Навіть розповіді їхні мало допомагають – все одно не ті відчуття, їх не передаси словами. Діана нас ніколи до кінця не зрозуміє, скільки не розповідай їй про дев'яності. А коли пройде тисяча років – уяви! – що там лишиться від наших з тобою відчуттів, що переживаємо прямо зараз, рік назад, чотири... До того ж, за цей час може стільки всього статися – катаклізмів усяких – що джерел може лишитися обмаль. Історія це лише тінь минулого, а коли сказати точніше – театр тіней.
– Ти хочеш сказати, що історія спотворює минуле?!
– Не історія сама по собі, а те, що підсвічує нам колишні події.
– Те – це що?
– Я би відповів як історик: джерела інформації про них, що збереглися. Але за сьогоднішніми відчуттями мені здається, що з нами, тобто, з нашою свідомістю, Хтось просто бавиться.
– Тобто, ти підтримуєш концепцію Матриці?
– Ну, Матриця чи не Матриця, але для мене поза моєю свідомістю нічого не існує. Тобто, не виключено, мене, мою свідомість, Кимось введено в гру з певними правилами, що зветься буттям, і я мушу пройти шлях пізнання через цей лабіринт життя. Можливо, й ніякого минулого до мене не було, а все, що видається мені пам'ятками історії, артефактами й джерелами є просто симуляцією, антуражем, реквізитом так би мовити, цієї гри. Недарма ж світ так повільно перед нами розкривається і недарма нам постійно, цілеспрямовано втовкмачують в голову, що пізнати його до кінця неможливо в жодному з аспектів – історія в їх числі. Коли ми з тобою народилися, ні мобільного зв'язку, ні інтернету не було, а тепер мені інколи здається, що той Хтось читає мої думки і варто мені замислитися про щось по-справжньому, як часто Мережа сама підсовує потрібну інформацію – ніби веде мене куди їй треба, мов цуцика, на повідку.
– Ого! Схоже на релігію. І давно це тобі в голову прийшло?
– Та щойно, – заради спрощення я опускаю колишні розумування на цю тему Осадчого. – Ти ж сама й навела на думку про це. Бо інакше пояснити чому ми не можемо до кінця пізнати не те, що світ навколо, але й минуле його, навіть найближче, коли й документи всі є, і дійові особи живі, й свідки є, а все одно, повно таємниць – мені це не під силу. Та й нікому не під силу. Можливо, вся справа лише в нестачі оперативної пам'яті того ґаджету, в якому ця гра відбувається, – я переводжу розмову на жарт, бо ми вже на Клевені, за кілька кроків від нашої хвіртки.
Позаяк ми з Алісою не говіли, тобто, не постилися, то й розговлятися жодного сенсу немає. Але коли розговіння сприймати як традицію, то, звісно, можна. Нинішні українці здебільшого саме такі: випробування їм не потрібні, а от порадіти, повеселитися з тими, хто через випробування пройшов, будуть, та ще й як! І в радості своїй навіть тих, котрі радіти мають по праву, легко перевершать.
Сергій Гармаш, молодший від мене років на п'ять чи шість, через що в мої далекі канікулярні роки нітрохи й нічим для нас із Хорхе не цікавий, а тому й без сліду якихось яскравих спогадів про нього, крім факту самого свого існування, виявився чоловіком дебелим та малоговірким, що на нас, крім дітей та дружини, майже й уваги не звертав – обмінялися з ним десятком загальних доволі фраз, та й по всьому. Відтак малочисельне наше застілля розбилося на дві купки – сім'ю молодих Гармашів та нас із господинею. Все, що я про нього взнав – служить у взводі матеріального забезпечення на Оріхівському напрямку. Можливо, я став хворобливо помисливим, проте мені відчулася, хоча, можливо, тільки здалася, коли не стіна, то принаймні якась дистанція, що її встановив Сергій між собою і нами, прийшлими гостями, "цивілами", як зневажливо кажуть люди з ЛБЗ, маючи, звісно, на те певні підстави. Утім я не образився, згадавши, як рік назад сам сприймав тутешню ком'юніті за пасхальним столом. Та й причина може бути прозаїчнішою: чоловікові хочеться побути з рідними, бо за кілька днів знову в пекло, а тут сусіди приперлися...
Ще тільки зайшовши до хати, ми, як годиться, похристосувалися з родиною Уляни Петрівни – виключно за традицією, ну, все одно, що через Купальське вогнище стрибнули. Чи це в нас таким чином проявився перший ступінь сприйняття релігії? Цікаво, що скаже Аліса, коли їй доведеться піти на кладовище й там поминати померлих родичів?
Сидимо, чемно розмовляємо з господинею – найперше, про землю звісно. Бо земля то воля, а воля без землі ніщо. Як і торік, сусідок цікавить оренда наших соток. Коли минулої весни мали вони з Хасточкою побоювання, що я ту землю сам пахатиму, бо як же це – мати землю і з неї не жити?! – то цьогоріч, коли нас двоє вже, їх побоювання і ступінь нерозуміння зросли пропорційно: "Ну не може такого буть, шоб оце мать півгектара й задурно людям оддавать!" – я вже легко зчитую думки що Гармашихи, що Агнеси Степанівни.
– Беріть, Уляно Петрівно, беріть і разом із Яновською хазяйнуйте. Нам п'яти соток за очі вистачить. Ми торік заклали в погріб дві тисячі буйної, дак і половини не з'їли, – я потроху вчуся застосовувати тутешній лексикон: аби відчували, що ми свої.
– Дик шо, оце правда, щитали?! Я думала, ти сміявся з мене... – вона з недовірою переводить погляд то на Алісу, то на мене.
– Ну, дак а як, Уляно Петрівно? Облік, облік і ще раз облік! Шо ви хочете з харків'ян? Ви ж моркву ще не саджали, зате Аліса вже сто дев'яносто п'ять метрів моркви й буряка на туалетний папір посіяла.
– Тисячу насінин моркви і тисячу червоного буряка, – хвалиться моя городниця.
– Скульки ж це врем'я треба – отак морочиться, да ще й щитать! Де його те врем'я взять, коли корова, да свині, да птиця – ото так граться? Ось побачимо ще як воно у вас посходить. Ми по-старому: сій густенько, з запасом, тоді в нього буде сила гуртом до сонця пробиться. Бо як дощу не буде, да земля струпом вузьметься, дик воно чорта лисого пролізе. А так ото, як ти граєшся, то треба не горо́д, а клумбу мать.
Ми не знаємо, що й сказати.
– Коли орати будемо, Уляно Петрівно? – нарешті знаходжусь я, згадавши минулорічний свій конфуз.
– Да коли? Нехай Проводи відбудемо, а там побачимо. Воно ж як у нас? Тепла немає, дик наче й саджать рано. А з іншого боку, батько муй, було, казав: "Посадиш в грязь, будеш князь". В сиру землю треба кидать. Нехай. Тижнюв через два, думаю. Не терпиться, еге? Скульки тута ждать уже...
А онуки тим часом, відвикнувши від тата, знову звично тягнуться до баби – ми давно вже з подивом помітили, що простецьке поводження з ними Уляни Петрівни їм подобається значно більше, ніж усі сучасні методики для молодих недосвідчених мамусь, разом узяті.
Якщо Даринка проситься на руки, то Мишко серйозним тоном вичитує:
– Бабо, казати "скульки" неправильно, я ж тобі вже робив зауваження.
– Ти подивись на нього, – Гармашиха вдає, що сердиться, – отаке староп'їцьке! Ану, не старуй мені!
– А що таке "староп...", – пошепки запитуючи в мене, затинається на слові Аліса.
– Ну... – так само тихо відповідаю я, – тобто, не по літах розумне, наче стара людина.
– Бабо, поцюкикай, – онука смикає Гармашиху за рукав, – ну поцюкикай, бабо!
– От прилипла. Дай бабі хоч розгов'їться. Он краще з Мишком навбитки зіграйте. Ану, хто кого? Хто яйце свячене їстиме?
Якусь хвилину малеча зайнята грою навбитки. Їсти випадає, звісно, Мишкові, й він, дарма, що іншим разом те варене яйце в нього й силоміць не запхнеш, охоче жує його із паскою та шинкою. Даринка ж знову за своє:
– Бабо-о, ну, бабо!
– Короста ти мала, – зітхає Уляна Петрівна, проте видно по ній, що увага онуки їй миліша за все на світі, – не даси бабі й поїсти. Почукикаю зараз.
Зручніше саджає малу собі на коліно, мовби на коня, й от уже перед нами чергова вистава.
– Тра-та-та, тра-та-та,
Сіла баба на кота,
Поїхала до попа.
Попа нема дома,
Поїхав по дрова.
Мишко, мало не подавившись яйцем, поспішає осідлати вільне бабине коліно.
– А попові дочки
Шиють чоботочки.
Одна ко́са, друга боса,
Третя без сорочки!
Малеча у захваті, певно, уявляючи, як їхня баба сідає на кота і їде до якогось там попа, Аліса, котра ніколи такого не чула, схоже, теж, а я пригадую, що й нас із Жоріком малими так чукикали й декламували нам цю примовку. Нас теж смішила баба верхи на коті, але прослухавши її тепер, гадаю, що мого діда чи й прадіда могли більше смішити попові дочки – "одна ко́са, друга боса, третя без сорочки", бо всі три, гадаю, вибивалися з тогочасного дитячого розуміння про нормальність.
Витримавши задля пристойності годину за столом, прощаємося з господарями й утікаємо додому.
Ще й пів години не минає, як знудившись без роботи, Аліса пропонує:
– А давай зараз клумбу розіб'ємо!
– Викинь з голови. Сьогодні ж Великдень.
– Ой, я забула.
Спливає скількісь там часу і нова ідея підриває дружину з місця.
– Ходімо, город розплануємо.
– Празник, – терпляче пояснюю я, мовби малій дитині. – Не можна, сусіди побачать.
– Я з нудьги вже на стіну готова дертися. О, ідея! Давай прямо зараз почнемо в залі шпалери здирати! Ми край мусимо завершити нарешті ремонт.
– Ти забула про Всевидяче око Клевені?! Щойно вимажемося – тут тобі й... гості на порозі, – мене так і підмивало втулити "тут тобі й гості, наче з сраки", але не наважився: Аліса, естетка, не любить провінційних грубощів, тож не стану заради празника руйнувати її зачарування Клевенею.
– Але ж це нестерпно! Який сенс у всій цій алогічній бездіяльності, скажи?!
– Традиція така. Тому терпи. Проти традиції не можна, бо станемо ізгоями, а нам цього не можна, в нас майбутній бізнес на Клевені зав'язаний.
– Дивна традиція, безсенсова.
– Традиції завжди здаються дивними, коли сенси губляться, а звичаї лишаються. Ти ж сама знаєш, звідки це взялося.
– Та, звісно, знаю. Хто того не знає? Але ж скільки людей і до церкви не йдуть, навіть Біблію не читають, і мучаться, як і ми нині, від неробства, а однак не протестують.
– Бо розуміють, що опиратися традиції собі дорожче вийде. Слухай, а давай запишемо відео? Прямо зараз. Влаштуємо на камеру спонтанну дискусію про традиції.
– А як же Всевидяче око?!
– А ми вважатимемо, що це не робота, а розвага: розваги не заборонені.
– Ура-а-а!!
Ну звісно.
Сьогодні Діди, тобто, Проводи. Аліса йшла на кладовище, як приречена до спалення єретичка піднімається на купу хмизу для вогнища: мовляв, бачиш, на яку самопожертву я готова заради тебе?!
– Ну чого ти?! – я намагався її розслабити.