Фома Аквінський тільки продовжив працю свого вчителя, роблячи філософію Арістотеля власністю християнської науки й поклав її в основу богословсько-філософського світогляду. Але монастирська бібліотека мала у своєму розпорядженні оригінали грецькою мовою. З ними й працюватимуть переписники, а абат має відстежувати, наскільки майбутній текст буде відповідати стандартам церковної науки.
Абат зайшов до приміщення, наносячи хрест у повітрі й поважно промовляючи: "Laudetur Jesus Christus!". "In saecula saeculorum", — підвелися ченці, вітаючи його.
— Найперше, — звернувся до писців, — маємо зрозуміти те, як пояснює Арістотель Творця. Його бачення Бога як триєдиности не суперечить Святому письму. З його спостережень виходить, що природа підпорядкована Богові і ніщо в ній не виникає випадково. У всіх народів і в усі часи Тріада була основою обрядовости2. Отже, все завжди буде вести людей до спільних закономірностей, а разом з тим — до розуміння спільного і єдиного Бога. Що й відбулося в лоні святої Церкви: об'єднання людей різного походження, з відмінними мовами й поглядами, християнською вірою в Бога-отця, Бога-сина і Бога Духа Святого. Ми називаємо три особи, але всі ці особи: Отець, Син і Дух Святий — втілюють єдину особу Бога, це різні його прояви, і нема серед них меншої або більшої. За своєю природою постаті Бога неподільні, але відрізняються походженням. Так Отець породжує Сина, сам не походячи ні від кого, а Син і Отець породжують Дух Святий. Але повернімося до Арістотеля, а заодно й до Фоми Аквінського...
Перерву було зроблено, коли дзвони вдарили на другу месу.
Після сьомої, останньої, меси день було завершено й абат повернувся до своєї келії. Помолився і приліг. Спогади дитинства майже покинули його, але обличчя
перша згадка про трилике божество належить індусам. Це Тримурті: Брахма, Вішну, Шива Матильди не хотіло відпускати. Те, яким побачив його того ранку: біле, красиве, з бездонними очима і їхнім викличним поглядом. Щось було в ньому таке, що тривожило абата. Хоча очі її не змінилися. Завжди притягували й заворожували. Він утік від тих очей тоді, а вони зустрілися йому знову після стількох років. Навіщо?
Ааа, так, не треба довго думати! Церква давно має відповідь: спокуса. Господь вирішив випробувати його, випробувати його віру й силу, його відданість. І молитва зцілила його, але чи остаточно? Бо ось вони! Як навмисне, знову зацвіли блакитними вогниками перед його очима. І сміються, зухвало вже сміються! Таки найбільше зло сховано в жінці: її привабливість, її плотська принада. Її некерованість, мінливість, її таємничість. Найбільший виклик кожному, бо сидить у її надрах сам диявол. Це він сміється її очима так зухвало...
Абат підвівся, впав на коліна і знову розпочав молитву.
* * *
Сонечко все пригрівало й висушувало розквашені дощами вулиці міста.
Матильда перетинала центральний майдан, який кишів народом. У цьому місці людно завжди. Жонглери та блазні розважають публіку, якій нічим зайнятися, крім як роззявляти рота й реготати, хапаючись за боки. Нещасні випрошують якоїсь подачки. Проповідник на другому кінці майдану теж зібрав неабиякий натовп, розповідаючи про етику та мораль благочесного християнина, час від часу посилаючись на Святе письмо, а коли починав трагічним голосом повідати про муки Христові, публіка вже ридала, захлинаючись. Ці люди вміли плакати, як з будь-якої причини, так і без неї. Тож в одному кінці майдану панував сміх і глузування, в іншому — плачі й ридання, а поміж того всього бродили нещасні прокажені чи юродиві, котрих кожному кортіло ще й штурхонути добряче, аби якнайшвидше забралися з міста. Юродивим випадала найбільша честь у знущаннях, на які мешканці міста були щедрими. Але така їхня доля. А долі, яку давно визначив всесильний Бог, ніхто не може пручатися, має зносити її гідно, хоч би як не було тяжко. За всі біди кожен одержить винагороду, коли покине це ненависне, сповнене гризот життя. Так каже Церква, тож у цьому не має бути сумніву. Життя сповнене гріха і страждань, життя — це найбільший гріх. А радіти йому, наповнюватися його дарами, шукати його втіх — це непоправний, ганебний злочин. Тому кожна жива душа тут гріховна. Тільки ті, хто зупинив спілкування з цим світом і розпочав його виключно з Богом, — праведні й благочесні. Ці люди — ченці та священники.
Матильда, обминаючи всі гурти, прямувала на ринок. На ринку теж можна було зустріти кого завгодно й що завгодно. Тут, як і на майдані, пульсувало серце міста.
Вона прийшла по добротну тканину, з котрої мала пошити мішечки для зберігання трав, а також прикупити солі та перцю до страв.
Її гукнула жінка, яка виглянула з однієї крамниці, привітно махаючи рукою.
— Гей, Матильдо, обминаєш мій товар, а разом з тим і свою любу подругу! — грайливо насуплюючи брови, жартувала жінка.
— Ось візьму спочатку солі, перцю, а може, й кориці та ще якого необхідного краму — і тоді будеш мати мене надовго, Еммо! — відгукнулася Матильда.
— Тоді я подумаю й про хороше частування, — відповіла та й повернулася у приміщення.
Невдовзі Матильда вже заходила до крамниці Емми, де на неї чекали різних гатунків полотна. Чоловік Емми був купцем, тож більшу частину року проводив у мандрах. Син нещодавно пристав до батька, щоб навчитися ґешефту й торгів, а малолітня донька допомагала матері. Емма була швидкою і жвавою жінкою, трохи повновидою, з добрими та веселими очима. Матильда нерідко заходила до неї, навіть якщо не мала на меті щось придбати. Вони симпатизували одна одній, і це було вельми рідкісним явищем для мешканців міста, котрих чи життя, чи ще якісь обставини тримали на певній відстані, навіть ворожости та недовірі одне до одного.
— Ось, — Матильда вийняла з-під поли плаща вузлик. — Тут мої дари, кмин і лаванда, а також цвіт липи і хміль, від безсоння, яке тебе турбує.
— Дякую, подруженько! Не знаю, чи допоможе мені хміль, коли мій хмільний чоловік так далеко, але з лаванди таки буде користь тканинам.
— М'ята тобі вже не помічна, — усміхнулася Матильда, — отже, пробуємо щось міцніше. А чоловік... твій колись повернеться, — зітхнула.
— Вибач, — винувато глянула на подругу Емма, — але в мене язик швидше працює, ніж голова.
— Не вибачайся, я звикла. Тим паче сьогодні я сильніша, ніж будь-коли. Скоро весна, і я буду в селі, посеред любих зелених лугів. Звідти черпаю силу жити, радію, що можу бачити й відчувати ту красу знову й знов.
— Тільки не дуже показуй цю свою радість людям, бо... сама знаєш...
— А чи не знаю! Ліпше, аніж хтось інший.
— Минулої неділі на месі той новий абат проповідував, настоятель монастиря. Що вже красномовний, що вже вчений! Народ хлипав відчайдушно та гірко, потоки сліз, кажу тобі, потоки!
— Їм тільки дай поплакати.
— Отож, той абат наприкінці проповіді згадав і про жінку та її гріх перед Богом. Каже, має носити жінка голову опущеною, так, щоб очима по землі волочитися. Має тримати вуста стуленими, а якщо розтуляти їх, то тільки для молитви. Має дбати про чоловіка свого і про дім, а вештатися вулицями їй зась! Бо нема гіршої спокуси і зваби для грішного за жінку. Нечиста вона, бо мало в ній розуму та чеснот, а більше чутливости, як у звіра. Мало в ній ясного та більше темного. Тож молитися вона повинна більше, ніж чоловік. На кожен дзвін церковний припадати на коліна перед розп'яттям, на кожен дзвін! Ой, не добрі ці слова для міста. Недобрі.
— Ти їм дивуєшся? — стенула плечима Матильда.
— Не дивуюся, але боюся! Бо життя не менше люблю за тебе, але гнию в цих стінах, чоловік далеко і від гріха подалі. Ти — смілива. Ти мала освіченого чоловіка, котрий навчив багатьом речам, тобі й легше...
— Так, знання — це звільнення від пітьми. Але й тягар водночас. Це я зрозуміла, коли втратила його через оті знання, — зітхнула.
— Ой, давай не будемо про сумне! Сама я винна в цих розмовах. По кухлю запашного пива чи як? — підморгнула до подруги.
— Гайда! — підморгнула у відповідь Матильда.
Майже цілий день провела Матильда у приятельки, все гомоніли та гомоніли. Поверталася додому вже як сутеніло. Тяжко було на душі, прикро. Все думала над словами проповіді абата. Хоча це не мало б дивувати її у церковникові, але не могла ніяк поєднати в собі образ того милого, тихого хлопчика й отаких слів із його ж вуст. Звичайно, час робить своє. Час і наука, не будь-яка наука, а церковна. Хто який шлях обирає, той пилом того шляху і вкривається. А говорив він ті слова після зустрічі з нею. Холодні були в нього очі тоді, неживі, недобрі. Чому вони всі такі? Ох, кого питає?!
В будинку було сиро й непривітно, попри те, що надворі теплішало. Пахло відсирілим попелом і сушеним зіллям. Час розводити вогонь.
* * *
Повертався усталений цикл святкувань. Розпочинав його великий Карнавал, який передував Великодньому посту. Матильда знала від чоловіка, що це свято існувало ще задовго до Церкви, як і багато інших святкувань, які тепер носили назви того чи іншого святого.
Декілька днів напередодні почали встановлювати сцени для вистав на майдані. До міста вливалися ватаги молодих людей, юрби старців та вервечки юродивих. Вулиці кишіли народом, і дехто ночував просто під стінами будинків.
Перший день Карнавалу починався з рядженої барвистої процесії. Величезний візок, накритий оксамитом, тягнули вдягнені в овечі шкури міцні чоловіки, на візку танцювали і кривлялися найрізноманітніші персонажі карнавалу, розливаючи в кухлі вино й закушуючи печенею та всілякими наїдками. Перед візком і позаду нього йшов супровід переодягнених музик, які гриміли бубнами, били в барабани, трубили у труби, озивалися флейтами, плакали й пищали струнними різних видів. Ніжно і збуджено тремтіло повітря від звуків дзвіночків. Посеред візка корніцени-музики дули в мідні роги, які були символом карнавалу. Жонглери й акробати на високих ходулях вигулькували серед натовпу костюмів і масок. Штукарі показували свою майстерність, менестрелі виспівували пісень.
Надвечір сп'яніння все набирало сили й уже велетенським, могутнім виром ігрищ і забав неслося вулицями міста. Ця шалена круговерть сміху, розваг, кепкувань та висміювань не буде припинятися навіть уночі.