Аліса, котра спочатку ставилась до приблуди з осторогою, боячись клаптів котячої шерсті на одязі та ліжку, сама зауважила, що цей не линяє і ворсинок від нього немає.
Я виклав світлину з ним у городському чаті. Написав:
"До нас прийшов дивовижний кіт. До чого ця прикмета?"
Коментарі й поради сипались на всі смаки. Від "Кіт, як кіт" і "Що то за кіт, в якого немає трьох господарів?" до "Це на щастя" та "З прибутком вас!".
Коли ж це прилетіло від Марії Гергель:
"То наш кіт! Не маєте права, за нього великі гроші плачені."
Отакої. Цікаво, що ж за порода? Переглянув атлас кішок – виявляється, абіссінська. Одна з найдревніших, або взагалі найдревніша на Землі, понад чотири тисячі років.
Нічого собі! Точно, схожість з божеством Бастед на єгипетській тарілці очевидна. Але цей тон Гергелихи! Пишу:
"Він у вас завжди голодний, їсти просить. Чому ми маємо проганяти?"
Тут же гайнула відповідь:
"Йому не можна шопопало, в нього збалансоване харчування!"
Так схотілося написати: "Ва́с би не завадило на нього перевести!", але утримався. Пишу:
"В нас завжди на ґанку стоїть посудина з недоїдками для сусідських котів. Ми не винні, що він сюди ходить."
Ну й спинилась би, коли б розумнішою була, але Марія строчить далі:
"Після вас від кота пахне ароматичними речовинами! Чим ви його обробляєте?! Припиніть, це може зашкодити його здоров'ю! Він у нас до рук не привчений!"
Ми з Алісою сміялися цілий вечір:
– "Ароматичні речовини"! Це ж ти його лише пів години на руках потримала, коли гладила. Невже Гергелиха навіть дезодорантом ніколи не користувалася?
– До рук не привчений, ха-ха-ха! Та він і злазити з них не хоче: аби тільки гладили його й гладили.
Кота-приблуду ми назвали Жерцем – за його невгамовний апетит. Чим годувати, якщо він, хоч і худий, а жере мовби не в себе – ще та для нас задачка. Як ото кажуть: "Не в коня корм". Тобто, не в Жерця корм. Супу не їсть, бо не хоче морду юшкою замазати. Кістки трощить хоч курячі, хоч риб'ячі. Купили курячих шийок, я трішки відварив – він чотири як за себе кинув. І, схоже, вже вважає нашу хату своєю: стрибає на диван або ліжко і спить майже до ночі. Коли смеркає, ми, про всяк випадок, чемно відправляємо Жерця геть: ще не вистачало, щоб Марія Гергелиха прийшла за кота нам шибки бити, або лайном ворота мазати – відомий же факт з української історії! Власне, такий кіт, як Жрець, нам підходить найбільше: він начебто і є в нас, але в той же час і немає – стосунки без жодних зобов'язань.
Скоро й травень; очікуваної всіма повені на Десні так і не сталося, дарма, що снігу було немало, і земля промерзла глибоко, не повинна була ввібрати в себе талі води, проте сніг на початку березня розтанув, але так якось непомітно, що вода в нашій річці навіть з берегів не вийшла. Тим не менше, холодюка стоїть уже цілий місяць і не збирається поступатися теплу. На Пасху термометр показав лише чотири градуси з плюсом, а вночі температура взагалі до нуля падала.
– Куди-и там! – замахала руками Гармашиха, коли я спитав її під церквою про розговіння на моріжку. – Подубнемо і діти похворіють – отака холоднеча! Дасть бог, доживемо до наступного Великодня, тоді вже. Приходьте завтра розговлятися до нас. Сергію відпустку дали, їде десь із фронту, має ввечері дома бути.
Ми з Алісою, звісно, пообіцяли.
Жаль, вона так і не побачила клевенського великоднього розговіння прямо під нашими ворітьми. Зате умовив її не тільки пасок напекти, але й сходити на їх освячення – щоб відчула дух минулої епохи, як Осадчий казав. Тим більше, що паски, як для першого разу, вийшли цілком пристойними – принаймні на спільних розговинах червоніти не довелося би: недарма ж пекли разом із Людою, під уважним її наставництвом. Аліса від Бальбів прийшла задоволена, можна сказати, натхненна, й увесь вечір ділилася зі мною емоціями, відчуттями та навіть переживаннями від роботи над тістом.
– Ніколи не думала, що цей процес такий утаємничений! Часом прямо, знаєш, серце завмирало й дух перехоплювало, – відверто зізнавалася мені.
"Це не процес, це все Люда, – хотів я сказати, проте змовчав, – любить свою справу, вміє нею хоч кого зачарувати."
– Від мене ніяких спойлерів не буде, – попередив я Алісу дорогою до церкви, бо й раніше не розповідав їй про свої минулорічні спостереження, – дивися уважно, слухай, а потім поділишся зі мною своїми враженнями.
Попри сонячну погоду, вередливий весняний вітер влаштовував істерики й зірка Ютьюбу змерзла би там на кістку, бо переконати її вдягнутися тепліше мені не вдалося. Вона затремтіла вже по дорозі, а тому протягом усього дійства мусила, всупереч усім очевидним місцевим канонам, простояти, притискаючись спиною до мене. Рвучкий вітер миттєво гасив свічки, увіткнуті прихожанами в маківки своїх пасок і тільки втаємничені пишалися вогниками, бо поховали їх у спеціальні скляні посудинки, місцеві ж винахідниці допетрали повставляти свічки у розрізані пластикові пляшки з зерном – лайфхак восьмидесятого левелу.
Як і торік, усе дійство передбачувано повторилося. Коли, аби зігрітися, ми майже бігли додому, я спитав Алісу:
– Як тобі? Що ти побачила і зрозуміла?
Питав таким же тоном і тими ж словами, якими колись давно вона мене мучила після відвідування чергової театральної прем'єри.
– Думала побачу те, що колись у Харкові нам з тобою довелося – пам'ятаєш вінчання Яблокових у церкві?
Це було давно, ми з Алісою ще тільки збиралися одружуватись і друзі, теж пара, нас запросили в якості свідків. "Таінство вєнчанія" тривало мало не дві години, попри осінню пору в церкві через велику кількість присутніх було жарко, навіть задушливо, Аліса стояла вся мокра, розпашіла, в неї пливла косметика, вона страшенно дратувалася й мені здавалося, що вона ось-ось не витримає та покине церемонію, і я її розумів – мені тоді й самому важко було стерпіти вочевидь без міри затягнуту формальність. По суті, з того часу й почалося наше з нею спільне несприйняття релігії, як чогось анахронічного, незрозуміло чому й досі існуючого.
– Ну, і..?
– Варто було тепліше вдягатися – ти виявився правий. А на вінчання геть не схоже. Не знаю, як би воно всередині церкви було...
– Воно всередині церкви не буває.
– ...але на відкритому повітрі було навіть цікаво. Чесно кажучи, дивилась я на людей і якось не помітила в них отого, що за поребриком зветься "воцерковльонностью". Якась, мені здається, несправжня в тутешніх людей віра, не воцерковльонна. Та й піп, схоже, без роздутого его, і борода в нього коротко стрижена – без ряси й не скажеш, що в церкві працює...
– Служить.
– Ти, часом, не увірував? – Аліса підозріло зиркнула на мене й продовжила:
– ...тому спостерігати було цікаво. Якось воно просто тут все, без отого, що в Харкові. Таке собі – гра не гра, обряд не обряд. Дуже на оту гірку з піску схоже.
– На Купалу́?!
– Ну так. Щось таке поза Церквою, якась допотопна архаїка вчувається. Скутості в людях немає. Мені здалося, все це дуже пасує до весни, до молодого листячка, до оцього вітру. Я навіть не розсердилась, коли мене піп водою побризкав, іще схотілося. Тут інша віра в людей – дика якась, первинна, без примусу. Видно, що їм хочеться, що в крові воно: як розсада, як горо́ди...
– Язичницька, ти хочеш сказати?
– Так-так, язичницька. Саме язичницька.
"Ну ти поглянь на неї! Ще в рідновіри подасться."
– Але ж і язичництво релігія.
– У ньому принаймні примусу немає, так мені здається; більше волі для особистості.
– Дивися, ще й у рідновіри запишешся, – уже вголос зіронізував я.
– Та ні, вони мені смішні: не може сьогодні людина при здоровому глузді вірити в Перуна, що їздить небом на колісниці та жбурляє звідти списи-блискавки. Але ти, як історик, поясни інше: чому в Японії синтоїзм існує нарівні з буддизмом і християнством, а в нас практично винищили навіть згадку про язичництво?
– Хто тобі скаже це напевне? Ніхто. Як в минулому історик, я можу лише відрефлексувати: жаль, звісно, але назад того не вернеш. Чи було би те знання на краще, або навпаки, не знає ніхто. Цікаво, звісно, навіть дуже цікаво, бо наш фольклор, мабуть, найпоетичніший у світі; відповідно, й міфологія теж. У греків міфологія так само надзвичайно сильно постраждала від християнства, проте вони в позаминулому столітті якимось чином спромоглися її реконструювати, хоча хто поручиться, що то дійсно реконструкція, а не новотвір? З того, що тепер ми знаємо, грецькі боги були жорстокими та підступними й робили багато паскудства як для людей, так і поміж собою. Наша міфологія багато в чому скомпільована, чи як тепер сором'язливо кажуть, запозичена в греків та римлян, але й підчищена Церквою куди ретельніше.
– Але чому?
– Конкуренція. Церква надзвичайно сильно змінила саму парадигму буття на землях Русі, а дохристиянське світобачення, слід гадати, абсолютно не вписувалось в неї, надто архаїчним та віджилим здавалося. Хоча, мушу сказати, до хрещення Русі Володимиром язичники з християнами якось та й уживалися між собою.
– Не розумію. Здавалось би, тоді ще не існувало тоталітарного суспільства, який сенс був усе руйнувати, якщо багатство в різноманітті?
– Гм... Мені щойно прийшло на думку історичне порівняння, – кажу я з сумною усмішкою, – викорінення язичництва на Русі чимось нагадує сучасний процес декомунізації.
– Ну ти й вигадав! Порівняти дебільний совок із народною міфологією!
– Це ти судиш з позицій сучасності. А для християнських пресвітерів десятого, чи одинадцятого століть язичництво, всі ті капища, боги й божества здавалися ще більшим злом, анахронізмами, ніж нам радянська символіка. Сьогодні нам здається, що це зло вкрай необхідно викорінити, інакше руху вперед не буде і я тут згоден, ясна річ. Але й служителі церкви та ревні християни тисячу років назад теж так думали про вірування своїх батьків. Нам тепер просто цікаво з пізнавальної, дослідницької точки зору знати, як воно тоді було, що собою являло те язичництво, але вже ніколи не взнаємо. Тому я не виключаю, що ще через тисячу років, якщо, звісно, цивілізації судилося вижити, історикам також буде цікаво знати про комуністичну радянську ідеологію більше, але мало що залишиться, й не виключено, що нам, сьогоднішнім, також дорікатимуть, як ми дорікаємо християнам десятого століття.
– Не переживай, історику, ми живемо в інформаційну епоху, по есересеру стільки книг та фільмів лишилося, що нащадки все знатимуть.
"А Осадчий був правий", – проскакує в мене думка.
– Дух епохи зникне, розумієш? Ми з тобою, дарма що в есересері народилися, вже слабо собі уявляємо життя своїх батьків до нашого народження.