Матеріал для книги.
І переповів їй історію.
— Добре, добре. Тільки такі справи лежать не у нас, а в архіві СБУ Спробую, тату.
— Спробуй, донечко.
Лиш тоді, коли Роман Михайлович зайнявся краєзнавством, оцінив професію невістки. Подумки дякував вибору Віктора.
ВОСКРЕСЛИ НЕВІДОМІ СТОРІНКИ
Півроку тому наша газета вже розповідала про героїчний подвиг вояків УПА у с. Макарове. Відомо було, що у дворі місцевого жителя був обладнаний повстанський схрон, який довго шукали енкаведисти. Однак взимку 1949 року, чи то за вислідом, чи з чиєїсь підлої зради, його оточили людолови подвійним кільцем. Пропозицію здатися повстанці рішуче відкинули і прийняли бій. Було вбито двох офіцерів-енкаведистів, солдата їхніх військ і одного невідомого. Далі, знаходячись у безвиході, аби не потрапити в лапи катів, усі прийняли добровільну смерть.
Нині випала незвичайна нагода розповісти подробиці героїчного вчинку. На схилі літ, після двадцяти п'яти років таборів, спецпоселення, на рідну землю повернувся ... Сидір Чабан, про долю якого після тої події не знали односельці, і фактично забули про нього. Його тепло прийняла сім'я колишнього механізатора, нині краєзнавця Романа Бортника.
Роман Михайлович інформував редакцію про земляка незвичайної долі. Наш кореспондент В'ячеслав Нагорний негайно виїхав у село, де й зустрівся з Сидором Чабаном. Подаємо його розповідь, нотатки журналіста.
"ЛЮБІТЬ ЇЇ ВО ВРЕМЯ ЛЮТЕ..."
Так, я і мої батьки зроду жили у Макаровому Хата наша була обіч дороги, за нею невеликий ліс. Як прийшли перші совіти, ми мали п'ять гектарів землі, коня, корівку з телятком, порося, п'ятеро овечок, дві бджолиних борті, чотири вулики, невеличкий садок. Багатших почали розкуркулювати, кілька сімей вивезли в Сибір. Нас рахували середняками, але могли й в кулаки записати. Порятувала оказія. Проїжджав мимо якийсь чин з району у військовій формі. Привабила пасіка, а в селі ми одні мали бджоли, зайшов до хати. Оглянув, обдивився. Не до вподоби, видно, були образи. Потім розпитав про господарство. "Да, — каже, — богато жівьотє. Кулакі почті. В Совєтском Союзє всє равниє должни бить". Батько здогадався до чого хилить гість. Пошкандибав у комору, виніс гладишку меду і рамку запечатаного. "Візьміть, товаришу начальник, спробуєте. Одразу поздоровшаєте, і дівчат краще любитимете". Гість враз подобрішав, спитав батька прізвище, ім'я, занотував. Сказав, якщо продукт добрий, то за ним приїде шофер ще раз. Виявився добрим, бо ще двічі навідувався водій. Так ми й врятувались від Сибіру...
По-всякому західняки сприйняли той "золотий" вересень тридцять дев'ятого. Більшість насторожено, з тривогою. Були, що й з радістю. Жив у селі один дивак. Чому дивак? Бо ж не бідував. Але хвалив совітів. Та, коли у його забрали землю, реманент, обклали податками, які не міг сплатити, тюрму пообіцяли, кинув усе, навіть дружину з дитиною, і дременув до Польщі, де вже були німці. З ними й вернувся. Потім, коли роздивився, пішов у ліс до хлопців. Десь за рік, перед тою подією, загинув у бою з енкаведистами. Таке от дивне прозріння у чоловіка сталось.
Знаєте, хотілося б багато сказати, найпаче нашій молоді, яка мало цікавиться історією. Ой, то велика помилка забувати її уроки. Пережив я багато, багато й знаю. Молодь хоче жити добре і гарно. Правильно. А де так живуть? Там, де люблять свою країну, свою землю, вміють постояти за неї. Легко бути патріотом багатої і вільної держави. Щоб Україна стала такою, треба її палко любити і "во время люте", як вчив нас Шевченко. А так воно для України тоді й було. Війна стояла на порозі. Два хижих звірі не могли вжитись у одній клітці. Я тоді й долучився до ОУН, хоча то був ризик. Не сприймав політики совєтів, їхнього колгоспного рабства.
Скажу, що ОУН дивилась на майбутню війну, як на можливість стати Україні самостійною, і готувалась до цього. Організаційно і збройно. Сподівались на поміч Німеччини: ворог твого ворога — твій спільник, то ж відомо. Якраз тим скористались совіти в час війни, а найбільше після неї, коли УПА продовжувала боротьбу: мовляв, посібники гітлера. Слизький, я вам скажу, політичний момент для тих, хто не знає історії, дилетант в політиці, чи прихований ворог.
От, ніхто не стане крити Богдана Хмельницького, Івана Виговського, коли в один час поляки, турки, москалі були ворогами, в інший час — спільниками. То політика. Ради перемоги над головним ворогом укладають союзи хоч з дияволом. СРСР був учасником антигітлерівського пакту, що й зламало фашизм. А до того Америка, Англія, Франція — "закляті вороги соціалістичного ладу". Після перемоги вони знов стали ворогом. Отака еквілібристика.
На початку Німеччина взяла наш бік. Степан Бандера, як відомо, проголосив у Львові незалежність України. Його і спільників арештували. Майже до кінця війни німці розглядали бандерівський рух, як ворогів. УПА в свою чергу — їх. СРСР на початку війни, при військовій потузі, яка мала верх над гітлерівською, терпів жорстоку поразку. В полон здавалися цілі частини, хоч окремі чинили запеклий опір. Мільйонам радянських солдат-полонених бракло місць у таборах. Німці підійшли до Москви. То наслідок не стільки військових прорахунків, скільки відповідь армії, населення на криваві і жорстокі репресії сталінського режиму. І тут самовпевнений фюрер фатально схибив, бо порахував, що перемога вже у нього в кишені. Ставлення Гітлера до України і військовополонених різко ужорсточилась. І невдовзі, від населення, військової потуги СРСР і УПА він почав пожинати ті ж плоди ненависті, що й Сталін на початку війни. Величезної шкоди завдав нашій боротьбі розкол ОУН на бандерівське і мельниківське крило. То дуже знекровило обидві сили, чим успішно скористались наші вороги. Їх у нас було троє: сталінський режим, фашистська Німеччина, польські шовіністичні угрупування. Наші хлопці показали героїзм найвищої проби, бо свідомо йти проти такої сили не заради чинів, нагород чи особистої вигоди, — тут у мене слів бракує. Жодна держава їм не простягнула руку допомоги. Зброю здобували в боях. Самостійна Україна була вищою і спільною метою пориву духу тисяч, переважно молодих людей. Ми були свідомі того, що ніхто нам не подарує Незалежність. Не наша вина, що не досягли мети. Хай її візьмуть на себе байдужі. Та дух борців, дух мужніх допоміг нарешті здійснити мрію. А УПА зброї не склала, не капітулювала. Може, відчувала, що її доведеться ще відстоювати?
ТЯЖКИЙ СОРОК ДЕВ'ЯТИЙ
Нелегко мені те згадувати, ой, нелегко. УПА, патріоти несли важкі втрати. Бо після перемоги над Гітлером СРСР і ми — один на один. Певне ж, сили були дуже нерівні. Проти нас кинули регулярні війська, каральні органи, могутні спецслужби, партійно-радянський апарат. Жорстокими репресіями у людей посіяли страх, нашпигували народ сексотами, інформаторами, діяли замасковані під повстанців групи перевертнів, кадебістів, на підлість яких потрапляли чесні люди, патріоти. Масових акцій УПА вже не вела, пішла в підпілля. Зрідка, правда, нагадувала про себе епізодичними актами, що владу і її спецслужби страшно бісило.
Схрон у нашому дворі був раніше законсервованим, резервним, про нього знали всього троє. В сорок четвертому його довелось задіяти. Штаб надрайонного провідника Грома у сусідньому районі виявили енкаведисти. Підозрівали про зраду, бо криївка була влаштована дуже хитро. Там було четверо хлопців. Їм вдалося вирватись через запасний вихід. Грому і Монаху, які бігли першими, пощастило, а двох таки скосили облавники.
Грім з Монахом перейшли сюди. Час від часу хлопці давали про себе знати. Слава Богу, повертались. А от Грім вже два тижні не з'являвся. Може, начальство, думаєм, затримало. Про те, що він потрапив людоловам, не дуже вірилось, бо вислизав з їхніх пасток. На своєму місці надрайонний. Як в їх лапи, не приведи Господи, і потрапить, то перевертнем не стане. Своє псевдо виправдовував. Бо ж повстанці часто ради маскування присвоювали його навиворіт тому, яким був чоловік з вигляду, чи характером. От я повільно ходжу, бо кульгаю на одну ногу. Через те совіти і в армію не замели. Назвали Бистрим. Буйночубого могли наректи Лисим, чорнявого Білим, повільного в рухах — Стрілою, говоруна — Німим. Петра Клеха Монахом охрестили, бо за спідницями жіночими увивався, сміхотун.
О, я те число добре пам'ятаю. П'ятнадцяте лютого, зима морозна, сніг аж голубизною віддає. Попорав я худобу. Сніданок вниз опустив. Кажу дружині: "Хлопці тобі дякують за вареники". "Добре, — радіє, — то з першого сиру, після молозива, — і зітхає: — Ой, як то тяжко їм там, молодим, у ямі сидіти..."
Сів я на лаву, підсунув табуретку, поклав на неї відро порожнє. Бо брав воду зранку. Витягнув, а воно з водою із ключки зірвалось і об лід біля круга вдарилось, вертикальний шов трохи розійшовся, вода просякає. Беру молоток, вистукую. Чую — якийсь гуркіт за хатою, щось велике приїхало, зупинилось. Крізь замерзлі шиби майнули під вікнами чиїсь тіні. Брязнула клямка сінешніх дверей, розчинились навстіж хатні. В клубах морозної пари ввалюється гурт чоловіків. Двоє в офіцерських кожухах, зимових шапках-сибірках, третій — солдат з автоматом. А четвертий... Боже милостивий... Невже? Привид чи сон?
В такому ж армійському кожушку, шапці-вушанці, але без погон і портупеї, — він? Так! Надрайонний провідник Грім! З нашими катами! Підлий зрадник!
Мені відняло мову, забило дихання, з рук випав молоток. Хочу встати — не можу. Відро скотилось на підлогу, під ноги незванцям, жалібно дзенькнуло. Солдат копнув його чоботом, воно відлетіло, закрутилось, зацокотіло дужкою.
— Слава Україні! — вітається Грім.
Для мене — справжній грім серед зими! Я й далі не можу, та й не знаю що сказати. Скільки ти таїни нашої відаєш, скільки людей занапастиш! Вдушити б тебе, сволото! Але ж ти прийшов душити нас! А він і далі приховано збиткується.
— Бачиш, друже Бистрий, яких я до тебе гостей привів?
Удавано глибоко зітхнув, спохмурнів. А в мене язик тиблем1.
— Знаю, друже, що у тебе в душі робиться. В моїй теж. Ну, не склалося, не вийшло у нас. І не вийде. Он якого звіра Москва задушила! А тут нас, жменька одчайдухів, зосталась. Вони ще вірять у химерію перемоги.