Житла в городищі за нинішніми мірками зовсім маленькі – приблизно чотири метри на чотири, а жити в них могло і до десятка людей. В правому, дальньому від входу кутку є глиняна піч. Між іншим, дуже схожа на ту, в якій італійці й нині печуть свої піци. Сонячне світло в ті напівземлянки потрапляє лише коли хтось із мешканців прочинить двері, а освітлюються житла навіть не свічками – дерев'яними скіпками, або жирницями: щось на зразок примітивної лампадки з ґнотом. Звичного нам димаря немає, дим з печі піднімається всередині напівземлянки догори й скупчується від високим двосхилим дахом, а назовні виходить через невеличкий отвір у стіні, протилежній входу і який розташований трохи вище, ніж верх дверного прорізу, тобто, гарячий дим піднімається догори, а виходить з отвору, коли вже охолоне й опуститься вниз.
Напівземлянку обігріває не стільки сама піч, як та хмара диму, що висить над головами пожильців. Така схема опалення зветься "по-чорному", бо в житлі, куди не глянь, повно чорної, наче ніч, сажі. Сплять на лавах попід стінами, а щоб сажа не сипалась на голови, над спальними місцями влаштовано широкі полиці – наче в спальних вагонах на залізниці. На тих полицях зберігається всіляке господарське начиння. Замість матрасів – сіно або шкури, замість ковдр звірині хутра. Сподіваюсь, апетит я вам ще не зіпсував?
– Ні... – чую чиюсь не надто впевнену відповідь, але то нічого, бо всі слухають з непідробною цікавістю, навіть Люда з Сашком. І чого вони тут стовбичать? Про обід хто думати буде?!
– А чому житла такі маленькі? – ще як слід не дожувавши, цікавиться єдиний на всю групу сивий пенсіонер.
– Бо, по-перше, люди, аби вижити, майже весь час мусили працювати, в свої землянки заходили тільки поспати, поїсти, або в сильну негоду; по-друге, маленьке житло тепліше, його легше обігріти, дров треба небагато – слід гадати, дровників тоді ще не робили. Але попри такі важкі умови життя, наші предки були дивовижно життєрадісними людьми: небагато є на світі народів з таким поетичним фольклором, з такою кількістю приказок, прислів'їв, пісень, казок. Вони були справжніми дітьми Матері-природи: надзвичайно спостережливими та винахідливими – знали кожну рослину, вміли застосувати її собі на користь: як ліки, чи барвник, або матеріал. І це, зауважте, без жодних лабораторій та науково-дослідних центрів.
А наскільки образний наш фольклор! Згадайте: в піснях, казках чи прислів'ях Місяць пливе, заглядає у вікно, Сонце по небу ходить або їде кіньми, зозуля приносить від неба ключі, дівочі сльози тихі, як роса, риба німа, парубок наче дуб, дівчина як верба, або калина...
Я таки вловив хвилю натхнення і, як хвацький проповідник, осідлав увагу своєї пастви – всі уже втамували голод і задоволені принаймні багатообіцяючою перспективою недалекої застільної розваги, уважно слухають мій натхненний спіч. Відтак я переконаний, що з першими сорока хвилинами багатопланової екскурсії справлюся цілком успішно, треба тільки вкластися в цей час зі своєю оповіддю: недарма ж уроки та лекції тривають саме три четверті години, бо довше середньостатистичному слухачеві важко бути зосередженим. Тож для мене головне – не бубоніти й кожні кілька хвилин підкидати аудиторії нову порцію цікавинок.
...Спиняю "Спринтера" на площі неподалік музею і передаю своїх підопічних Андрієві Остаповичу – тепер за нашою домовленістю його черга танцювати перед заїжджими киянами словесний краков'як. Я ж маю трохи більше години вільного часу, аби нарешті й собі поїсти – хтозна, вважати це пізнім сніданком, чи раннім обідом? Як перехопив удома о пів на третю ночі, та в Києві о шостій підкріпився Алісиним бутербродом, то й на тім усе, а нині вже на дванадцяту дня показує. Доки Чепурноус розважатиме туристів мамонтовим кістками й макетами знищених більшовиками церков, а потім ще водитиме Городом, показуючи місцеву архітектуру через призму історичних подій та трагічних доль купецьких родин Города, можу трішки розслабитись, але заодно і пересвідчитись у свого логіста, що ніяких зривів не передбачається і ми рухаємося по плану А. Ну, і страшенно хочеться встигнути на екскурсію до Осадчого. Ігор досвіду педагога не має і хтозна, чи не доведеться його підстраховувати?
– Що тут у нас? – запитую я Алісу, беручись за ложку тремтячою від голоду рукою. – Будь ласка, доповідай ситуацію по пунктах, бо я від напруги сам не свій.
– О-о, у нас нарешті справжній драйв! – логістка аж сяє щастям. – О чотирнадцятій годині обід: зелений борщ, три види кишки, на гарнір тушкована на молоці картопля, на третє рисова бабка і узвар. Стіл накриють у Бальбів під виноградом, Люда побіжить у кафе, там якісь поминки, ми з Ліною подаватимемо.
– Потім до нас?
– Так. До шістнадцятої розважатиму я, потім поведу на екскурсію до Агнеси Степанівни, затим до Чепурноусів – нехай кияни руйнують свої стереотипи й переймають досвід. О сімнадцятій Уляна Петрівна біля хвіртки влаштує розпродаж молочних продуктів, паралельно фотосесія, о вісімнадцятій відправка. Тобі слід би поспати, бо не витримаєш...
– Так. Ось приведу їх після музею Осадчого на Клевеню й завалюся в літній кухні. Головне, щоб до відправки мене не турбували. Здається, ми прорахувалися, бо якби ще й завтра була група, я би не витримав, чесно.
Ум'явши свій обід, бачу, що вільного часу в мене не так уже й багато. Вирішую йти до буса: ліпше з Ігорем перекинутися словами, ще раз пробігтися з ним по фабулі екскурсії, ніж потім нервуватися на людях. Біля містка мене перестріває Кау зі своєю Ольгою.
– Свату, чуєш, шо за дєла?! – невдоволено гукає Ольга Литвинець.
Кому це вона?! Озираюся – за моєю спиною нікого.
– Це ти мені?! Який я тобі сват?!
– Я образно, – вона й не думає збавляти напору. – Шо це за ігнор: усіх тут прилаштував, а на нас і не глянув?
– Нам тоже, бнах, пудрабитку хочеться! – подає голос Микола, поголений, мов яєчко. – І ми туристав тваїх нагаду́єма. Па очереді давай!
Я би його з великим задоволенням послав за відомою адресою, але присутність Ольги не дозволяє переступити через привиті колись моральні норми. Пориваюся сказати: "З'їзди сам конем у Київ, привези туристів і тоді роби, що хочеш: годуй їх, розважай, гроші бери – ніхто не проти!", але тут мене осяває інша, більш плідна ідея:
– Слухай, Миколо Сергійовичу, а ти може покатати їх на возі?
– А чаго ж!
– Ну, тоді йдіть, мийте, чистіть воза, коней, сіна побільше кладіть, застилайте чимось чистим, і щоб на сімнадцяту годину був на цьому місці готовий. Саджаєш скільки поміститься, катаєш по двадцять хвилин, береш по п'ятдесят гривень з пасажира. Годиться?
Якусь хвилину обоє думають.
– Бнах, да ну нах! – якщо не з обуренням, то з немалим подивом виголошує Кау.
Тепер моя черга осмислювати цю новітню, неабияк підсилену лінгвістичну конструкцію Кау.
– Переклади, – прошу я про всяк випадок.
– Ма́ла.
– Що мало? Сім сотень за годину мало?! Їдь на возі в Київ, там більше заплатять.
Кау демонструє свій некомплект:
– Платиш ти?
– Платять вони, – я розумію звідки вітер дме. Не такий він і простак, цей Микола.
– А обід? – втручається Ольга. – Да я не гірше Людки можу!
"От морока."
– Не маю права. У тебе є довідка від лікаря? Нема. Ото ж бо.
– Ну, шо нам ті сім сотень?! Як мертвому бубон.
"Причепилися... Не задію – ще скандал при екскурсії влаштують."
– Ми ось що зробимо, Миколо, – я мушу на ходу імпровізувати. – Наступного разу запропоную екскурсію околицями Города на возі. Покатаєш три години лугом та лісом – отримаєш тисячу за ходку. За місяць вийде чотири, або й вісім. Але це неточно, лише якщо люди схочуть. Мають схотіти, – поправляю себе я, – тільки хто ж їх знає? Зумієш сьогодні сподобатись – захочуть, а неправильно поведешся, то й відмовляться. Тому, будь ласка, без оцих твоїх "Бнах-данунах". Ольго, бери усе під свій контроль.
І доки пара Литвинців не роздуплилася, рушаю містком до свого буса.
Андрій Остапович людина пунктуальна – екскурсію до музею Осадчого привів із запізненням лише на десять хвилин.
– Ну, як вам Город? – щиро цікавлюсь я, бо в туризмі зворотній зв'язок найперша справа: тут головне справдити очікування клієнтів.
– О! Супер!
– У вас тут навіть туалет безкоштовний. З музикою!
– А обід скоро вже?
"Бнах, данунах! Кому що, а курці просо..."
– Обід лише після відвідин "Музею прогресу на межі тисячоліть", – небезпечно жартую я у відчайдушному сподіванні, що столичні екскурсанти зрозуміють мій гумор, дещо грубуватий після фронту, пекла й року дауншифтерства. – Андрію Остаповичу, ми з Ігорем і Вас також запрошуємо на бенефіс.
– Залюбки, – одразу ж погоджується Чепурноус, бо, схоже, йому зо всіх присутніх найбільше кортить подивитися на плід роботи двох дилетантів.
Вхідна плата, як на мене, суто символічна – двадцять п'ять гривень за квиток: удвічі дешевше, ніж за двадцять хвилин катання на возі. У нас чомусь завжди так виходить, що сумнівні розваги коштують дорожче, ніж залучення до світу прекрасного або історичних знань, але чи не ми ж самі в тому винні?
Ведемо екскурсію одразу на другий поверх. На першому, точніше, в напів підвалі, де була прадідова крамниця посуду, знаходиться Ігорева гордість: його колекція старожитностей – її вирішено залишити на завершення. Ігор настільки переймається своїм бенефісом, що аж спітнів, здається, ось-ось у нього від хвилювання й зуби цокотітимуть.
Але він себе таки опановує:
– Ми з Хлібом довго думали, яку концепцію покласти в основу цього музею і нарешті спинились на ідеї продемонструвати той неймовірний злет технічного прогресу, що стався за останні сто двадцять п'ять років. По суті мій прадід, якого я застав би живим, якби не більшовицький червоний терор, і я, теперішній, прожили життя в абсолютно різних світах. Практично все, що було при ньому з побутових навичок, матеріальної культури, вже відійшло, а тих технічних можливостей, що ми сьогодні маємо, прадід навіть уявити не міг, як би йому хтось не розповідав про них. В усій попередній історії людства ніколи не було такого, щоб за настільки короткий проміжок часу життєвий уклад зазнавав таких кардинальних змін.
– І при цьому, – я втручаюся, бо боюся, що Ігора зараз занесе дещо в іншу тему, – в Городі ще живуть традиції наших прадідів: і в житлах, і в фольклорі, навіть в стравах, про що ви скоро самі переконаєтеся.