Здавалося, сама наявність цієї річечки залишається останнім свідченням того, що все, що тут відбувається, все ж таки відбувається на планеті Земля, але в тій стадії її розвитку, коли людська цивілізація, чи то ще тільки зароджується, чи вже поминально згасає.
До сараю, що стояв на узліссі, неподалік крайнього обійстя, сторожко озираючись, підійшов невисокий на зріст, але доволі кремезний чолов'яга в брезентовій куртці з каптуром, у картузі військовика, але ще "сталінського" крою, і в юхтових офіцерських чоботах. За плечима цього — ще не безнадійно відставного віку — ветерана жовта— вів туристський речовик, з безліччю накладних кишеньок, та чорніла мисливська двостволка. Це якраз і був отой, колись добре знаний по навколишніх селах і хуторах, позаштатний співробітник КДБ, парт— активіст сталінського пошибу і, за сумісництвом, майор міліції Пахом Живодьоров.
Зайшовши до похиленого, перекособоченого сараю, що наскрізь просвічувався, бо кілька дощок у стінах його було розтрощено, він вийняв з речовика фомку, відірвав три половиці і швидко заходився копати. Натрапивши на ящика, за яким прийшов, Живодьоров стрибнув у яму і, сторожко роззирнувшись, видобув його звідти.
— Вот ані, ядрьониє! — задоволено промовив хрипким командирським басом. — Все ніколи було навідатись сюди після Чорнобиля. Це ж треба було так угадати-підсуєтитись: сьогодні ці папки заховав, а назавтра реактор гахнув! Але нічого, головне, що цілі, нехай навіть і радіоактивні. Вже чого-чого, а компромату в них на багатьох вистачить — поімйонно і по особим прімєтам. У нас — токо так!..
Видобувшись із ями, майор фомкою відкрив віко ящика і швидко переклав у речовик якісь течки та щось там загорнуте у тканину Зіштовхнувши пустого ящика до ями, він знову одягнув куртку, закинув за плечі речовика, підхопив рушницю, але вже з порога... помітив Авгуру. Сержант брів ледь помітним путівцем, повз обшарпаний, з забитими дверима і вікнами, будинок, мовби зважуючи: зайти до нього, чи не варто?
Живодьорова він поки що не бачив, отож навіть не здогадувався, що якийсь там "нєвідімий боец партії", з рушницею в руках, пильно, нашорошено стежить за кожним його кроком. А тим часом Пахом уже здогадався, що солдат цей прибув не з патрульним десантом, що він — один і без зброї, тож опустив рушницю і самовдоволено посміхнувся: перед ним, звичайно ж, був дезертир.
— Стоять, вша лагєрная! — басовито проричав агент КДБ, раптово виходячи з сараю і постаючи за якихось п'ять кроків від Авгури. — Хто такий, откуда і пачєму?!
Здригнувшись із несподіванки, Владьо все ще механічно підступає на крок ближче до майора. Руки в нього були припідняті і трішечки розчепірені, тому не зрозуміло було, чи то сержант хоче підняти їх, показуючи, що здається, чи кинутися на Живодьорова.
— Спокійно, папашо, — невпевнено проказував він. — Без нервів. Здається, всі ми тут — "свої та наші".
— А я пріказал: "Стоять!", — знервовано поводив ців'ям рушниці кадебіст. — І щоб без протчіх вражескіх проявленій, пойняв?! Хто такий? Дезертир? Кого спрашіваю?!
— Яке це має значення? — невпевнено робить Владьо крок до рогу стайні. — Хоча б тут, під реактором, без анкетних даних обійтись можемо?
— По тобі бачу, що дезертир, — переможно вищирюється Живодьоров. — Так і є: дезертир! І що, давно Зоною гасаємо? Тільки так, зємєля, без брехні і протчіх вражескіх проявленій, тому що у нас токо так, пойняв?!
— Ну, кілька днів, як "гасаю". Що з цього випливає?
— Якщо вже кілька, — мстиво посміхнувся майор, — тоді можеш гасати й далі. Насолоджуйся життям, мародерствуй, тобі вже однаково.
— А ви, звичайно ж, дослідник Зони? — не залишився у боргу Авгура. — І в речовику у вас не мародерське барахло, а дозиметри?
— Що б там, зємєля, не було, — набичився Живодьоров, — усьо під учотом, пойняв? Чи, може, хочеш повернутися туди, на "материк", разом зі мною?
— Щоб знову стати "лагерной вшой" з "протчімі вражескімі про— явлєніямі"? Краще вже тут. Зона — саме для мене. Боротьба за виживання у первісному її вигляді: без таборів, комуняк і їхньої комуніст— фашистської демагогії... Знайдуться тисячі людей, які, з-поміж "світу поза Зоною" і самою Зоною, врешті-решт ладні будуть обирати Зону. Це — як чистилище, в якому все за логікою Антихриста: нелюдям — олюднений "материк", а людям — нелюдська Зона.
— А що, мудра формула: — замислено визнав Живодьоров, — "Нелюдям — олюднений "материк", а людям — нелюдська Зона". Невже сам змудрував? Бачу, що сам. Тебе б за рік-два пропустити через гула— гівські табори, та добряче прочистити мозги — дивись, може, ще й вийшли б люди. Корольову, конструктору нашому, он як добряче їх промили — навіть космічні ракети конструювати почав! А багатьом іншим конструкторам та вченим як промивали, і нічого!.. Зате ж які люди вийшли: поімйонно і по особим прімєтам. Тому шо у нас — токо так!
Опустивши рушницю, Живодьоров тепер несміливо, але цілеспрямовано, крок за кроком, наближався до Авгури і, підсліпувато мружачи очі, уважно придивлявся до його обличчя.
— Шкода, що на вас ніхто доноса не написав, щоб вам теж мозги промили, по тих-таки комуністичних концтаборах. Може б, і з вас якась подоба людська вийшла.
— Гадаєш, не писали? Ще й як шкрябали! Свої ж таки. Але щодо мене, як верного лєнінца-сталінца, подобниє вражескіє проявлєнія не проходять; у нас токо так, пойняв? Е-е, зємєля, — нарешті зумів— таки придивитися до рис його обличчя Живодьоров, — ми, здається, знайомі. Ти, часом, не з Хрещенців?
Якусь хвильку Авгура вагався: зізнаватись чи ні, але все ж таки ви— рітттів утриматися і, вдаючи з себе здивованого, перепитав:
— З яких це Хрещенців? — награно подивувався сержант, хоча теж упізнав цього міліціонера. — Навіть не чув про такі.
— З тих самих, пойняв? І, часом, не Федора Авгури, першого хрещенського дєрьмократа та борця за вільну Неньку-Україну, син?
— Син, але не його.
— Дуритимеш когось іншого, пойняв?! Тут усе поімйонно і по осо— бим прімєтам, у нас токо так! Ти — наш, тутешній, і село твоє, Хре— щенці, стояло якраз на межі Зони, тільки з того боку, від Житомира. В етом дєлє у нас усьо під учотом: поімйонно і по особим прімєтам. Мене не зря колись із КДБ до міліції перевели; тому що перевели не просто так, а для "ідейного усілєнія", пойняв?
Живодьоров, звичайно ж, добре пам'ятав, що його, "висуванця з низів", який свого часу потрапив до КДБ за комсомольською путівкою, одразу ж після закінчення зооветеринарного технікуму, потурили з КДБ після "горбачовської чистки", саме як сталініста, який "вчасно не перебудувався"; а ще — як співробітника, якому ні його технікум, ні юрфак, — що його Пахом закінчував заочно, нічого до пуття з тієї науки і не второпавши, — так і не додали ні освіченості, ні інтелігентності. Тим паче, що саме перед чисткою його, нібито задля знущання і над ним, і над самою ідеєю, перевели з райцентру до обласного управління, та ще й до відділу, який займався студентською та учнівською молоддю.
А загалом, потрапив він до КДБ тільки тому, що в ті часи відкривалося багато районних та зональних управлінь цієї "контори", співробітники яких мали відповідати за ідеологічну непорочність селян та містечкових вольнодумців. І вважалося, що рафіновані інтеліген— тики, на кшталт тих, які працювали з іноземними туристами та науковцями, там не потрібні; головне, щоб чоловік знав село, був звичний до селянського буття і нічим особливо з-поміж інших селюків не вирізнявся.
От тільки в певний час він, Пахом Живодьоров, потрібен був таким, яким він є, а потім раптом взагалі став непотрібним, — причому ніяким, у жодній іпостасі; і вигнали його, спочатку з КДБ, мов шолудивого пса. Але то вже його власні рахунки: і з органами, і з горбачов— ськими дєрьмократами. Надійде час — і за ним не заіржавіє.
— Ніякого вашого Авгури я не знаю, — все ще пробував стояти на своєму Владьо, з незалежним виглядом вкладаючи руки в кишені. — І взагалі, про ці краї та про Зону, я дізнався лише з газет.
Живодьоров ще кілька миттєвостей недовірливо придивлявся до Владя, далі поблажливо всміхнувся і рішуче помахав перед його лицем стволом рушниці:
— Не збивай приціл, ти, вша лагерная! Що значить, "не син", "не знаю"?! Та я вас, дєрьмократів, усіх поімйонно, по особим прімєтам, і токо так, пойняв? Поімйонно і по прімєтам, вша лагерная! — раптом аж спаленів Живодьоров і, знавісніло поглянувши на Авгуру, рішуче зняв з плеча свого речовика та видобув з нього щось загорнуте в целофан.
— Ви думали, що старий чекіст Живодьоров пішов у відставку, зхуторянився і почив на міліцейських харчах? Думали, що, коли гор— бачовське КДБ на корню продалося націоналістам і протчім бандеровцам, а до влади прийшли дерьмократи, — значить усе, можна й жовто-блакитні вивішувати? А оце бачив? — видобув із мішка досить об'ємну теку. — Всі ви тут, хто по моїй сфері вліянія проходив. Всі до одного, поімйонно і по особим прімєтам. Там, у Москві, наші сили вже гуртуються, тож незабаром ми вам влаштуємо ще одну революцію, причому таку!.. Про Октябрський переворот згадуватимете, як про кадетські маньоври.
— Хто б сумнівався. Аби тільки вам дозволили.
— Нам не ви, нам революціонная целесообразность позволіт, пойняв?! Отож і далі розвалювати країну й партію горбачовцам лишилося недовго.