Правда, виявилися б милосернішими, коли б попросту застрелили його у сні, а не засуджували на повільне конання від голоду й спраги, але, видно, вони не завдали собі труду подумати над цим.
Голоду, щоправда, Данко не відчував, та спрагу мав жахливу. Окрім того, тіло домагалося вже іншого положення, шнурки різали і палили вогнем. Набитих на лиці й тілі синяків він не міг бачити, але відчував у тих місцях неприємну задеревілість.
— Пити!.. — вистогнав Данко, облизуючи сухим язиком пошерхлі уста. — Пити!..
Пити? Хто ж йому дасть пити? Адже поблизу нема нікого. Нікого!.. Навіть зрадливого Арасі.
Данко не витримав і голосно заридав. Однак, зараз же силою волі спинив ридання і стиснув зуби:
"Гов, Данку Сокіл! — подумав. — Чи ти ж Аліса? Що тобі поможуть сльози в такій ситуації? Нічого не поможуть! Не можна попадати в зневіру, бо зневіра — лихий товариш у трудних моментах, як казав тато. Адже є Бог на небі, а в мене є ще сила. З Божою поміччю, може, якось не пропаду. Тільки треба розв'язатися. Головне — розв'язатися!..
Поволі попробував звестися, на скільки це дозволяла довжина шнурка, зачепленого за грубий корінь, і так звис у півсидячому положенні. Ні, це було ще гірше. Натягнені шнурки давили і позбавляли всякої можливости будь-якого руху. Данко знову ліг і попробував намацати у себе за спиною бодай один якийсь ґудз[42]. Даремно. Лежачи на спині, він добре відчував місця, де були зв'язані шнурки, але досягнути їх не міг, хоч напружувався з усіх сил, аж руки у нього подеревіли.
Змучений цими зусиллями. Данко вирішив трохи відпочити і тим часом придумати щось нове. Може вдасться висмикнути бодай одну руку?.. Він і вчора вже пробував це, але безуспішно. Та, може, сьогодні вдасться?
Відпочивши, хлопець взявся шарпати то одну, то другу руку. За право визволитися готовий був пожертвувати не тільки шкірою, але й м'язами від зап'ястя до кінчиків пальців і нігтями. Тому не вважав на біль і тягнув руки, скільки було сили. Та що з того? Руки понабрякали, і їх було ще тяжче висмикнути з зашморгів, як учора.
Помучившись так з півгодини, Данко переконався, що й цей спосіб ні до чого не доведе, тільки, хіба, змучить його ще більше.
І хлопець знову ліг нерухомо.
На дворі розгорався блискучий, ясний день. Зі свого кутка Данко не бачив навіть щілини у зовніхпній світ, але ясність продиралася через глибокий вхід і лагідно розливалася по печері. Іноді вскакував свіжий повів пустотливого вітру, приносячи зі собою уривки пташиного крику, часом доносився особливо енергійний сплеск якоїсь неспокійної хвилі, але від того похмурий сумерк глухої печери видавався ще страшнішим. Все виглядало зовсім інакше, як вчора, коли на дворі ревіла негода, а в печері теплилися свічки і яскраво горіло велике багаття...
Спрага чим далі, то мучила сильніше. Чим далі, то все владніше домагалося втомлене, сплутане шнурками тіло свободи й іншого положення. І до хлопця знову почала підкрадатися розпука.
— Що робити?.. Боже, ну що мені робити?! — вистогнав Данко, стараючись здушити приступ нових сліз, які починали знову підступати до горла. — Хоч би від того злощасного кореня відв'язатися, і тоді можна викотитися якось надвір, до річки, а там ——припасти устами до води і пити, пити!..
Ах, як Данкові хотілося пити!..
І він чомусь почав перераховувати все те, що можна пити: вода, чай, кава, молоко, шімарон, сік маракужі[43], лімонада, пиво... Пригадував собі ті всі речі на смак, і жадібно облизував сухі уста. Вставали перед його уявою то щойно витягнене з криниці відро з холодною водою, то горнятка з кавою або чаєм, то такий знайомий монастирський дзбанок зі соком маракужі, пляшки з напоями за вітринами штучних ледівничок у склепах... Ці образи просто гіпнотизували Данка отуманювали його свідомість, і він нарешті не то почав маячіти, не то задрімав.
І раптом голосне й нахабне "дз-з-з!" — вернуло його до притомности. В печеру влетіла велика муха і, описавши кілька швидких кол, з розмаху сіла просто хлопцеві на обличчя, замазане засохлою кров'ю. Данко крутнув головою — і муха почала знову голосно бзичати по печері, поки не примостилася на стіні, якраз у нього над головою. Посидівши кілька секунд, ще раз скочила йому на обличчя.
— Бодай ти здохла! — люто крикнув Данко і здунув муху геть. — Ще тільки тебе бракувало!..
Муха зірвалася і з нахабно-веселим та незносно-противним бзичанням стала знову гасати по печері. Ніби дрочилася з безпомічним хлопцем.
Слідкуючи за нею злим поглядом, Данко раптом подумав, що ця муха, напевне є варіжейра[44], і від того йому стало млосно. Оця зеленкувата, велика муха має звичку сідати на рани і відкладати там живих хробачків, які за кілька годин вжираються в тіло. Тварини звичайно від того гинуть, бо хробачки, яких муха відкладає за один раз до двох або трьох сотень, скоро ростуть і розповзаються по всьому організмі, добираючись до печінки, нирок, мозку. За два-три місяці, коли їм приходить пора перейти ще одну стадію розвитку, вони вилазять з тварини, падають на землю і зариваються в неї на кілька тижнів. А потім вилазять на світ уже розвиненими мухами. Тільки ж тіло їхньої жертви стає подібним до поточеного шашлями дерева, і тварина гине.
Рідше трапляються випадки, коли варіжейра вхитриться відкласти хробачків на тілі людини. Але буває і таке. Данко навіть добре пам'ятає одного кабокля з Санто Антоніо, який два роки тому назад загинув від тих паразитів. Лігши п'яним спати десь посеред дороги, той кабокльо не помітив; що варіжейра влізла йому в вухо. Тільки на другий день відчув дивний біль у вусі. Краплі, які дав падре Вісенте, не помогли, а через кілька днів почалися такі жахливі болі голови, що нещасний чоловік божеволів. І ніхто не міг догадатися, де причина хвороби. Більшість схилялася до того, що він, лежачи на землі, простудив голову і дістав у вусі боляка. Так думав і падре Вісенте. Тільки коли відгодовані хробаки почали вилазити у нього з носа, з вух, з очей і навіть просто з лисини, таємниця захорування вияснилася. Але лікувати вже не було кого...
Пригадавши собі того п'яницю, Данко затрясся усім тілом і почав безцілево пручатися, як божевільний. А муха, ніби розуміючи, безборонність своєї жертви, гасала, як несамовита, довкола, гуділа і все ціляла сісти на закривавлене лице. На її голосне бзичання, в печеру влетіла друга муха, а згодом ще одна, і ще, і ще... Довкола загуділо, як у вулику, створюючи таке враження, ніби десяток невмілих рук водило безладно по струнах контрабасу.
На Данка напав справжній шал. Та й чи можна було не шаліти від свідомости свого безсилля проти дурної мухи?.. Он літає їх кілька відгодованих і прудких. Але що їхня сила проти сили такого кремезного хлопчини, як Данко? Сотню їх міг би розтоптати за одним махом і навіть не помітити, коли б тільки не був зв'язаний, коли б був вільний.
Вільний!.. Ех!..
Данко аж тепер оцінив вартість свободи. Адже ще вчора, маючи свободу рухів, — виграв таку тяжку боротьбу з Арасі. Арасі був старший, Арасі був сильніший фізично, Арасі мав при собі зброю. А чим скінчилося? Скінчилося тим, що зброя опинилася в руках Данка, що Арасі робив усе те, що йому наказав Данко, що, врешті-решт, Арасі зв'язаний і унешкідливлений лежав у кутку печери. Чому? Тому, що ще вчора Данко мав свободу. А сьогодні? Сьогодні над ним, позбавленим свободи, можуть безкарно знущатися навіть мухи!.. Ось-ось обкладуть його своїми живими яйцями, і Данко за два-три дні перетвориться у мішок, повний хробаків...
Бррр!
Данко закричав диким голосом, стараючись заглушити і налякати своїм криком нахабних напасників. Але що з того? Ще відгомін крику не стих, як його покрило наново огидне бзичання.
"О, Білий Тупане[45], рятуй!" — пригадалася йому чомусь молитва Коарасіаби на водоспадах, а за тим виринула перед очима і постать старого морубішаби.
І вмить Данко забув і про спрагу і про трьох негідників, що лишили його тут, а натомість викликав у своїй уяві образ Коарасіаби, шукаючи в ньому поради і моральної підпори.
"Що зробив би Коарасіаба на моєму місці? — поставив собі питання. — Чи й він би кричав і дриґався, як оце я? Ні, він би не розгубився, а зберіг би цілковитий спокій, без якого нічого не можна придумати... Геть!" — крикнув на одну з мух, що мостилася у нього на чолі, і потрусив головою.
"Отже, я також мушу думати спокійно й логічно, — продовжував свої міркування. — Мене тепер найбільше дратують мухи. Але, коли б навіть мух не було, то я не можу лишатися тут. Я мушу якось дістатися хоч би на берег. Там є вода, і там можна побачити часом людей: адже плавають люди по ріці. А для того, щоб дістатися на берег, я повинен насамперед відчепитися від того кореня. І в цьому є перше моє завдання. З того треба починати"...
Глянув на корінь, через який був пересилений шнурок, прив'язаний одним кінцем десь на плечах, а другим — коло п'ят. Так, взявши за цей шнурок, Данка можна було повісити, як лук, на сучку дерева, або на вбитому в стіні кілку. Та, коли б Данко був дійсно просто повішений, то відчепитися ще не було б так важко. Найгірше було те, що Оба і Пойзе, пересилили шнурок за грубий лікоть кореня, котрий вилазив і влазив назад поміж тріщинами каміння.
"Ну, і як я відчеплюся? — гарячково думав Данко, щораз крутячи головою від надокучливих мух. — Кореня не вирву, бо він загрубий, шнурка не розв'яжу і не розірву. Хіба... перетру!.."
Ця несподівана ідея додала йому сили. Справді!.. Скільки то було випадків, коли на гойданках перетиралися шнурки?! А цей шнурок досить навіть тонкий, а корінь шорсткий. Шнурок довго не витримає. Окрім того, коли буде натягати шнурок то плечима, то ногами, себто, буде рухатися, то й мухи не відважаться чіплятися так нахабно.
І Данко, підігнувши, на скільки можна було, коліна і відсунувшись якомога далі від стіни, сильно натягнув шнур. А тоді з розмаху так випростував ноги, що його кинуло назад і навіть вдарило плечима об каміння.
— Добре! — похвалив сам себе Данко.
Знову скорчився, відсунувся, натягнув шнурок, а тоді з усіх сил знову випростувався.