Європа-блюз

Хтось, напікши у себе вдома біляшів, пончиків і пиріжків викидав на "тимчасовий ринок", заробивши кілька десятків гривень. Комусь перевертали лотки, столики, які ще не знали пра­вил поведінки в аеропорту... Сутенери шукали клієнтів для своїх дівчаток і в барі після вдалої "операції" пропивали свої проценти...

Все це йшло у своєму потаємному, прихованому від стороннього ока, руслі життя. Капітан відав про це, але на все не вистачало рук. Та й не у всіх його колег чисті були руки. Особливо "старали­ся" працівники дорожньої автоінспекції, які постійно полювали на іноземні авто з іноземними номерами, нахабно вициганюючи в їхніх власників марки, долари, крони, імпортні цигарки, запальнички, жу­вальну гумку та інші дрібнички. Капітана огортав від того сум. Йо­му ставало соромно за цих "жебраків" у погонах. Він навіть заочно червонів і казав:

— Віднесли багату Україну до країн третього світу. До Гвінеї— Бісау, Анголи, Сомалі і ще Бог зна до яких країн... — Від цього йо­му ще більше пекло від сорому...

Раптом він помітив автомобіль "Москвич"-комбі. Крізь заднє скло промайнула знайома мармиза. "Хто б це міг бути?" — подумав було. Здається лише вчора він бачив це лице. Капітан підійшов ближче, але вдав, що його зовсім не цікавить, хто там знаходиться в салоні авта. Водій у картатій кепочці — пикатий брюнет з товстими губами й пластиром на верхній губі — пильно вдивлявся в натовп біля таксі, перебираючи, очевидно, очима жіночі обличчя.

"Василь! Король Василь — чоловік Феррарі-старшої. Що він тут робить? Розігрує комедію, призначив побачення чи висліджує свою колишню кохану?.." Капітан зайшов у аеропортівський скверик і сів на свіжопофарбовану лавочку. Звично завертів у руці ключами. Ав­то "комбі" розташувався позаду його автомобіля. До одного з водіїв таксі, що сидів у салоні, підійшов сержант. Наказав показати документи. Водій йому подав. Потім щось подав Василь. Сержант козир­нув і відійшов геть.

"І цей узяв подачку! Цікаво, в чому: в гривнях, доларах?" На зем­лю опускалися сутінки. Василь вийшов з авта і пішов прямо на капітана. "Невже пізнав?" — перше, що майнуло в голові капітана. Але Король пройшов повз капітана і зупинився під густим кущем. "Слава Богу, лише приспічило. Тепер йому не до мене..." Через мить Василь вийшов з гущавини, навіть не глянувши на Дубля і знову сховався в свій "комбі". На горизонті знову без змін. "Щось потрібно робити", — подумав Дубль і несподівано сам собі сказав: "Бармен! Треба запросити бармена. Ні, спочатку "тумбу". А й справді краще її"... Капітан Дубль почав пригадувати її прізвище. Якесь морське чи кавалерійське. Згадував свою звичку запам'ятовувати прізвища асоціативно. Це завжди йому допомагало. Не треба й у записник заглядати. "Меч? Риба-меч? Ні, наче не меч. Яке ж прізвище? Спис, Шабля. Точно, Шабля! І риба така є, і зброя. Анюта Шабля".

На капітанове щастя цього дня Анюта Шабля чергувала. Директор ресторану — молодий, бородатий і вгодований молодик — нале­жав до тих ласунчиків, які не тільки люблять висококалорійні стра­ви, а й повненьких жіночок, сидів як кіт на сонці і мружив від задо­волення очі. Капітан Дубль йому одразу сподобався. А коли той по­казав посвідчення, й поготів.

— Мене цікавить одна ваша підлегла, — мовив капітан і не чекаючи запрошення, всівся на стілець перед маленьким приставним столиком з голубою гвоздикою у жовтій вазочці, що стояла посередині столика.

"Корчить із себе патріота. Гвоздику й ту вифарбував у голубий колір. Червоний революційний, бачте, вже став йому символом тиші і неба", — подумки зловтішався капітан.

— Хто саме? У мене їх багато, — запитав молодик.

— Анюта Шабля.

— О, цікаво, що вона там скоїла? Обрахувала вас, нагрубила, викинула з зали?! Ох мені ця Анютка! Одні клопоти мені з нею. Якби не справлялася з роботою, я б її викинув...

— Отже, при таких даних ви вважаєте, що вона справляється з роботою?

— Вона ж ніколи не хворіє, не знає, що таке бюлетень. Що таке маленька дитина, дитсадок — і постійно на роботі... Навіть тоді, ко­ли не її зміна... Живе рестораном...

В останньому капітан Дубль не сумнівався.

— Вона вас образила? Не вірю... Таких нарцисів, як ви, вона не ображає. Каже: "Страшенно люблю гарних мужчин". Тож якщо вона вас образила, ви в її списку перший...

— Ні, я просто її знайомий, — мовив капітан.

— О, навіть так!.. Цікаво. Вона ніколи мені не розповідала, що серед знайомих має лягав... Пробачте! — він несподівано запнувся на початку невдалого жаргонізму...

— Продовжуйте, продовжуйте... Цим слоганом ви багато чого сказали... Звичайно, про себе...

— Пробачте, я й справді не люблю міліціонерів. Дріб'язковий ваш брат... То поїсть нашармака, то відкупишся від нього через якусь дрібничку. Замість порядку, постійні безпорядки, провокації через них... Особливо від переодягнених...

— Надіюсь ви не на мене натякаєте?

— Боронь Боже, ви — виняток. Щасливий виняток, пане капітан!

— Я вам вдячний хоча б за це... А зараз покличте на кілька хвилин Анюту.

Анюта-"тумба" не примусила довго себе чекати.

— Привіт, — по-дружньому привіталася вона. — А мені директор так і сказав: "Там красунчик на тебе чекає. Правда, з міліції..." А мені яка різниця звідки красень?.. А це мій капітан. Чим можу служити? Подати каву, бутерброд з ікрою паюсною, склянку з шампанським чи коньячком?.. Директор натякнув... Мовляв, ти його там спробуй пригріти...

— А хіба за директором якісь грішки завелись? — запитав капітан, легко підхопившись зі стільця.

— А за яким директором вони не водяться? — питанням на питан­ня відповіла Анюта. — Директори, як жінки. Всі грішні. І ті, і другі...

— А ви, Анюто?

— Ви вже знаєте, як мене звати. А прозивали тумбою.

— Я не називав...

— Ви може й ні. Бо ви культурний. А от той миршавий... Той так і казав: "Ти, тумбо, я до тебе ще доберусь..." А це, слава Богу, ви до­бралися... Тож що вас привело до нас?

— Відверто?

— Відверто! Начистоту.

— Скажіть, Анюто, ви маєте якісь зв'язки з Феррарі?

— З Феррарі? Людкою? — вдала здивований вигляд Анюта.

— З Людкою, хоча її звуть Любою. Але вона чогось цього гарно­го імені соромиться...

— Ну, то її клопіт, — Анюта чогось почала м'яти колись свіжовибілений фартушок. — Можна присісти?

— Можна, прошу пані! — капітан галантно вклонився і сам нарешті присів на стілець.

— Це ж не в міліції. Там, кажуть, сідати небезпечно. А тут... Все таки кабінет директора.

— Тож розповідайте, будь ласка, Анюто...

— А що тут розказувати? Я її не знаю, хто вона й що. Кажуть, Феррарі... Одні кажуть, що повія, інші — агентка. Хто її знає? Влаштувалася до нас на роботу. Але жодного дня не працювала. Директо­рові, кажуть, заплатила доларами... Аби у відомості писав, що така-то й справді працює, справно виходить на роботу... А виходить, що за неї працюю я. І все... Здається, все. Ага, іще! Чоловік останнім часом прибігає. Вчиняє напідпитку скандали. Ревнує. Директор йому каже, що дружину треба біля себе тримати, а не пускати по чужих руках... Що він і сам би хотів її бачити. Так вона ж на роботу не з'яв­ляється... У нас, кажуть, і її книжка трудова лежить...

Капітан узяв олівець у руку, відірвав аркушик паперу з записної книжки і намалював хатку. Більше, здається, нічого і не вмів. Ну, ще хіба там сонце чи соняшник. Так і те в нього виходило однаково.

— А у вас з нею ніяких зв'язків? — з байдужим виглядом повторив удруге капітан Дубль.

— Спритна вона дуже! Інколи сама телефонує... А свого телефону не дає. Питає, що тут у нас, як ідуть справи... Чи багато іноземців обідає в нас. Як розплачуються — валютою чи нашими гривня­ми... Я їй завжди кажу: Здебільшого гривнями, на які міняють свою валюту на чорному ринку. Їм це вигідно. Обід за сімдесят центів!.." Вона лається. Каже: "Ну і паскуди!" А я їй кажу, що не всі такі. Є і порядні люди — доларами дають. Беремо на око. Хто три, хто п'ять доларів за обід. А в касі обміну валют міняємо потім на гривні...

— А як бармен?

— А ви й про нього знаєте? Що ж вам розповідати, коли ви знаєте більше, ніж я?!.. Бармен... — раптом двері відчинились і на порозі з'явився директор з тацею в руках.

— Дозвольте?

— Я прошу пробачення, пане директор, якщо ваша ласка, але ще кілька хвилин, і я вам дам змогу пообідати чи вже повечеряти...

— Що ви? Я не за себе турбуюся... За вас... Знаю, ваші завжди голодні...

— Дякую, я не голодний, — відповів капітан, ледь стримуючи своє обурення.

Директор, задкуючи з тацею, зачинив двері з того боку...

— Невже підслуховував?

— Ну що ви?! Тут подвійні двері. Та й він мене все одно питатиме, чим ви цікавилися. Я йому все розповім, бо брехати не вмію...

— А якщо я вас попрошу?..

— Ну, якщо попросите, то не все скажу...

— А якщо я вас дуже попрошу?..

— То зовсім йому нічого не розкажу. Скажу тільки, що то була державна таємниця...

— Чудово!.. Так от, що там у нас із цим барменом?

— З Володькою Калужинським? То їхній холоп. Інформатор. Як тільки яка "торба" з'являється, він одразу папугу підіймає...

— Не зрозумів?

— Що ж тут розуміти? "Торба" — це іноземець з купою грошей. А папуга — особлива й велика склянка червона в барі... Він наливає в неї тільки тому, хто в кишені має туго набитий гаманець валютою...

— А не простіше когось конкретно проінформувати?..

— Кому повідомити?.. Володька навіть не знає, чи є хтось з хлопців Феррарі в цей час у барі...

— А "француз"?

— Який француз?!

— Ну той, що видає себе за француза...

— Нема в нього ніякого француза...

Капітан Дубль розповів їй коротенький епізод, коли лейтенант Хорт бачив, як "француз" підійшов до бармена і дав йому пристойні чайові...

— Це напевне випадковий відвідувач чи знайомий. Володька і справді не знає нікого з хлопців Феррарі. А може той кілька разів і сидів у барі. Володька й запримітив. Але все одно, хто той француз, Володька не знає... Вони йому дають чайові тільки за "торбу" і "папугу". При цьому вони не "світяться" перед Володькою...

Капітан Дубль підвівся і подякував Анюті за інформацію.

— І все? — кокетливо й з докором запитала Анюта. — Скільки голову тут мені морочили і ... спасибі...

Капітан поліз до кишені.

— Дурненький, — Анюта з викликом наставила щічку і вказала товстим пальчиком на ямочку лівої пухкенької щічки.