І коли на горизонті з'явився "Спринтер", я її не переглянув, хоча сподівався, що монетизація принесе нам достатньо коштів, аби й мікроавтобус викупити. А мав би переглянути, замислитись, як збільшити дохід задля досягнення ще однієї мети. Не дотягнув. Або розслабився, тоді, як в бізнесі лежати на боці не можна. З власних спостережень скажу, що бізнес це мов їзда на велосипеді в гору – доки крутиш педалі, доти й тримаєш рівновагу та їдеш.
Оцінив сплески цікавості глядачів і наші провали – визначив ті місця, коли люди припиняли дивитися наші відео. Висновки невтішні: теперішній глядач у масі своїй неспроможний залипати на епізоди, довші ніж дві-три хвилини, хіба що ти постійно триматимеш перед ним інтригу, але й тоді маєш постійно змінювати ракурс, план, кадр, тему, або один за одним відкривати якісь секрети, весь час додавати щось нове. А мені ж іще не так давно здавалося, що дефіцит уваги це проблема тільки школярів молодших класів... Виходить, не таким вже й професійним SMM-ником ти був, Хлібе. І за що тільки тобі гроші платили?! Потрібно було зайнятися власною справою, відчути, що твоє виживання залежить виключно від тебе самого, поспілкуватися з такими ж, як ти сам, блогерами, щоб нарешті дещо зрозуміти, та й то не факт, що це тобі одразу ж допоможе. На хазяйському хлібі жити якось безтурботніше.
– А я тобі казала! – з поблажливою зверхністю голівудської зірки відреагувала на моє щиросерде зізнання Аліса. – Тільки ти ніколи мене не слухався.
"Отак і зізнавайся їм... Якої в біса відвертості можна чекати, якщо у відповідь отримуєш нищівну критику?!"
– Давай спробуємо по-іншому: уявлятимемо себе глядачами наших відео й думатимемо яку картинку та які слова ми би самі хотіли побачити. Від цього й відштовхуватимемося при написанні сценаріїв та зйомці.
– Уявляєш себе Секулою в одному флаконі з Тарантіно?
"Язва! Зараз як гепну пательнею по голові! Тільки ж, якби міг оживити..."
Мабуть, на моєму обличчі вона прочитала всі ці поривання, бо відразу ж змінила тон зірки на материнську поблажливість:
– Добре, – важке зітхання, – іншого виходу не маємо. Відкривай планшет, почнемо брейнштормінг.
Як легко, виявляється, втратити позиції лідера! Невже ж віднині на побігеньках судилося бути мені?! Е-е, ні! Це ми ще побачимо, люба, хто кому каву носитиме! Завтра ж перемонтую всі наші з Юрком лайфхаки, втисну кожен у три хвилини, влізу з ними в Ютьюб Шортс, дивися, ще й там спрацює, і звідти щось почне капати.
Ми наводимо лад на нашому подвір'ї – після зими десь набралося доволі дрібного сміття, через яке наша господа здається неохайною – не те, що в Хасточки, яка давно вже все вичистила, ледве не вилизала – хоч не заглядай до сусідки в двір. Через таке порівняння ми мимоволі дратуємося, тож Аліса тепер хвацько, мов професійна двірничиха, орудує мітлою, я вправляюся з граблями. А тим часом в нас на очах безсоромно паруються горобці. Сіренька непоказна горобчиха – немає на що й подивитися – і джинжикуватий батяр-горобець з чорними бакенбардами як у Франца-Йосифа. Вони спарувалися вже разів, мабуть, сім, але дама наполегливо просить, навіть вимагає, ще і ще – і звідки тільки в неї ця еротоманія?! Бідолашний джинжик захекався, сидячи на сусідній гілці, важко дихає розкритим дзьобом, але сіра еротоманка присідає, розпустивши крила й цвіркотить вимогливо: "Ще! Ще!! Ще!!!" Герой-коханець чирк-чирк зі сторони в сторону дзьобом по гілці – так, ніби гострить його, ніби саме цей прийом збільшить йому викид тестостерону, але тільки хекає: мало ще пороху в його порохівниці.
– Ще! Ще!! Ще!!!
"От морока..." – чирк-чирк дзьобом по гілці.
– Ще! Хочу ще!! Ще!!!
"Да підожди, дай хоч одсоптися..." – чирк-чирк.
– Ще! Брав заміж? Давай ще!! Ще!!!
"Ну ти дивися, взяв на свою голову..." – заскакує еротоманці на спину, раз-два й готово.
– Ще! Ще!! Ще!!!
"Да западись ти..." – чирк-чирк по гілці, чирк-чирк – не допомагає, хоч плач...
– Ще! Ще!! Ще!!!
Аліса припиняє мести й уважно дивиться на мене.
– А уявляєш, Хлібчику, якби я оце так, га?
– А чого ж? Можна. Тільки якщо без контрацепції. Згодна народжувати раз на рік?
– Раз на рік?!
– Ну, частіше не вийде. В нас би вже вісімнадцять спиногризів було. А в тебе целюліт, зморшки й обвислі перса.
– Цікаво! – Аліса дивиться на мене з обуренням. – А в тебе?
– А що в мене? Я наче той огірок би був: не мені ж народжувати.
– Добре, – невдоволено опускає очі зірка Ютьюбу, – греби собі далі, герой-коханець. Чого захотів!
Отак у нас завжди.
А ще нас обрав кіт. І це є непрямим свідченням, принаймні я маю таке сподівання, що Клевеня нарешті почала сприймати нас за своїх. Загалом котячий світ нашого острова складають майже три десятки хвостатих осіб обох статей – по суті, по одному хижаку на кожного мешканця тутешнього ком'юніті. Гергелі опікуються мало не десятком їх: кажуть, це Михайлова Марія зроду була затятою фелінофілкою, тобто, котолюбкою, бо підбирає хвостатих де тільки може, але всі їхні кішки стерилізовані, а на своїх ялових одноплемінниць коти не звертають жодної уваги – вони для них стають ніби несправжніми, ніби з пластику. Недарма ж природа наділила це плем'я таким нюхом, а на додачу ще й афродизіаком з-під хвоста: ми щодня бачимо, як ці нечестивці читають на вертикальних поверхнях нашого двору запашні есемески від своїх одноплемінників.
Коли судити по наявності у господарстві котів, то ми з Алісою найзлиденніші: не те, що свині не гожі вигодувати, не те, що курки якоїсь, так навіть задрипаного кота. В Кау є кіт, і в Хасточки, Гуків та Сотниченків по кішці, навіть у Чепурноусів є Сер, що робить шкоду у вазони, а в Бальбів на нутрощах Сашкових перепілок зростають аж два кругломорді брати-мордані. Відтак, кіт там, де хазяйство, а найперше там, де молоко. І якщо коза, як у Хасточки, прогодує хіба що одного-двох, то корова забезпечить харчами, мабуть, і всю сотню. Тому найчисленніший прайд цих войовничих хижаків знаходиться прямо за нашим парканом – у Гармашихи. Та й де б їм іще так плодитися, як не біля корови, цієї фабрики молока? Зазвичай сусідський виводок в залежності від пори року налічує від чотирьох до десяти особин: свіжий приплід або розбирають, або в дію вступає природний відбір, бо сама Уляна Петрівна гріха на душу не бере і вважає, що з її обійстя живих мишоловок люди й так порозбирають, бо по сусідніх городських кутках питомник Гармашихи зажив доброї слави постачальника якісного племінного матеріалу, а решта придвірних має безліч роботи у хліві, до якого щовечора запирається невблаганною хазяйкою заради сумлінного несення споконвічної котячої служби. Молоко то єдина пожива, яку запарка́нне котяче плем'я отримує від Уляни Петрівни як плату за несення служби. Основна ж решта його раціону – мисливські трофеї з ряду дрібних гризунів, що живуть у хліві теж за рахунок Гармашихи, хоча й без її на те згоди.
Усе, чим прайдові вдається поживитися на додачу до мишей та молока, є винятково підніжним кормом – знайдене на сусідських смітниках, вкрадене у свого собаки, чи курей, або качок: влітку, восени прайд залюбки хряцяє качину мішанку навпіл з ряскою, певно, тому, що ряска пахне рибою. Днями Сашко Бальбо на прохання Уляни Петрівни заколов її верескливого кабана й та вирішила за місцевим звичаєм поділитися з нами, бідними родичами, м'ясом-салом, тож і гукнула нас із Алісою на свіжину. Відмовлятися тут не заведено, та й з якого дива, коли свіжина така гарна річ, тож ми, знехтувавши своїм обідом, пішли у гості. Двері веранди були прочинені; на підлозі стояла велика емальована миска зі свинячою головою в ній, що аж випромінювала із себе нарешті досягнуте умиротворення: очі блаженно закриті, губи трохи розтулені – здавалося, кабан сам собі усміхався. На наш неймовірний подив, котячий прайд із дев'яти особин: старої кішки, молодої і семи різномасних, од різних отців, кошенят, густо обліпив жовту, мов сонце, головешку кабана й терзав з усієї сили, намагаючись хоча би щось угризти своїми зубами-цвяшками. Виходило слабо, тому найбільш кмітливі вдовольнялися свинячою кров'ю на дні миски, хлебчучи її наче воду.
– Уляно Петрівно! – прочинивши двері в хату, майже панічно гукнула Аліса. – Тут коти свинячу голову їдять!
– Не з'їдять, – почувся незворушний хазяйчин голос. – Заходьте вже, якраз на стіл подаю.
Ми ще якусь мить дивились на це не дуже вдале котяче раблезіантсво, по-своєму заздрячи провінційній мудрості й стоїцизму Гармашихи, а потім вирішили, що нам до такого стану душевного спокою ще далеко, або й узагалі недосяжно, а ще десь на споді душі щиро пораділи, що нам якось простіше здобувати хліб свій насущний днесь і повіки віків, доки є такі сусіди.
Отож, нас обрав кіт. Але не смугастий Мультик чи рудий Сироп із Бальбових, і не чорнофрачний Сер від інтелігентних Чепурноусів, а небаченої мною раніше масті сірий, в ледь помітну цяточку з коричневим відтінком – ну от справжній тобі заєць-русак: навіть лапи внизу з переходом у чорне. Статури аристократичної: не те, щоб худий, але видно по ньому, що й жирним ніколи не стане, як не годуй – довгий, високий на ногах, проте не масивний. Хвіст тонкий, теж довгий і якийсь нервовий, весь час рухається туди-сюди, мов змія. Я помітив, що коти зазвичай щокасті, з круглими мордами, поглянеш – мурло мурлом. А в цього щік і близько немає, зате горбоносий, мов справжній аристократ, риси витончені, вуха трохи завеликі – схожий на кота з єгипетських тарілок, що ми привезли колись із Єгипту ще в минулому житті – не кіт, а дивовижа якась.
Йому й хотілося до нас і боязко було. Та отримавши кілька разів гостинця, щулячись від страху, таки дозволив себе погладити. Шерсть у нього коротка, густа, мовби шовковиста – зовсім не така, як у решти клевенських нявкунів. Заросили до хати. Він заходив у житло, наче спецназівець під час зачистки покинутого орками будинку – сторожко, повільно, на дещо зігнутих ногах, повсякчас готовий до несподіванки. За будь-якого нашого різкого руху, чи надто голосного звуку миттю кидався до дверей і призвичаївся лише з третього або четвертого разу. Спершу стрибав на будь-яке підвищення – стіл, стілець, але такого ми дозволити не могли. Кіт жахався й намагався втекти, потім швидко зрозумів, що карати його не збираються, навпаки, ще й підгодовують з блюдечка, і освоївся, почав охоче йти до рук.