загальному настрою і сам з цікавістю переглядаю старі фото. Світлини, одразу видно, сильно програють у якості дореволюційним і тематика дещо інша: досить багато військових у радянській формі, як без погонів, лише з петлицями, так і пізніших – повоєнних; жіночі портрети крупним планом, чоловіки групами, хоча і в цивільних піджаках, зате в чоботях та галіфе – повоєнна, так би мовити, мода.
По експонатах навколо помітно, що змінився і спосіб життя, і побут, і речі. Примітивні, без жодних прикрас, меблі з ДСП, плетена з лози етажерка, розсувний стіл, стільці, знову ж таки, з лози плетена дорожня скринька-валіза. Квітчаста крепдешинова сукня, сірий піджак з орденськими планками, хромові чоботи, жіноча муфта – такий собі короткий циліндр із хутра, яку носили жінки, аби зігрівати руки, далі нейлонова пожовкла сорочка, що колись була білою, і нехитрого крою, доволі простецьке чоловіче демісезонне пальто з драпу в ялинку. І ціла лінійка суто радянської техніки: примус, керосинка, настінна, з чорного цупкого паперу, тарілка дротового радіо, саморобний ламповий радіоприймач, зібраний на шматку фанери від посилочного ящика, прямо з адресою, наведеною від руки хімічним олівцем, і як вінець технічного прогресу радянських шестидесятих – радіола, гібрид програвача та радіоприймача.
– Покоління мого діда народилося вже за радянської влади. Коли говорити об'єктивно, то саме воно, відійшовши за межу лише якихось десять-п'ятнадцять років назад, на собі спізнало весь злет прогресу, про який я хочу вам розповісти. Це воно вживу чуло патефон, а потім, коли влада практично в кожну домівку провела дротове радіо, слухало з оцього страшенно примітивного "дива техніки", – Ігор показує на чорну картонну тарілку радіо, що висить на стіні, – щоденну й щогодинну радянську пропаганду; воно ходило в кіно, яке Лєнін через його масовість вважав найважливішим з мистецтв, бо на відміну від театру воно було доступне мало не в кожному населеному пункті й ще більше, ніж радіо, впливало на свідомість; це покоління вже займалося радіоаматорством і своїми руками збирало з радіодеталей примітивні радіоприймачі, як ось цей, а пізніше, за часів Хрущова, купувало перші телевізори, щоб нарешті дожити до розквіту інтернету, соцмереж і смартфонів – тільки уявіть собі ці зміни у світосприйнятті, в свідомості людей! Мені здається, саме це покоління протягом життя пережило найбільші метаморфози в історії всього людства – воно стало свідком щонайменше п'яти воєн, дві з яких світові й одна громадянська, викорінення релігії, як духовної опори, трьох періодів голоду, зазнало терору й репресій від держави, а паралельно з цим відбувався ще й технічний прогрес неуявимої інтенсивності! Звісно, що покоління мого діда зазнало найбільшої трансформації свідомості – встигнути за змінами, кожного разу перелаштовуючи світосприйняття, виявилося далеко не всім під силу.
– Вибач, що перебиваю, – мушу втрутитись я, – але в сенсі традицій, зокрема кулінарних, я би ще звернув увагу на появу в цьому періоді таких побутових девайсів, як примус, керосинка й керогаз: на них наші бабусі готували їжу й вони, як ми тут бачимо, мають невеликі розміри. Відмінність в тому, що попереднє покоління – прабабусь, готувало їжу в печах, або на грубках, що знаходились в приміщеннях. Теплої пори року це було незручно, бо цегла нагрівалася й потім віддавала тепло в приміщення, а технології були різними: в печі й духовці кулінарні процеси тривали довго, на керосинках усе спрощувалось та прискорювалось: аби зварити в печі борщ, потрібно значно більше часу, ніж на керосинці якийсь простий супчик. Нові прилади епохи наших бабусь, що працювали на гасі, можна було поставити де завгодно, літом навіть у дворі, але ця простота й мобільність привели до спрощення традиційних кулінарних процесів, тим більше в умовах міського багатоквартирного, особливо, комунального житла – у великих містах ці традиції поступово втрачалися.