Тож усе, що лишається ще в провінції, це ніби обідрані голі стіни Константинопольської Айя-Софії, до нитки обкраденої хрестоносцями на початку тринадцятого століття. Але якщо мені вдасться вас зацікавити, а вам – проникнутися духом історії, ви побачите і відчуєте в нашій провінції неймовірні речі, можливо, навіть зможете здійснити мандрівку в часі – попри ствердження фізиків, що це неможливо, бо людська уява річ настільки самодостатня, що здатна творити неймовірні речі. Ми з моїм другом, Ігорем Осадчим, намагаємося зробити так, аби атмосфера минулого віднині не покидала провінцію.
Заінтригувати, не розкривши при цьому до пори, до часу деталей, суті предмету, який ти представляєш, говорити винятково загальні речі без жодної конкретики, створюючи зацікавлення в слухачів винятково небанальними смислами, надто непросто, десь на межі шулерства й мистецтва. Видавши своїм пасажирам першу порцію необхідних мені меседжів, я роблю перерву: нехай послухають трохи музики – вона підбиралася ще ретельніше, ніж ці тези.
Певно, в уяві моїх пасажирів я видаюся їм хтозна яким досвідченим дауншифтером, що вжився вже в нове провінційне середовище, осягнувши всі премудрості життя на землі та із землі. Але, по правді сказати, ми з Алісою заледве-заледве починаємо розуміти що ми, власне, робимо. Садили горо́д: знову через наш двір Кау проїхав кіньми, знову в усталенім порядку оралася земля, тільки цьогоріч було аж п'яте травня – перший по-справжньому теплий день цієї запізнілої весни. І я не почувався ані зайвим на цім святі ріллі, ані невструйлом, що не знає куди свої руки подіти, куди ногою ступити й де взагалі стати, аби нікому не заважати.
Була черга Аліси всьому дивуватися: і коникам Кау, і важкій праці їх та ратая́, і дивовижно простому способу посадки картоплі – головного придеснянського овоча – під п'яту. Здається, від старання вона навіть спітніла. Я що? З виглядом досвідченого картопляра припер на город два візки сіменної картоплі, кілька разів протягнув свіжозораною ріллею здоровенного, на граблі схожого, маркера, щоправда, дещо криво, та нехай вже як є, бо "хіба з нього стріляти?" – побачивши, поблажливо махнув рукою Кау, тож я, заспокоєний першим здобутим досвідом, що нам на рік і тисячі картоплин має вистачити, кидав собі пророслі бульбочки в борозенку й давив п'ятою аж "на той світ", як Гармашиха вчила.
За картоплею настала черга буряка, моркви й кукурудзи "Бондюель". Не так то воно й просто виявилось, як моїй городниці вважалося: то вітер грався розгорнутим сувоєм туалетного паперу з приклеєним насінням, а воно осипалося, то та благенька смужка рвалася, коли я поливав її водою, то борозенки виходили замілкими, ну, або наші руки кривими – що точніше. Коли під вечір ми з Алісою нарешті подужали відведені під оте все три сотки, то почувалися так, ніби не виходили з цих грядок дві доби поспіль.
Ми дивились на решту ріллі, що лишилася в нашій зоні відповідальності, а це, коли помножити довжину на ширину й поділити на сто, іще дві сотих гектара. І вигадали ж таку знущальну одиницю площі: сота гектара! Здавалось би, подумаєш – одна сота частина чогось там! Лише десять метрів на десять в натурі, а скільки над нею мороки... Он Гармаші, дарма, що в них цілий лан і ще пів лану на додачу, вже давно вшилися з городу. І Хасточка сама собі картоплі навкидала й тепер якоюсь хитрозробленою саджалкою поспішає з посадкою кукурудзи, а ми удвох, а ми удвох в трьох сотках закопалися...
– Почуваюсь, ніби якась ботанка після першого сексуального досвіду: більше незграбного смикання й тицяння та страху перед можливими наслідками, ніж задоволення, – в голосі Аліси було повно втоми. – Невже воно ще й проросте?!
– Не переживай, – я намагався її заспокоїти, – перевіриш яка в тебе рука...
– Рука?! – вона з подивом поглянула на обидві свої в чорних еластичних рукавичках.
– Знаючі люде кажуть, що все залежить від руки того, хто саджає: легка – все проростає, хоч і догори ногами його посади, а коли важка, то що не роби, однак не прийметься.
– Чому ж ти раніше цього не казав?! А раптом...
– Ну в тебе ж розсада росте? Росте. Значить, і це все проросте.
Заспокоїлась. А я подумав: "Ти диви, яким став – розсудливим, передбачливим, таким досвідченим, що вже й Алісу повчаю. Аж самому дивно. Ще рік назад був справжнім шелегейдиком, часом невструйлом, кілька разів солобаєм, остолопом, йолопом, а за зиму наче переродився. Тоді був класичним пофігістом, а тепер, схоже, оформився на зануду. Оклевенився... Лишилося тільки курей-свиней завести. І козу. І стану справжнім дядьком, Аліса тіткою, руки до колін, як у мавпуна, повиростають, про любощі забудемо – нащо те баловство, коли хазяйство є? Розжеремося, розтовстіємося... Були тобі люди культури ХА, – принаймні Аліса, – а станемо людьми культури ЗЕ, землі, тобто. І хочеш, чи не хочеш, а колись же воно таки має статися – перехід в культуру ЗЕ: цікаво тільки, скільки на це років піде? Та ж ні, дзуськи вам! Ми прийшли сюди влити свіжу кров. Тобто, свіжий погляд на життя в Прованс де ля Укр: жити в красі, в гармонії зі світом і заради власного задоволення. Отак!"
Мій, тобто, діда Сергія, сад квітнув пишно й чарував красою, гулом бджіл та неймовірною аурою, а горо́д за ним лежав темно-сірим, неживим покривалом. Я радів садові, Аліса щодня бігала дивитися, чи не виткнулося хоч щось у неї – ні. Ми придбали й поставили в саду круглий стіл та чотири стільці з білого пластику і за гарної погоди вечеряли там під мерехтливу гру тіні та світла, коли сонце поволі котилося вниз – за наш горо́д, за верби над Рукавом, а солов'ї вже починали свої концерти і пелюстки яблуневого цвіту опадали, невагомі, прямо в наш чай.
– Ця вечеря варта мільйону! – патетично вигукувала Аліса, відмахуючись від комарів. – А якби не було цієї гидоти, то й цілого мільярду. Я навіть уявити не могла, що таке диво можливе в нашому житті! Нам позаздрять дев'яносто дев'ять відсотків людей.
– Торік це нагадувало тобі рай, а тепер ти оцінюєш Клевеню лише в мільйон і навіть не сказала чого: гривень чи євро.
– Ну-у, як завжди... – Аліса тут же скисла: – Любий, не псуй мені вечір, добре?
"Авжеж, як завжди: не вміємо цінувати те, що маємо. А, може, я вже непомітно перетворився на зануду?!"
– Зізнайся: було таке, що жалкувала за Харковом?
– Я ж тобі вже колись казала: жалі за минулим – ознака слабкості людини.
– Добре. А що тут опинилася?
– Жодного разу! – Аліса всім своїм видом і тоном, і жестом демонструвала мені щирість сказаного і невисловлену пропозицію миритися.
Звісно, я не мав нічого проти помиритися, бо відпущена мною шпилька була, як завжди, спонтанною і я навіть устиг пожалкувати, що вколов дружину.
– Не ворушись, зараз тебе сфотографую, – у неї на темно-каштановій зачісці лежало кілька пелюсток і мені здалося, що принаймні кадр вийде на мільйон. Євро, між іншим.
Між тим сплив перший тиждень, почався другий – на горо́ді як була сіра пустка, так і лишалася. А цей травень, стверджують аборигени, на дощ не скупиться, проте наш горо́д виглядав повною протилежністю садовій пишноті аж донедавна. Єдине втішало – і на сусідніх картина була схожою.
В Хасточки почало сходити першим, потім у Гармашів, Аліса через це ходила сама не своя, та на щастя, ось зовсім недавно, коли минуло вже чи не два тижні, все, посаджене рукою Аліси, теж нарешті почало витикатися зеленими цвяшками з-під сірого покривала. Бо мені навіть уявити страшно, що могло статися, якби скрізь городина зійшла, а в нас – ні. Для Аліси була би вселенська трагедія – і це для "людини культури ХА"! Трапляються на світі злії жарти...
Торік я якось і не звертав уваги на цей процес, а тут хочеш-не хочеш мусив, бо щодня виступав у ролі психотерапевта. Цікава штука, слід сказати: як тим цвяшкам, із нитку завтовшки, вдається пробити, розсунути велетенські, супроти нього, брили землі?
– Агнесо Степанівно, ану гляньте: легка в моєї Аліси рука?
– А раз посходило, значить легка.
– Але ж у мене на три дні пізніше, ніж у Вас...
– І-і-і, дитино... Три дні, подумаєш! Збирати все одно разом будемо.
– Уляно Петрівно, скажіть – легка в моєї Аліси рука, еге ж?
– Авжеж, легка. Сіять отак по-дурному, на бумажці, а воно все одно посходило. Повезло вам, неукам, що дощі йдуть, а то би не дождалися. Думаєте, прадіди наші дурнішими були, коли густо сіяли?
Навіть наша картопля, загнана підборами, здавалось би, туди, звідки вже не вертаються, повипихалася на білий світ своїми округлими лапатими листочками й одразу ж, на позір усіх сусідів, означила криворукість того, хто тягнув ріллею ті граблі, що маркером звуться, себто, мене. Причому, коли дивитися від нашого саду, то ніби й нічого, а коли збоку, від сусідів, то, гадаю, і Чепурноусам із Бальбами помітно кривизну, бо рядки тягнуться не вздовж городу, а впоперек. Наступного року або навчуся рівно тягнути ту приблуду, або рядки в перпендикулярному напрямку пропишу. Бо тут саме з подібного і формується твоє реноме: не в останню чергу по прямоті картопляних рядків.
А навколо нас війна. Не тільки на Донбасі чи Півдні, але й прямо на схід від нас. І на північний схід теж. Сільське прикордоння Чернігівщини та Сумщини давно вже вибите до стану захоплених міст Донбасу й покинуте його жителями. Тепер там, як люблять казати сучасні історики, фронтир – порубіжжя зі щоденними сутичками й ударами артилерії та дронів. Війна і над нами, в небі: велике за нашою авіацією, мале за дронами – переважно ворожими, та нашими перехоплювачами. Війна й на Заході – кацапи щоночі тероризують Київ, дістається й Чернігову, та взагалі будь-якому місту України!
Але на фронті в них уже не клеїться, він майже завмер. Десятого травня був День піхоти – і моє, до речі, свято. Таке собі свято... Ліпше просто День. У двадцять другому на Харківщині й у двадцять третьому під Бахмутом піхота ще була піхотою – майже, як у всі часи. Тепер лінію бойового зіткнення навіть мені уявити важко: це щось ближче до горор-фільмів про постапокаліпсис – дрони, сенсори, НРК. Я ставлю собі ж самому, як історику, просте запитання: піхоти більше не буде, як не стало кавалерії? Але як таке можливо, коли державний кордон визначає по факту лише піхотинець? Утім прогрес розвивається просто шаленими темпами і що станеться, куди виверне його крива, що вже тепер схожа на круто задрану вгору експоненту, не скаже ніхто.