Бо, на превеликий жаль, найбільший прогрес людства завжди спостерігається на війні, в засобах та методах знищення собі подібних. Прогрес?!
Музей прогресу на межі тисячоліть
Тема експозиції:
За сто двадцять років від свічки до сонячних панелей –
таку назву ми з Ігорем нарешті закріпили за нашим спільним творінням. На другому поверсі будинку Осадчих вузький довгенький коридор і чотири кімнати. Ми немало з ним крутили-мудрили, яким чином побудувати експозицію. Спершу вирішили розділити її на п'ять часових періодів: царської Росії, СРСР до семидесятих років двадцятого століття, пізній СРСР, Україна до міленіуму, Україна в двадцять першому столітті. Відповідно до періоду, як змогли, оформили інтер'єри кімнат, розставили меблі, ну, і, головне, на поличках та простеньких стелажах розмістили всіляке господарське начиння, побутові речі, техніку, одяг, світлини, репродукції картин.
Спершу нам здалося, що ці всі експонати вперемішку почувалися доволі тісно і руйнували головний наш задум: показати як стрімко змінювався навколишній світ. Переробили все заново: в першій кімнаті світлини за весь період, в другій техніка, в третій господарське начиння та побутові речі, в четвертій одяг, коридор лишився пустим. Вийшло, що меблі, які ми, два недобитки, з таким трудом для себе затягли на другий поверх, в одну кімнату, де побутові речі, не вміщаються, а коли розставити по різних, то втрачається первинний замисел однорідності покімнатних експозицій. Плюнули, й мусили повертатися до попередньої ідеї – по періодах.
– Вестимеш розповідь про те, як змінювалося життя поколінь: прадідів, дідів, батьків, нас, наших дітей, – підсумував я з висоти свого авторитету історика. – П'ять періодів, п'ять поколінь, п'ять експозицій.
І спіймав тоді себе на думці, що щиро йому заздрю білою заздрістю: лише одиницям доступна така розкіш – розповідати людям про історію свого роду прямо в будинку, зведеному предком і не десь там, в Британії, наприклад, де свій родовід знають до тридцятого коліна, де право власності священне, а законодавство прямо зобов'язує власників берегти належне їм історичне майно, а на цій нещасній землі, де століття назад знехтували всіма правами й традиціями людей, де вбивали мільйонами, а владу взяли люди без освіти, без честі, совісті або хоча би здорового глузду, й загубили все те, що інші – хазяйновиті, творчі люди по крихтах накопичували поколіннями.
І ось нарешті сьогодні для нас із Осадчим настане момент істини: чи здатні двоє ентузіастів без профільної освіти і бодай найменшого досвіду створити музей, вартий людської уваги?
Отак з моїми лекціями та власними роздумами в музичних перервах, навіть незчувшися й коли, ми долаємо чотири п'ятих шляху, аж тут мене охоплює легка сверблячка: чи все там у порядку? Набираю свого диспетчера-логіста:
– Ну, що там, зіронько, як справи? Ми за пів години будемо на місці.
– Не переживай, усе готово. Чекали тільки твого сигналу.
– Чудово. Діємо за планом, – у мене одразу камінь з душі.
Тепер головне – логічно й правильно ввести групу в русло майбутньої розповіді, бо хоч я й педагог у минулому, але екскурсанти не школярі, за нудне бубоніння гроші платити не схоче ніхто. З іншого боку, манера розповідей в дусі одного суперпопулярного екскурсовода з Чернігова, коли гід вдає із себе мало не блазня, певно, вважаючи своїх слухачів якимись примітивними людьми, лякає мене ще більше.
– Прийшов уже час, – я починаю останню свою дорожню лекцію, – на під'їзді до Города поговорити власне про саму його історію. Перша літописна згадка про тутешній люд у "Повісті врем'яних літ" звучить так: "...сиділи по Десні, по Семі, і по Сулі і називалися сівера", тобто, сіверяни. Колись я вивчав це в університеті, недавно ж, готуючись до наших екскурсій, уважно перечитав джерела і зробив для себе цікавий висновок: коли на Придесенні в результаті Великого переселення народів з'явилися сіверяни й осіли тут родами, тобто, велетенськими такими сім'ями, кожна з яких мала свого предка, то тодішню локацію кожного роду можна простежити й дотепер. Маю власну гіпотезу, що ці локації співпадають практично з кожним із недавніх райцентрів від Новгорода-Сіверського й до Остра.
Чому я так вважаю? Чернігівщина це один з найбільш законсервованих у часі регіонів України – тут століттями не з'являлися нові населені пункти, як на тому ж Донбасі в результаті індустріалізації, тут вони, на жаль, лише зникають. І от коли ми подивимось на мапу області, то побачимо, що відстань між недавніми районними містечками, кожне з яких в добу козаччини було сотенним, тобто, й тоді вважалося адміністративним центром, знаходиться в межах тридцяти-сорока кілометрів по прямій.
А що це означає? Прийшовши на нову землю, рід перш за все мав зайняти необхідну для виживання територію. Як визначити її межі, достатні для традиційних занять наших предків і щоб при цьому не конфліктувати з сусідами-одноплемінцями? Десь природними межами ставали річки, а десь – день пішої ходи по лісовій місцевості, бо в ті часи уздовж Десни широкою смугою тягнувся праліс. По пралісу більше, як двадцять кілометрів, тобто, верстов на тодішній лад, мисливець за день не пройде, а верхи на коні прості люди на полювання не їздили, та й сенсу з цього в густому лісі не було жодного. І з городища сусіднього роду назустріч приблизно така ж відстань, а разом кілометрів по сорок і виходить. От уже і є яка-не-яка перепона для можливих конфліктів: мусиш або спинятися на нічліг, або вертатися додому.
Землеробство в сіверян було підсічним: рубали ліс, розчищали від нього ділянку, дерево спалювали й попіл слугував природним добривом для посівів. Коли земля виснажувалася, ниву переносили на інше місце – уявляєте яких зусиль вартий був той житній хліб, який вони їли? На деснянських лугах вирощували скот, річки давали рибу. Хліб, каша, молоко і риба, ну, ще деякі овочі, зелень – цим як тоді харчувалися, так і дотепер: скоро матимете нагоду в цьому переконатися.
Пізніше, коли перші родові поселення настільки розрослися, що вже всім ставало тісно, а до нив з посівами далеко, бо зе́млі поряд із житлом були всі зайняті, деякі гілки роду на чолі вже з власним молодшим очільником відділялися й переходили трохи далі, але все одно, в межах родової території – дуже схоже, як бджоли рояться, правда ж? Таких нових поселень навколо родового центру ставало кілька – три, чотири, п'ять. Деякі з них і досі існують, а їх назви зустрічаються в літописах чотирнадцятого-п'ятнадцятого століть. Між цими поселеннями й надалі лишався міцний родовий зв'язок і така група звалася гніздом, або ще казали – верв.
Що іще цікаво – схоже, земля роду ніколи не ділилася, рід був чимось на зразок неподільної елементарної частинки і навіть княжі міжусобиці не могли розірвати ці родові зв'язки й порушити родове право власності, тому кордони князівств завжди проходили по родових межах аж до п'ятнадцятого століття щонайменше – доки існувало таке поняття, як верв.
"Ну, ось уже й Город. Справився."
Проїхавши городськими вуличками з південної околиці на східну, спиняю "Спринтера" на узвишші біля бору. Зі сходу, за нашими спинами, соснове узлісся, якраз перед нами лежить луг і блищить проти низького ще сонця блакитна, мов небо, стрічка Клевені – до нашого острова-кутка їй звідси ще плинути кілометрів півтора. Тут, на обумовленому місці, нас вже чекає Бальбова "Нива" і Люда влаштувала імпровізовану ятку з кавою, чаєм та свіжими пиріжками власної випічки – неперевершеними, як будь-яка її страва.
Наша з Алісою ідея, між іншим, бо кому, як не нам, знати цю характерну рису мегаполісного буття – символічний, нашвидкоруч, сніданок тотальної більшості столичного населення? Відтак жодних сумнівів, що моя група дорогою остаточно зголодніла і тепер має вовчий апетит – отут зараз і спрацює рибальська тактика Бальбів.
– Ви, мабуть, всі голодні? – закидає наживку Люда. – Беріть, будь ласка, бо до обіду ще далеко.
Її пиріжки, засмаглі, наче гавайські серфінгістки, здатні одним своїм виглядом стимулювати в людині виділення слини, ензимів, жовчі й решти травних ферментів, адже сир, мак, яблука, гриби, лівер і що там іще значиться в начинкових витребеньках городського пиріжкового канону, здаються моїм голодним екскурсантам прямо-таки диявольською спокусою – буквально через десять хвилин усе, приготоване руками Люди, розхапане до останньої порції бергамотового чаю.
– Так, шановні гості Клевені, попрошу без фанатизму! – кажу я вдавано сердитим тоном, бо охоче відібрав би в когось не один, а кілька Людиних пиріжків і проковтнув би їх навіть без чаю, от тільки привілею такого не маю, мушу на голодний шлунок розважати оце плямкаюче товариство. Якось не врахували ми з Алісою цей момент...
– По-перше, маєте знати, що це лише, так би мовити, аперитив перед майбутнім святом гедонізму вкупі з раблезіанством, що очікує вас о чотирнадцятій годині, тож залиште в собі достатньо місця, аби потім не жалкувати. А, по-друге, щоб не вибитися з напруженого графіка екскурсії, маємо поєднати оце ваше свято шлунка з моїми розповідями про історію Города, заради чого я вас сюди, власне, й притарабанив! Сподіваюся, заперечень немає?!
Натовп, запихаючись пишною Людиною випічкою, в чомусь схожою зі своїм творцем, чи то пак своєю творчинею, радісно мугиче на знак згоди й обступає мене щільним півколом.
"Ну, Перуне з Велесом, Дажбогом і Сварогом, допоможіть мені!" – пролітає в моїй голові. Отак, мабуть, і починається віра у вищі сили – зі сподівань на їхню допомогу.
– Увімкніть, будь ласка, вашу творчу уяву на повну потужність і силою думки перенесіться приблизно на тисячу двісті років назад. Ось на цьому місці стоїть кілька десятків жител-напівземлянок, обгороджених дубовим частоколом. До речі, звідси походить слово "го́род" або "городи́ще". Озирніться навколо. Бачите оті округлі пагорби поміж сосен? То могили предків. Сотні їх тягнуться звідси аж отуди, на південь. Це родова пам'ять нашого Города. Звідси він починався ще в дев'ятому столітті, про що й свідчать археологічні розкопки, проведені колись на цьому місці. Потім уже, з невідомих нам причин, люди перебралися на нове місце – туди, де тепер знаходиться центр Города.
Та ми продовжуємо уявляти.