Проти переконань

І вам, поки ви здобудете освіту, доведеться ще багато всяких нісенітниць вчитися і вдавати, що ви в них вірите. І найважніше для вас усіх — вміти їх пізнавати і відмежувати від правди. Я прямую до того, щоб вас цього секрету навчити, бо без нього ви не проживете, або проживете, сприймаючи світ у кривому дзеркалі. Пам'ятайте ще раз: є правда і "правда". Перша — для вас, друга — для прилюдного вжитку. Щоб не за­тратити чести й розуму, плекайте першу, щоб не стратити життя — умійте викручуватися другою. Говоріть якнай­більше про марксизм, ленінізм і класову боротьбу, а собі пам'ятайте, що дві найбільше віддалені класово одиниці тієї самої нації — все будуть ближчі між собою, ніж дві найбільше класово-споріднені одиниці з різних націй... Але я трохи ухилився... Про що то я?... Ага! Отже, щоб здавати іспит, говоріть найбільше про класову боротьбу, незалежно від того, чи розумієте, до чого, чи ні. Поєднуй­те марксо-леніно-сталінізм із табличкою множення і чіпляй­те закони матеріалістичної діалектики навіть до правопи­су великих і малих літер — побачите, як все буде йти добре, і напевне перший ваш викладач "марксо-ленінської пси­хології" скаже, що ви врешті прозріли, як сліпе кошена...

Маруся довго мовчала.

— Ви смієтеся, — сказала, безнадійно зідхнувши, — а мені страшно. Чим більше вас слухаю — тим страшніше стає: це ж нестерпно — вірити в одне, а говорити навпаки.

— А що ж робити, Марусю?

— Не знаю.

— То подумайте добре: говорити правди не можемо, приймати за правду те, що нас змушують говорити — також ні. Що ж лишається? Мусимо вірити в одне а гово­рити інше.

— Для мене це найгірше! — з болем вишептала дівчина, хоч очі її мали цілковито байдужий вигляд. — Я можу ли­шень те говорити і так поступати, як думаю, як відчуваю. Коли ж тільки зроблю навпаки... Ет, ви ж самі знаєте, як воно виходить! — махнула рукою, насупилася і почервоніла.

— Ну, то який же вихід? Для вас я бачу хіба одино­кий: повірити в Маркса, поклонитися йому — і тоді, як марксистка, будете спокійно говорити і поступати так, як думаєте.

— Що ви?! — жахнулася дівчина. — Зроду-віку з мене марксистки не буде!

— Напевне? — допитливо дивився на неї Березовський, ховаючи іронію в прижмурених очах.

— Напевне! — палко запевнила Маруся. — Ненавиджу марксизм, ленінізм, сталінізм і все комуністичне!

— Звідки ж у вас ця ненависть? Тато вас навчив?

— І тато, і так якось, з душі...

— З душі? А що таке, по-вашому, душа?

Наступав невблаганно своїми питаннями на дівчину, ставлячи її чим раз далі в більше заклопотання.

— Душа — це... Ну, не душа, а... — марне силкувалася відповісти вона. — У мене є такі переконання, що виходять не з голови, а з серця...

— Не розумію: "душа", "серце", "голова"... Не можете висловитися ясніше?

Маруся довго і напружено думала, а вкінці призналася винувато:

— Цього не можна пояснити... Але якесь таке глибо­ке переконання...

— Ну, от знову: "переконання"! — вчепився він у сло­ва. — Ви дуже часто говорите про свої переконання. З'я­суйте мені, що саме ви під цим розумієте?

Остаточно спантеличена дівчина вже навіть не пробу­вала відповідати, тільки хмурилася, червоніла і нервово за­гинала кінчик зошита. Березовський уперто дивився на неї і також мовчав.

— Що ж ви, Марусю? — спитав урешті. — Так нічого й не скажете?

Вона похитала головою.

— Ні? Ну, то давайте разом спробуємо це розв'язати, — заохочував він. — Коли не можете відповісти на питан­ня — питайте самі. Може я вам поможу?

Вона мовчала далі.

— Ет, Марусю, що ж це ви?! — скривився він незадоволено. — А як у школі вам учень поставить якесь питання, ви також мовчатимете? Так же не можна!.. До речі, я помі­тив, що ви взагалі мене ніколи нічого не питаєте. Чому?

— Що ж я маю питати? — легенько зідхнула дівчина.

— Як це?! Ніколи у вас не виникає ніяких неясностей?

— Звідки ж?.. Ви все так гарно пояснюєте...

— І ніколи у вас не виникає ніяких сумнівів щодо правдивости моїх пояснень?

Вона знову похитала головою.

— Які ж там можуть бути у мене сумніви? — усміхну­лася якось жалісно. — Коли слухаю вас — просто не можу повірити, що одна людина може так багато знати. І вам напевне дуже смішно, що я такий невіглас.

Її слова підхлібили йому, і він виликодушно сказав:

— Брак знань — це ще не хиба, Марусю, і з того не можна сміятися. Хибою є, коли людина не хоче нічого зна­ти і нічим не цікавиться. Отже, вертаємося до ваших пе­реконань. Інколи переконання утотожнюють зі світогля­дом. Я думаю, що в даному випадку так не є. Ви напевне розумієте під переконаннями або те, що вам каже розум, або те, що каже інтуїція.

— Так! — зраділа дівчина. — Інтуїція! Цього слова мені бракувало! Бо, бачите, для мене є багато всяких ре­чей, таких ясних і таких несумнівних, але їх, однак, не мож­на пояснити розумом.

— Ага! — і собі зрадів Березовський. — Отже, ми врешті договорилися. Тоді я вам скажу дещо про погляди філософів на способи і можливости пізнання.

Тут Березовський умів показати, що він справді багато знає і заговорив "як Цицерон", сказала б Зоя. Сам любу­ючись у точності і ясності своїх пояснень та ядерності ви­словів, він почав з грецьких і римських філософів, пере­кинувся до філософії 16-го віку, зачерпнувши в загальних лініях поступовий розвиток людської думки. Вибирав най­суттєвіше, спрощував відповідно до інтелігенції своєї слу­хачки складні поняття й рясно сипав термінами й іменами: метафізика, емпіризм, раціоналізм, ідеалізм, емпіріокри­тицизм, позитивізм, Бекон, Декарт, Кант, Оґюст Конт...

Захопившись, говорив добру годину і зовсім забув про Марусю. І лишень випадково глянувши на неї, раптом урвав. Дівчина сиділа, як заворожена, і дивилася на нього такими виразно-закоханими очима, що йому відразу стало млосно й соромно. Соромно за неї, що так одверто зраджу­вала свої почуття, і соромно за себе, що досі не розумів її. Адже ясно, що вона від самого початку захоплювалася не його словами, не його розумом і знанням, а ним самим; його зовнішністю, його гордою поставою, оксамитним тембром його голосу — усім тим, від чого за ним шаліли жінки.

Відкриття справило на нього враження дзбанка холод­ної води на розгарячену голову, і він опам'ятався.

— Ви слухаєте мене, Марусю? — спитав різко й невдоволено.

— Що? — кинулася Маруся. — Ах, так, звичайно, слу­хаю... Записати?

Він був схвильований. Ледве втримуючи тремтіння рук, витягнув цигарку і почав стукати гільзою об метале­ве дно цигарниці.

— Ні, писати не треба нічого! — вимовив холодно й ворожо, розтягаючи слова. — Затямте собі лишень, що інтуїція й інстинкт служать тваринам. Людині, натомість, служить розум. І, якщо ви хочете мати в чомусь правдиве переконання, то його насамперед треба випробувати ро­зумом. Таке буде моє коротке резюме з довгої лекції. Зро­зуміло?

— Зрозуміла... — похилила покірно голову Маруся й зідхнула.

Його дратувало і це зідхання, і похилення голови, і ховання очей, і навіть врода дівчини. Мав охоту крикнути їй, що він не хоче, не дозволяє, дивитися так на себе! За­бороняє його кохати! Він не давав їй ніяких підстав до то­го, ніяких прав! Йому непотрібно міщанки, хоч би вона була тисячу разів "ідеальною красунею" для стінного ка­лендаря! Він не прийшов сюди для романів — він прийшов учити і виховувати!

— На цьому сьогодні кінчаємо, — сказав несподівано. — Ви маєте над чим подумати, а я мушу йти.

Не дуже навіть і збрехав — справді почував, що мусів вийти, бо не хотів лишатися з дівчиною на самоті. Її това­риство нараз стало прикрим для нього, попросту нестерп­ним, а можливість — знову відчути на собі той одверто-закоханий погляд здавалося йому чимсь ганебним, образ­ливим у вищій мірі. І як вона зважилася, та міщанка?! Що вона собі думає?! За його великодушність, за безінтересовну працю...

Ігореві навіть уста твердли від обурення.

Хай то чорт візьме! Смикнуло ж тоді за язик перед Кобзаренком!..

Ігор лаяв себе і жалував, що взявся за це репетитор­ство. Знав бо добре, що меланхолійні характери, як у Ма­русі, реагують повільно, зате дуже глибоко і тривко, отже, готова виникнути драма. А він того не хотів. Навіщо йому було клопоту на здорову голову?

Постановив навіть більше не ходити, але потім, охо­лонувши, почав міркувати інакше: вийде ж ще гірше. Дів­чина може подумати хтозна що. Та й батько також. Ні, треба продовжувати, ніби нічого не сталося. Бо ж, прак­тично беручи, справді нічого не сталося. Велика дивовижа, що дівчина закохалася! Було б дивно, коли б не закохалася. Адже в нього майже всі закохувалися, й Березовського це ніколи не зворушувало — привик. Привик і до того, що не одна після упертих, але безплідних заходів, після розпачливих листів і полум'яних освідчин, скоро заспоко­ювалася, виходила заміж, або заводила роман з іншим — і була щасливою. Так буде й з Марусею. Ось він дотягне до вакацій, а там виїде до матері — і все розв'яжеться зов­сім природно.

Пішов до читальні, взяв якусь книжку, сів у куточку і вдавав, що читає. Але насправді не читав і думав про Ма­русю. Збирав докупи всі зроблені досі спостереження і приходив до дуже скептичних висновків. Тепер він попрос­ту не розумів, для чого їй були знання й диплом? Учи­тельки з неї не буде — в цьому був найглибше переконаний. А знання, які давав їй поза програмою і які вона ха­пала на лету, при її вдачі мусіли десь громадитися в мозку й лежати там без ужитку, як припалі порохом на горищі речі, господар яких не знав, що з ними робити.

Виїмкова вдача!

Березовський був погано настроєний і вмисне брав усе в понурих фарбах. Але, правду сказавши, був лихий найбільше тому, що не мав куди подітися. Він уже звик до тієї міщанської, пропахлої запахом сушених яблук, за­тишної хати, де знаходив повне відпруження від галасли­вої атмосфери переповненого гуртожитку, в якому треба себе завжди тримати на увазі перед невсепущим оком гро­мадської й політичної контролі. В Кобзаренків він скидав машкару, вільно рухався й висловлювався і, нарешті, по­чував себе окремішньою людиною, а не оселедцем в бочці, якого не вирізняється серед сотень інших. Він тужив за родинним кутком і в гуртожитку, помимо того, що мав серед студентів щирих товаришів, почував себе завжди самотнім. Та й товариші почували себе так само, і тому майже кожний з них або романсував, або приятелював з якоюсь дівчиною з-поза гуртожитку.