Що вам заважає не бути хамами, за п'ятами доглядати?! Тільки ви самі, бо вважаєте, що ви правильно живете, а решта – ні!
– Все-все-все!!! – я поспішаю втрутитися, бо біль уже молотками стукає в скроні. – Досить! Закриваємо і цю тему, і сьогоднішнє засідання загалом. Чай допили, все доїли, тож давайте швиденько наведемо порядок і до побачення.
Дякувати вищим силам та витримці співклубників, сварці вдалося запобігти. Ну що ж, хай цей інцидент послужить мені уроком на майбутнє: давня межа між двома соціальними верствами в нашій громаді остаточно так і не стерлася.
– Які враження? – запитую я, аби не мовчати, Алісу вже на Клевені, коли ми попрощалися з Чепурноусами.
– Якщо коротко, то колоритно, нічого не скажеш. Добре передає український характер. У мегаполісах такого, звісно, не почуєш, але там є свої болячки, куди серйозніші. Все оте почуте ні в яке порівняння з російським матом не іде – якісь дитячі забавки супроти нього. Куди не повернися, з якого боку не поглянь, ми таки з росіянами дуже різні, просто принципово різні. Хоча мені потрібно все це не один іще раз перетравити, аби краще зрозуміти провінцію. Але, попри все, зізнаюся щиро: жодного разу не пожалкувала, що тут опинилась.
"З тебе, кицю, вгору глянути, дивися ще й патріотка Сіверщини вийде. Промовчу, аби не зурочити. Як же тільки голова болить..."
Осадчий таки добився свого: виконавча служба зі скрипом, знехотя, проте примусила селищного голову і депутати прийняли рішення щодо продажу ділянки землі під будинком його прадіда – ще кілька днів і всі документи будуть у нового власника. Тим часом і музей через два-три тижні стане готовий до відкриття. Ігор, як я розумію, неслабо так потратився заради заповнення лакун майбутньої експозиції, скуповуючи в знайомих городян всіляке нікому не потрібне барахло, що тільки місце займало в помешканнях своїх господарів. Часом, на його прохання, мені доводилось йому допомагати й тоді ми опинялися десь між міським центром і околицями з більш-менш сучасною одноповерховою забудовою.
Дивовижні місця, просочені справжньою архаїкою, котру Аліса, наприклад, і уявити собі не може: вузенькі, часом лише в п'ять-шість метрів завширшки, вулички, старі дерев'яні, зроду нефарбовані паркани з товстих горизонтальних дощок, закріплених в пазах дебелих стовпів-шул, обов'язково з дуба, інакше би вони стільки часу нізащо не простояли би, всуціль покриті глибокими, наче на шкірі в слона, зморшками – вікова робота вітру, дощу та сонця. Клямки хвірток величезні, скручені в спіраль завширшки з долоню, виразно промовляють про колишню солідність, яка хоча й поблякла перед новітніми технічними рішеннями, але зберегла свою неповторність та отой самий дух епохи, про який весь час торочить мені Осадчий.
Двори за тими парканами, хвіртками й ворітьми нагадують Бальбове обійстя, тільки ще допотопніші, ще атмосферніші, ще більше просочені якимось зниклим уже чаром садибного затишку в стилі дрібного міщанства початку минулого століття. Старезні яблуні та груші, котрі чого тільки не перебачили на своїм віку, пережили три, якщо не чотири покоління господарів і хтозна чи й родять вже, але стоять неспиляні – чи з поваги до свого віку, чи через лінощі господаря, або ж, що найімовірніше, просто через те, що ніхто не може уявити свого двору без них, мовчазних свідків епохи, що зникає, практично зникла вже.
Хати маленькі навіть у порівнянні з нашою, зазвичай на дві кімнати, з кухнею, винесеною по совітській місцевій моді в холодний коридор, аби звільнити більше житлового місця, й там, хоча найчастіше в сараї, якраз і ховаються часом припалі товстим шаром пилу скарби, за якими полює Ігор: то примус, керогаз або керосинка, чи гасові лампи й ліхтарі "Летюча миша", то патефон, або більш пізня радіола, чи магнітофони з бобінами й касетні, платівки часів есересеру з піснями Дмитра Гнатюка чи Мусліма Магомаєва, всіляке дивовижне господарське начиння, що давно вже вийшло з ужитку – праски з самоварами на вугіллі й електричні, і бозна-що іще; записує на диктофон пов'язані з деякими речами розповіді їхніх господарів і демонструє мені справжню ненажерливість колекціонера.
Все це "добро", тобто, майбутні експонати, він скуповує часом за безцінь, часом за досить пристойну суму, тягне його до свого музею, там ми перебираємо, сортуємо, чистимо, розставляємо в осмисленому порядку на імпровізованих, зроблених мною поличках, а Осадчий вже навіть виголосив мені нову, власноруч придуману концепцію свого приватного музею – "Століття прогресу: від свічки до сонячної панелі".
– Ти тільки уяви собі, – часом він під час відпочинку впадає в справжній раж, – наша цивілізація здолала такий шлях лише за якихось сто років! Дякую тобі за ідею: я тепер так залип на перегляди "Музейних таємниць", що забуваю про все на світі. Тут у нас із тобою стільки історій – не менше, ніж у серіалі! Уявляєш, що буде, коли ми нарешті відкриємо музей і сюди посуне натовп городян, а ми розповідатимемо історії мало не кожного експонату, називаючи відомі в городі прізвища – як це має сподобатися їх власникам!
"Або геть навпаки", хочеться сказати мені, проте, я згадую, як Аліса псувала мені нерви подібними сумнівами, й мовчу.
Тестування на відкриття категорії я пройшов успішно, бо нездача іспитів ставить під великий сумнів усю мою авантюру не тільки з придбанням міроавтобуса, але й з етнотуризмом загалом. Тепер лишається здати практику водіння, відтак я по дві години на день тренуюся під пильним оком Бальба: естакада, змійка, паркування, розворот, зупинка, рух – іспит назначено на сьоме травня, часу трохи більше двох тижнів, а право на помилку навіть не обговорюється.
Схоже, я зарано радів. Дохід від Ютьюбу річ, виявляється, нестабільна і мій задум з короткими, на п'ять хвилин, лайфхаками терпить фіаско, а популярність нашого з Махновським каналу круто пішла вниз, бо тепер уже не кількість переглядів, а винятково кількість годин переглядів визначають дохід – Ютьюб змінив правила гри. І тут саме собою постає просте запитання: а як я в такому разі сплачуватиму за мікроавтобус? Оце тобі розплата за твою жадібність: не став по-чесному віддавати половину заробітку Махновському – доля тут же й помстилася! Тому коли я абсолютно випадково побачив у Го́роді Юрка, то сприйняв це як абсолютний знак, тут же підійшов і завів мову про дивіденди.
– Не парся, – махнув на те рукою колишній партнер, – я ж іще тоді сказав: це моє відступне за те, що поруйнував твої плани.
Аж раптом підійшла Тося; я не бачив її від минулого року а тому й не зміг приховати здивування: живіт у неї щонайменше на вісім місяців – мені одразу ж пригадалися їхні з Юрком натяки на моєму дні народження. Мовчати, або сходу прощатися, якось не виходило, тому довелося зав'язувати нову розмову:
– Чим займаєтесь, молодята, крім розмноження?
Тося не Юрко, на відміну від брата-чоловіка, вона людина відкрита й ніколи не робить таємниць з речей банальних, житейських.
– Стали ютьюберами. Виявляється, гроші можна заробляти не тільки ремонтами та доглядом за старими й хворими. А Юрчик ще й токаркою з дерева зайнявся – вази різні точить, сувеніри всякі.
Овва! Так ось у чому причина Юркової відмови від співпраці! Невже не можна було ще тоді сказати як є? Я через силу не поглянув на Махновського, вдав, що його поряд і немає взагалі, знову спитав Тосю:
– А що, так можна?! В мене з Ютьюбом чомусь погано виходить. Яка назва вашого каналу? Яка тематика? Хотілось би подивитися.
– Ми ведемо не один, а три канали. Тематика дитяча, контент ігровий, розважальний і пізнавальний. Я ж травесті, з дитячою аудиторією працювати вмію. Головне – зробити так, щоб малеча залипала на влоги. У нас утримання аудиторії становить майже сімдесят відсотків і показники лише ростуть. Одним словом, розбагатіти не вдасться, а жити з тутешніми цінами цілком прийнятно.
– Скільки у вас підписників? Яка мова – лише українська? Діти ж не стануть читати субтитри.
– Скільки підписників? На три канали виходить вже тисяч під сімдесят, так Юрчику? А мова, – Тося винувато усміхнулася, – російська. Україномовна аудиторія дуже маленька порівняно з російським сегментом Ютьюбу, нам же, як переселенцям, дуже зручно жити саме із заробітку в Мережі.
Я нічого не сказав, лише насупився. Тося ж, усе зрозумівши, заходилася вибачатися в незвичний спосіб – винувато почала давати поради.
– У цьому бізнесі важливо зрозуміти головне: треба вловлювати тенденції і вчасно реагувати на зміни, які Ютьюб постійно вносить в свої правила. Точніше сказати, це штучний інтелект дуже сильно міняє правила гри на Ютьюбі. Тепер не так важлива кількість підписників, як реальні години переглядів. Чим довше ти втримуєш увагу аудиторії, тим Ютьюб краще просуває твій канал. Можна мати лише сто підписників, але при цьому створити відео, яке подивляться сотні тисяч людей і ти одразу ж отримаєш в актив десятки тисяч годин переглядів. І коли ти набереш першу тисячу підписників та отримаєш право на монетизацію, це моментально вистрілить тобі на користь. Тому так важливий креатив, свіжий погляд – усе, як в театрі! А ще важливо навчитися працювати зі штучним інтелектом: він чудово генерує ідеї, допомагає зі сценаріями і створює гарні прев'ю. Тільки потрібно навчитися з ним співпрацювати.
– Тобто?
– Навчися правильно, вичерпно запитувати ШІ й ставити йому однозначні завдання, щоб він міг трактувати їх саме так, як тобі потрібно.
Я слухав Тосю, червонів від сорому й думав: дідько, чому вони змогли, а в нас із Алісою виходить так слабо? Ну, не те, щоб зовсім слабо, але справи йдуть гірше, ніж мені гадалось на початку, а, головне, що завадило мені, досвідченому, здавалось би, SMM-нику, набагато глибше й досконаліше зануритись у тему? Лише самовпевненість, що я й так усе знаю. І от я з тріском програв дуетові акторки-травесті й будівельника широкого профілю з неповною вищою освітою. Ганьба тобі, Хлібе, ганьба!
А розпрощавшись із запорожцями, швидко, як тільки міг, поклигав додому й почав заново вивчати матчастину, тобто, аналізувати статистику обох каналів і сушити голову над її покращенням. Що виходить? Власне, я завмер у своєму баченні каналу ще під час його задуму – за головну мету ставив рекламу Клевені, приваблення потенційних туристів.