Якось, десь перед ковідом, прийшла мені в голову дурна ідея на день нашого весілля зробити Алісі оригінальний подарунок: оформлений належним чином її родовід. Сама вона цим ніколи не переймалася і про історію власної родини, здається, нічого не знала, навіть дідів з бабами у вічі не бачила.
Трапився мені якось на очі сайт, де пропонувалися послуги з генеалогічних досліджень і я замовив їх для дружини, шпигунським способом діставши паспортні дані Алісиних батьків. Уже за кілька місяців, сплативши досить пристойні гроші, отримав гарно оформлену родовідну книгу Аліси Очеретіної. І тут раптом та-аке з'ясувалося! Прапрадід і прадід Аліси по батькові мали родове прізвище Очерет, народилися й вік увесь прожили на Сумщині; в дідовій метриці ще стоїть прізвище Очерет, а в паспорті, виданому йому після служби в армії, в Краснодоні, що на Луганщині, він уже Очеретін. А в матері Аліси, тещі моєї дорогої, ненаглядної, в Джанкої народженої, дівоче прізвище Долженкова, хоча в батька її – Довженко.
Я так зрадів! На нашу річницю запросив Алісу та Діану до ресторану, з шиком подарував коханій сорок дев'ять (сім разів по сім) троянд і свій особливий подарунок. Спершу їй було дуже цікаво і я почував себе беззаперечно щасливим. Аліса мужньо витримала перший удар – із походженням маминого прізвища, та коли дісталася до свого прадіда по батькові, то вибух її люті став схожим до виверження вулкану. Родовідна книга була миттєво розшматована – де й сила взялася в моєї тендітної дружини! – і у відчаї, зі сльозами, розкидана по ресторанній залі. Я навіть не підозрював, що вона здатна на таке безчинство. З того дня Аліса припинила зі мною будь-яке спілкування.
Наша обопільна мука тягнулася роками: ковід став на заваді рішучим діям. Ми, всі троє, були неймовірно виснажені цим сімейним протистоянням, а Діана найбільше з-поміж нас. Через два з половиною роки, в середині лютого двадцять другого, дружина таки подала на розлучення й дев'ятнадцятого, в суботу, виїхала з Діаною до батьків у Куп'янськ, бо її ненависть до мене вже не знала жодних меж пристойності. А через п'ять днів кацапи поперли в Україну. З того часу про дружину з донькою я нічого не чув і долі їхньої не знаю. Швидше за все, подалась моя Аліса за поребрик, і нехай би сама – я жодним чином не був би проти, там їй і місце, але забрати з собою доньку... Цього я їй ніколи не пробачу.
... Згадалося чомусь, як ще років двадцять назад дратували мене надмірна, так мені тоді здавалося, мамина опіка чи, хай і нечасті, батькові повчання. Нині мені сорок третій рік, і ставши тепер самотньою людиною, так хочеться хоча би на хвилинку відчути і ту опіку, і стандартні житейські поради. З подивом відчуваю, що радо побув би на мить маленьким, аби уткнутися обличчям у мамин поділ: уткнутися, і тут же, потайки витерши непрохану, але таку помічну сльозу, вже й відірватися, надовго поповнивши запас душевних сил. Або поскаржитися татові на життя і спитати поради – не тому, що без неї я й ради собі не дам, а просто, задля того, щоб відчути, що ти не крайній, що за тобою є ще хтось, найрідніший, той, хто все зрозуміє і все пробачить, і все розрадить.
Наші з Хорхе батьки, хоча й прожили в Луганську більшу частину свого життя, проте завжди лишались українцями, хай і російськомовними в сім'ї та на людях, але такими, що в спілкуванні з власними батьками охоче переходили на рідну балачку. Тато з мамою загинули в п'ятнадцятому, коли, продавши квартиру, вже зібралися виїжджати через смугу розмежування. Швидше за все, саме через гроші їх і вбили, а ми з братом навіть не знаємо де їх могили, якщо вони взагалі існують...
І ось ти зостався один, як палець, на весь білий світ, адже рідний брат лишився десь в паралельному вимірі, куди тобі немає вороття хоча би суто з поваги до себе. Від самотності не рятують ні наші з ним телефонні розмови, бо чоловіча гордість не дозволяє мені показувати власну слабкість і зловживати братовим вільним часом, ні три сотні євро щомісячної фінансової підтримки від Хорхе, – я погодився прийняти її винятково на перший рік, ні безкоштовне житло, від частки якого я свого часу так необачно відмовився. Все це не моє, по-справжньому моїми, коли не брати до уваги валізу з одягом, є лише надбані в пеклі болячки та ця лиха самотність – хоч бери, та й з моста у воду. Або під потяг. Чи в петлю в дідовім садку: дерев багато, є з чого вибрати. Довго й висіти не прийдеться, сусіди швидко знімуть. І скаже на громадських поминках дід Пантьошка: "Ех, перевівся рід Саганів... А який рід був: козаки! От шо значить дідовщи́ну покинуть. Забрала чужа сторона і Грицька, і синів його; поглинула, мов сира земля..."
А як далі самому жити? Це в мегаполісі ніхто нічого не бачить: ми з Алісою дванадцять років прожили в своїй квартирі, а сусідів за стіною так і не знали, жодного разу й не зустріли. В Городі все інакше – тут самотній чоловік весь на позір, він здебільшого викликає почуття жалю до себе: холостяка люди, особливо, жінки тутешні, бачать за кілометр: якогось по занедбаному одягу, якогось по сумних, як у бездомного пса очах і зацькованому погляду, коли він услід мало не кожній жінці дивиться з таким виразом, ніби ось-ось скаже: "А могла ж бути моєю..." Невже й мене чекає така доля?!
З побутом якось прилаштувався. Купив маленьку мультиварку і тепер не маю жодного клопоту з кухонними турботами: почитав рецепти, щось обрав, поклав продукти, залив водою, виставив необхідний режим, увімкнув і забув. Приходиш на обід, а воно гаряче, свіже, смачне. Єдина незручність – сьогодні на обід і вечерю та завтра на сніданок їстимеш кашу, завтра й післязавтра один і той самий суп. Тому меню врізноманітнюю бутербродами й чаєм або кавою. Дід із бабою все ж таки були людьми досить прогресивними як на їхнє покоління, і лишили по собі доволі сучасну пральну машину "Індезит", хай і випуску перших років нового тисячоліття, а тому з проржавілим від старості корпусом. Стоїть вона в літній кузні, живиться водою з саморобного накопичувального бака, використану воду викидає через якусь дірку в підлозі. Одним словом, не голодую і козлом від мене не тхне. А все ж таки почуваюся неповноцінним: холостяком, вепео, мало не калікою, та ще й чужим у цьому провінційному світі свиней з коровами, городів, картоплі з гарбузами, бур'янів, ряски, печей, дрів та мотокіс.
Рая-Раєчка. Обізвала невструйлом. А чим не пара ми? Хай і на п'ять років я старший, і недобиток, але ж і вона самотня. Може, безплідна, може в чоловіках розчарувалася. Та я би на все погодився, тільки щоб не самому жити. І не такий я вже невструйло, як вони тут всі, напевно, гадають, бо таки маю хист до всякого майстрування. Пороху, може, і не винайду, вмію та знаю далеко не все, але один раз побачивши як щось робиться, не побоюся спробувати повторити власноруч.
Дід Сергій не раз казав, що в мене руки ростуть звідки потрібно, не те, що в Георгія. Він Хорхе жодного разу Жоржем не назвав, а що вже Жоріком – так тим паче. Та навіть баба Ліда терпіти не могла того онукового ймення від невістки і весь час якось обходилась без імені, то коточком лагідно звала, то дитиною, і тільки як Хорхе чинив якусь велику шкоду, то жалілася дідові, що Жорка такий-сякий. Дід наш був іще той буркотун і часто обзивав нас всякими чудернацькими словами, особливо полюбляв оте своє "шелегейдики", бо вважав нас, міських дітей, навіки пропащими, а наше буття чимось несерйозним, легковажним, як його слівце.
Якщо я змалку маю певний хист до майстрування, і з мене, на дідову думку, могли би бути люди, то Хорхе народився криворуким – у переносному сенсі, звісно: аж дивно, що двадцять хвилин різниці в часі появи на світ єдиноутробних братів можуть так вплинути на їхні здібності. Зате Жорік підкуповував усіх своєю добротою і вмінням знаходити з людьми спільну мову, а ще схильністю до гешефту: якщо я в старших класах вже цікавився місцевими дівчатами, то він прокручував з хлопцями-аборигенами всілякі вигідні для себе оборудки. Дивлячись на байдужість старшого онука до праці по господарству, наш дід з гіркотою в голосі, проте без нелюбові чи зневаги обзивав того невструйлом. А вже коли Жорік через свою криворукість щось псував, тоді з дідових уст чулося вкрай розчароване: "Солобай!" або ще гірше – "йолоп", чи навіть "остолоп". Правда, дідова реакція не мала на Жоріка жодного впливу – "наче з гуски вода", чи "горохом об стіну" – за висновками баби Ліди.
Проте в результаті вийшло так, що солобай[11] Хорхе дідову спадщину зумів зберегти, а я, хай і слабка, та все ж остання надія Сергія Андрійовича, навпаки, знехтував нею, чим, по суті, зрадив його пам'ять. То, можливо, фатум так усе облаштував, що в мене з'явився тепер шанс свою помилку виправити? Чи це від нього таке покарання мені? Або перевірка – здатен я на щось, чи ні?
23.04.
Дід Пантьошка герой.
Ми, міські люди, навіть не замислюємося, що сидимо чи не найбільшу частину свого життя. Аж тут падає тобі на голову чергове випробування: два тижні не те, що не сидіти, але й присісти не можна. Спершу здається, що це так просто, проте в реальності неділя й понеділок тягнулися для мене капець як довго! Робити майже нічого не можна, повертатися тулубом слід обережно, лягати і вставати ще той квест, а спати на майже голій дошці до того незручно, що в мене тепер всі кості болять: і ребра, і копчик, і стегнові кістки.
Вирішив зайнятися своїми документами: всілякими реєстраціями, постановками на облік, відновленням втрачених трудової книжки, водійських прав тощо і тепер тиняюся Городом від ЦНАПу до поліційного відділку, від селищної ради до Пенсійного фонду: пишу заяви, заповнюю анкети, відповідаю на запитання не тільки по суті звернень, але й чому відмовляюся сідати на стілець. Після Барселони я до нашої бюрократії ставлюсь якщо не з повагою, то вкрай поблажливо, а хто на неї скаржиться, нехай поїде до Іспанії та дізнається що таке тамтешня маньяна[12]: вона кому хочеш із наших поспішак мозок винесе.
Аж раптом стрічаю в кабінеті Пенсійного діда Пантьошку й одразу ж розумію, що він у мене за спиною чув усі мої відповіді юній клеркині.