– Нічого страшного там не буде.
– Не заспокоюй мене, – відповідала вона, йдучи так, ніби проковтнула цілого списа, – ти цим тільки гірше робиш.
Аліса, попри свій вік за сорок, у житті всіма силами уникала кладовищ, які викликали в неї мало не панічний страх, бо здавалися ледь не такими ж страшними, як і морги. З огляду на це я ніколи не розпитував, чи була вона хоч раз у житті на подібних локаціях, та наскільки мені відомо – жодного разу ні. Друга причина її страху полягає в тризні прямо на кладовищі, що взагалі поза межами її сил і розуміння: як це – їсти над покійниками?! Ми на фронті завжди вважали, що мрець то найбезпечніша людина в світі – якщо, звісно, він не замінований, але навіть мені торік було дещо не по собі справляти тризну над могилами родичів.
Могилки перед Великоднем прибирали ми з Уляною Петрівною: повиривали трохи зілля, бо травичка через холоди тільки починала зеленіти, граблями зібрали сухе сміття, тітка підбілила вапном деякі надгробки – тепер прийшли, а воно все зелененьке, чепурне, люди скрізь снують, чемно христосуються зо всіма зустрічними, навіть зовсім незнайомими; навколо тиша, благодать, умиротворення. Дивлюся – мою Алісу трохи попустило: не таким уявлявся їй місцевий цвинтар. Авжеж: у великих містах він декого й жахає своєю тіснявою, колючими залізними горожами, холодними, кострубатими, часто в неохайному стані пам'ятниками. А тут воля, зелень, нічого кострубатого, в небі жайворонки співають і навіть старі похилені хрести мають по-своєму мальовничий вигляд, більше сум навіюють і думки про тлінне, ніж страх перед мерцями, що встають з могил.
Ми ходимо з Алісою від могили до могили: Сергій Андрійович Сагань, Лідія Павлівна Сагань – дід із бабою; Пелагея Федорівна Сагань – прабаба, і два, з кованими хрестами, але без написів, бо час знищив їх за майже століття існування, не лишивши й сліду на поїдених іржею табличках із листового заліза.
– Це прапрадід Степан тут лежить, – кажу я Алісі під схвальне мовчання Гармашихи, й переходжу до сусідньої могилки. – А тут дружина його Анастасія. Треба до наступної весни таблички переробити – з нержавіючої сталі. Уляно Петрівно, у Вас же є десь дати народження та смерті?
Гармашиха раптом знічується:
– Да... Немає; колись і записала була, шукала-шукала оце недавнечко – наче хто вкрав. Грішна я...
"Треба таки покинути все і зайнятися власним родоводом. Невже в обласному архіві не знайдеться цих дат? Та й глибше хотілось би копнути: можливо, десь у козацьких реєстрах знайду предків. Слово даю вам, Степане Самійловичу і Анастасіє Іванівно: завтра ж почну шукати!"
Аліса мовчить, тільки тулиться ближче до мене і тихенько забирає собі в долоньку мій мізинець – чітка ознака каяття і добровільного підпорядкування: точно згадала сцену в ресторані та власноруч пошматований свій родовід.
– Які суворі ці пам'ятники, – каже мені тихенько й очима вказує на два похилені ковані хрести поряд із низенькими, порослими густою зеленою травичкою, продовгуватими горбочками. – Ніби й брутальні, але й мальовничі: ніяк не дисонують із довкіллям. І збереглися досить добре, дарма, що простецькі.
– Бо залізо якісне, – кажу я тоном знавця, – і роблені на совість: бачиш, скільки вже стоять, а тільки тонке залізо табличок струхло.
– Я вже не боюся, – чую я тихеньке Алісине й міцніший потиск долоньки.
– Давай покачаємо яєчка на могилках – обряд такий.
– Як це?
– А я ось навчу. Ставай з іншого боку могилки. Отут голова покійника, біля хреста ноги. Я починаю з голови й кочу яєчко по могилі до ніг: "Христос воскрес!", – кажу, а ти його котиш до мене в протилежному напрямку й промовляєш: "Воістину воскрес!"... – я проводжу весь необхідний інструктаж цієї магічної дії, більше схожої на якусь дитячу гру, ніж на прояв релігійності й Аліса – моя Аліса, противниця будь-яких релігій – качає нею ж фарбовані в цибулянім лушпинні яєчка, примовляючи слова, котрі вона сама не могла собі уявити ще два тижні назад і, мабуть, уявляє себе якоюсь мало не чарівницею, що відає сокровенне: схоже, їй це навіть подобається.
– Пудходьте вже, да пом'янемо наших, – чути від пізніших могилок, де врито в землю невеличкий поминальний столик, голос Уляни Петрівни.
– А хіба це по-християнськи – їсти на кладовищі? – якось смиренно запитує Аліса, проте вже без отого свого приречення єретички.
– Звісно, що ні, – відповідаю я їй так само тихо. – Чистої води язичництво. Предки ж наші, язичники, на Великдень спускалися з Вирію на Землю, вісім днів гостювали вдома, зі своїми живими, а на дев'ятий мали підніматися знову на Небо. От тому й Проводи. А їсти тут – це сакральна пожертва спільно з померлими, на прощання.
– Пожертва? Вибач, а це, часом, не від слова "жерти"?
– Авжеж, так і є. Старовинне слово, яке вже в наш час набуло негативної конотації: раніше казали не їсти, а жерти, можливо, завжди, а, можливо, саме на означення сакральної дії, ритуалу, обряду пожертви.
– Ну, ходімо, бо незручно, Уляна Петрівна зачекалася вже.
У мене відлягає від серця. Що ти з нами робиш, Клевене?!
23.05.
Побажайте нам успіху.
Шоста тридцять ранку і я на "Спринтері" рушаю від метро "Чернігівська". Везу з Києва першу групу туристів, які спокусилися на розрекламовану нами з Алісою сіверянську автентику, що місцями близька до архаїки. На мікроавтобусі з обох боків великими буквами виведено:
КЛЕВЕНЯ
і нижче наш слоган:
Поїхали, відпочинеш душею.
У бусі на шістнадцять місць два, біля водія, вільні: добре, хоч чотирнадцятьох вдалося нашкребти, загітувати, мало не впросити. Два вільних місця з шістнадцяти, це одразу ж мінус дванадцять відсотків виручки і близько чверті запланваного прибутку. Тепер я розумію, що відчуває слуга Мельпомени або Терпсіхори, що ось-ось має вийти на сцену в залі, не до кінця заповненому глядачами: тут і удар по самолюбству, і образа на долю, і непростий вибір – показати своє "фе", причому не тим, хто прийшов, а відсутнім у залі, по суті, самій долі, чи попри все тримати цей удар і вдавати перед присутніми, що все чудово, що "всьо ідьот по плану". Цікаво, чи є на Землі хоч одна професія, володарі якої ніколи не мають проблем зі збутом?
Майже всі мої екскурсанти – жінки, з ними тільки троє чоловіків: школяр-старшокласник їде з мамою, юна пара, схоже, студенти, і подружжя пенсіонерів. Не гоже екскурсантів везти мовчки – це ми з Алісою розуміли ще місяць назад, коли до найменших дрібниць продумували всі деталі своєї туристичної авантюри. Але дорога орієнтовно займає мало не три години, під час якої ти перш за все відчуваєш свою відповідальність за людей, котрих везеш, бо балаканина водія за кермом, звісно ж, відволікає його увагу, що для новачка, як не крути, доволі небезпечно.
А все ж довелося згадувати свою давню і майже забуту вчительську практику: заздалегідь детально продумувати фабулу розповіді, записувати окремі тези, розбиваючи їх на логічні пункти: потрібно – вирішили ми – підготувати групу до того, що вони побачать на місці: заінтригувати, зацікавити, налаштувати, але при цьому жодним чином не розкрити зміст екскурсії наперед. Три блоки розповіді по пів години кожен, а в проміжках, необхідних для мого власного відпочинку, та й групи також, – від моєї балаканини, – буде звучати тематично підібрана музика. Мікрофон, два динаміки, змонтовані в салоні, повинні забезпечити технічну сторону нашої задумки
– Дорогою я хочу трохи розповісти про край, куди вас везу, – кажу в мікрофон, звернувши перед Броварами направо, на об'їздну дорогу. – Чернігівщина загалом, а Придесення зокрема, вважається депресивним регіоном: там немає промислового розвитку, звідти десятиліттями вже виїжджає молодь і ця обставина нікого з місцевих не радує. Але разом із тим вона ж забезпечила певне збереження місцевих національних традицій, які давно зникли в промислових регіонах, чи великих містах, де місцеві традиції без сліду розчинилися в міксі культур новоявлених містян. Дивно, але здається, людство й досі не навчилося вирішувати свої дилеми. Чомусь, коли в дію вступає чергове протиріччя – скажімо, між природою і прогресом, або традиціями й безликістю міської цивілізації, людство практично завжди обирає шлях найменшого спротиву з найгіршими для себе наслідками й ніколи не чинить далекоглядно: перш за все, не поступається своїм комфортом, хоча, з часом, укотре наступивши на граблі, змушене двічі переживати негативний для себе розвиток подій – спершу втрачаючи щось дійсно для себе сакраментальне, а потім, таки ставши на правильний шлях, відновлювати те щось ціною надзвичайних зусиль та самообмежень, які були би в рази меншими й легшими, коли б ту путь було обрано правильно.
Я час від часу поглядаю в дзеркало: здається, в салоні мене слухають усі, ніхто не втикає в смартфоні, ніхто й не спить. Це добре.
– Хоча я й везу вас на Придесення, тобто на схід, в напрямку фронту, тим не менше, там у нас в рази більше спокою, тиші й безпеки, ніж у Києві. Чи замислювалися ви, що війна вимагає тепер від мегаполісів сплатити нарешті по виставленому рахунку: за ті преференції, які кияни, наприклад, отримували впродовж попередніх десятиліть? Раніше ми з вами егоїстично нехтували інтересами провінцій, роблячи їх упослідженими, дивилися зверхньо, та лише тепер дехто – не всі! – починає розуміти переваги наших глибинок. Як людина, що пройшла фронт, скажу, що в сучасності міська філософія концентрації поволі поступається іншій – філософії роззосередження. Пам'ятаєте: не варто всі яйця складати в один кошик? Мудрість давня, але людство ніяк не навчиться застосовувати її в кожному підходящому випадку й знову змушене двічі проходити шлях, який можна було би подолати за раз.
Історію провінції завжди обкрадали і продовжують обкрадати, звозячи до метрополій або столиць знайдені артефакти: архітектурні деталі Парфенону, мумії фараонів, бивні мамонтів, скіфські пекторалі, наруччя слов'янських волхвів, чи козацьку зброю, або зразки наївного малярства пензля місцевих талантів. Начебто й мета благородна: щоб якомога більше людей змогли побачити основу історичних міфів, а насправді виходила й виходить руйнація провінційних економік та зменшення їх туристичного потенціалу – замість їхати в провінцію, аби побачити викопні рештки доісторичних тварин і тим самим давати місцевій економіці прибуток, люди їдуть до столиць, бюджети яких і без того ніколи не були дотаційними.