І козацький отаман зрозумів: ще кілька необережних слів, і в особі Ардалла наживе собі непримиренного ворога.
— Якщо на реях виявимося не ми, а капітан і кілька його прилеглих, то баронесу ви зможете взяти з собою в Іллірію, — якомога м'якіше пояснив він іллірійцеві. — Можливо, разом із кораблем, оскільки пройти через турецькі моря та дві контрольовані турками протоки аж до Чорного моря, до Дніпра, нам все одно не вдасться.
— Баронесу, разом із кораблем? — розплився у мрійливій посмішці Ардалл. — Заманливо.
— Не забувайте, що ваші іллірійські береги значно ближчі за береги моєї Козацької Скіфії. Втім поки що не варто загадувати.
— Дещо все ж таки слід "загадати". Якщо ця ніч виявиться невдалою для тебе, скіфе, я зречуся тебе і власноруч потягну до шибениці. Переконати капітана в тому, що нібито ми були спільниками тобі не вдасться.
— З якого дива я виявився б таким говірким, та ще й стоячи під шибеничним зашморгом? — здвигнув плечима козацький ватаг.
— Побачимо-побачимо... — невизначено якось проказав Ардалл, і знову перервав розмову, так і не давши Судимі чіткої відповіді. Втім, козак уже визначився: головне полягає не в тому, щоб дочекатися підтримки іллірійця, а в тому, щоб він не втручався у перебіг корабельного повстання.
.Ну а далі події розгорталися стрімко. Під вечір, оглянувши зроблені впродовж дня "бортові заплати", Валід, ніби передчуваючи лихе, наказав усіх галерників, разом із Сулимою, загнати до веслярського трюму і зачинити. При цьому Ардалл, що, разом із Чамелом, супроводжував капітана, так і не наважився замовити слівце за "бича аллаха". Тільки тому й не наважився, що зачинити козака запропонував Чамел, а сам капітан виглядав роздратованим та розлюченим.
Для отамана ж цей наказ Валіда виявився несподіваним, адже його попередник на посаді старшого галерника Любен завжди користувався таким привілеєм — не спускатися до веслярського трюму разом з іншими, а ночувати поблизу нього, у невеличкій комірчині наглядача, чи де йому заманеться. Тобто капітан брутально порушив давно усталену традицію.
Ще сумніше стало на душі в Сулими, коли побачив, що, замість одного охоронця, Валід виставив біля невільницького трюму двох. Козак уже вирішив було, що цієї ночі здійняти бунт не судилося, і почав обмірковувати свої подальші дії, плануючи бунт на наступну ніч. Аж тут сталося непередбачуване. Перебивши азабські заслони, великий загін грабіжників здолав гірський перевал і, посипаючи кулями та стрілами палубу "Ісмаїла-паші", лавинно скотився майже до його бортів. Ще зачувши перші постріли на перевалі, Валід наказав негайно звільнити галерників і засадити їх за весла.
— Що робитимемо? — запитав Чекан, щойно пролунав наказ капітана повернути невільників до весел. Разом із Сулимою він уже встиг згуртувати навколо себе близько півсотні козаків-відчайдухів, які готові були кинутися хоч на команду корабля, а хоч на берегових піратів. Ще з півсотні веслярів-інородців ладні були приєднатися до них, якщо, звичайно, відчують, що перемога буде за українцями, та що азаби-іллірійці проти них не виступатимуть.
— Зараз починати не можна. Поки битимемося з турками на палубах, пірати захоплять корабель, щоб перерізати тих і тих.
— А якщо вдатися до перемовин з ними?
— Не встигнемо, — рішуче похитав головою Сулима.
— Чому аж так безнадійно? А раптом?!
— Занадто багато ворогів, а ми поки що беззбройні. Бачиш же, що все складається не так, як усі останні дні марилося. Та й хтозна, що то за народ такий на березі?! Мабуть же, тим шкуродерам, що гарцюють схилами гір, не козаки, з їхньою волею, потрібні, а корабельні трюми, чи, може, й сам корабель, на якому завтра ж з'явиться чорний прапор із черепом.
— Правду кажеш: небезпечно, — погодився Чекан, дещо провагавшись. — Навіть якщо той череп на прапорі належатиме капітану Валіду, все одно варто перечекати.
— Та й після цього бою турків та азабів поменшає, — приєднався до їхньої ради Сотник — худорлявий, але жилавий і меткий козак з-під Черкас, що й справді стояв колись на чолі Звенигородської сотні черкаського реєстрового полку. Козаки, що потрапили в галерники разом зі своїм сотником, казали, що сорокарічний чоловік цей умів арканити вправніше за будь-кого з татар, і знімати вартових ножем, як жоден із козацьких пластунів. Звенигородці, ясна річ, могли й прибріхувати, але всі троє негайно приєдналися до бунтарів. — Зо три десятка їх накладе головами ще на березі.
— Або й уже наклали, — підтримав його Сулима. — Зараз головне зберегти наших козаків.
Поки частина моряків-наглядачів із батогами в руках заганяла галерників на їхні місця за веслами, на обох палубах турки вже згуртувалися поблизу правого борту і відкрили стрілянину по піратах, що насідали на них із досить крутого, лісистого схилу. Та, лише пробившись із допомогою Ардалла, який увесь час намагався тепер триматись поблизу нього, на верхню палубу, Сулима зумів оцінити справжній розвій цієї сутички.
Нападників було зо дві сотні, і поки одні з них тримали під обстрілом палуби, проріджуючи лави захисників, інші, перебігаючи від дерева до дерева, поступово наближалися до судна. До того ж вихід кораблеві з бухти вже перегороджували два баркаси, галасливі екіпажі яких теж заходилися стріляти в бік судна. І хоча кулі їхні борту "Ісмаїла-паші" поки що не досягали, проте змусили турків знервовано палити по них з усіх шести бортових гармат. У той час як гармати правого борту відкрили вогонь по схилах прибережних гір.
Відтягуючи разом з Ардаллом від борту одного за одним трьох забитих моряків, Сулима встиг засунути за пазуху зарядженого пістоля, а за пояс — ножа. Ще одного ножа і дві шаблі він поклав на дах прибудови, сподіваючись, що ніхто з турків їх там поки що не помітить, чи просто не зверне на них уваги.
— Де капітан? — запитав він Ардалла, коли той, побачивши, як Сулима накопичує зброю, розгублено відійшов до тієї частини палуби, за якою були каюти офіцерів.
— Поки що не знаю.
— Треба було б дізнатися, — мовив козак таким тоном, щоб той зрозумів: слід або ж убити капітана, або ж постійно контролювати його дії.
— Я не зачіпатиму Валіда, — раптом попередив його іллірієць, знову наблизившись, але тепер уже досить погрозливо, до старшого весляра. — Зараз це небезпечно, та й треба думати, як урятувати корабель.
— Роби, як знаєш, — процідив Сулима, подумки сказавши собі: "Цей хоче здобути корабель кров'ю твоїх козаків, ніяк при цьому не ризикуючи. Він уб'є тебе, щойно побачить, що твої веслярі й справді зможуть захопити корабель. І тоді "Ісмаїл-паша" виявиться в руках азабів, а вцілілі веслярі знову перетворяться на галерників".
Вони зустрілися поглядами. І хоча вже сутеніло, проте Сулима не побачив, а якимось внутрішнім чуттям уловив: це погляд зрадника і підступного боягуза. Одначе зупинятися отаман уже не збирався.
— То ти з нами, чи ні?! — проревів він.
— Не я з вами, а ти зі мною, скіфе, — насмішкувато проказав командир азабів.
— Зараз не час з'ясовувати, хто з ким та хто главенствує. Обидва стоїмо перед корабельною шибеницею.
— Поки що взагалі не час...
— Але ж іншої такої нагоди у нас не буде.
— У тебе не буде її, скіфе, у тебе. Невже не розумієш, що після цього бойовиська, — повів підборіддям у бік правого борту і берега, — і втрат, яких зазнає команда Валіда, бунт я можу підняти й без тебе, силами своїх азабів-іллірійців, залишивши твоїх козаків та інших невільників такими ж галерниками, якими вони й були, тільки вже на моєму власному судні? — різко відповів іллірієць і, гордо звівши підборіддя, подався на бак корабля, на якому згуртувалися рештки його азабів.
— Он воно що! — пробурчав Сулима. — А я не міг збагнути, в чому справа! — а вже подумки продовжував: "Ти давно виносив задум бунту, але підняти його мав намір без мене і моїх веслярів. Але в такому разі дійде черга й до тебе!", — войовниче зиркнув услід командирові азабів.
Тепер і справді полковник нарешті зумів пояснити собі "дивацькі викрутаси" в поведінці Ардалла. Виносивши задум бунту, командир азабів був здивований, дізнавшись, що до такого ж бунту має намір вдатися й він, Сулима. Не до втечі з судна — одному, чи в спілці з кількома козаками, а саме до бунту, з захопленням корабля. Й увесь той час, поки тривали їхні перемовини, іллірієць вирішував для себе, як йому вчинити: приставати з азабами до бунтівних веслярів; чи, може, дати веслярам перебити частину турків, щоб потім придушити бунт разом із рештою команди Валіда, й остаточно ввійшовши в довіру йому, криваво скористатися з неї, залишивши при цьому прикутих ланцюгами до веслярських лав невільників такими ж рабами, якими вони й були?..
Так остаточно й не з'ясувавши для себе, якого ж плану дотримуватиметься Ардалл, полковник заходився роззброювати пораненого моряка, що осів на палубі поряд із ним, аж раптом звідкись вигулькнув Чамел і, вигукуючи: "Гяур! Зрада!", кинувся на нього з абордажним, схожим на коротку шаблю, кортиком, яким озброювалися венеціанські моряки та середземноморські пірати. Лише в останню мить Сулима зумів пропустити його руку повз себе і, захопивши її правицею, ребром лівої врубався в кадик. Ще два удари по голові він наніс рукояттю широколезого турецького кортика, але з такою силою, що розкроїв йому череп.
— Ти що робиш, гяуре?! — звереснув один із двох моряків, що простежили за цією сутичкою з квартердеку. — За ноги роздеру!
Та, щойно він спустився, щоб розправитися з Сулимою, як тієї ж миті упав під кулею з пістоля Чекана, а другий дістав у груди ножа, вправно кинутого Сотником. Ще за хвильку обидва вони та приземкуватий, могутньої статури козак, на ймення Чернець, поспішливо озброювалися трофеями.
— Як вам вдалося вирватись? — запитав Сулима. — Чому вас не взяли в ланці?
— Наглядача вбило кулею, — пояснив Чекан. — А вартового, що намагався зупинити нас біля трапу, я просто задушив.
— Підняв у повітря, задушив і кинув за борт, — доповнив його розповідь Чернець, не приховуючи, що захоплений силою та вчинком свого товариша.
— Там, серед галерників, ще троє незакутих козаків, — нагадав Сотник. — Вони сидять неподалік трапу: спущуся, озброю і спробую привести сюди. Туркам тепер не до нас.