Миколай зробив кілька кроків ближче до середини будинку і просто дарував самому собі можливість відчути все оточуюче, відчути справжню красу.
Дім розташовувався на південному узбережжі Барбадосу, де миловидні бірюзові хвилі Атлантики одна за одною накочувалися на золоті піски пляжу зі своєю білою піною. Будиночок так і губився між пальм і квітучими зеленими кущами.
За словами Густаво: цей чарівний шматочок раю збудував ще його дід на початку 1960-х років, намагаючи зробити так, щоб в ньому не було жодним чином втілено нічого зайвого, ні єдиної крихти напруженості чи показовості, а лише море, вітер і домашній затишок.
І, що не кажи, але старому це вдалось, оскільки ще жоден з тих, хто тут опинявся, не дозволяв собі забути про це чарівне місце, а сам засновник називав цей казковий будиночок "маленькою перлинкою на краю вітру".
Дерев'яні стіни, пофарбовані в м'який пісочно-жовтий колір, пізнавши димку років і чималу кількість бурь, вже помітно встигли потьмяніти, особливо у поєднанні із солоним повітрям і палючим сонцем, але від того не ставши гіршими, а в якійсь мірі цілковито навпаки – ніби увібравши в себе чарівні ранки на морському узбережжі, умиротворення тропічних злив і безтурботні дні, що тут проводили кільки поколінь шановної родини Густаво.
Під стріхою із теракотової черепиці пташки облаштовували собі гнізда, а сам будинок дихав нічим іншим як глибоким спокоєм, наче старий друг, який водночас несамовито і вірно чекав на твоє повернення з довгої дороги додому.
На широкій веранді розташовувалися дві плетені гойдалки з неймовірно м'якими подушками у відтінках морської піни, з вишивками місцевого колориту.
Відчувалося, що вечорами, звичайно при наявності господарів, на цьому самому місці не рідко можна було почути гортання захоплюючих книжок і дзенькіт склянок з охолоджуючими напоями, в той момент коли в повітрі так і кружляв приємний аромат дерева, яке нагрілося під яскравим сонячним промінням, а вітер тільки те й робив, що грався легкістю, повільно прикриваючи відкриті вікна і даруючи своїм буттям запахи океану та квітів з околиць.
Потрібно було лише встати на пляжі і дозволити собі прислухатись як ти чув… чув дихання великої води, відчував її серцебиття, поринав у її неосяжні глибини стаючи один цілим із океаном… океаном з величчю якого мало що могло зрівнятися у всьому світі.
Усередині будинку було достатньо прохолодно і більш ніж вистачало місця для всієї родини. В більшості кімнат стіни були побілені, із ледь помітними візерунками старих дощечок, які вкривали всю підлогу, котру ще не встигло рясно покрити пилом, на рівні із більшою частиною меблів.
— Хтось з родичів тут був, відносно нещодавно. – Ствердив Густаво.
— Чому ти так думаєш?
— Я не думаю, я знаю: тут прибирали не так вже й давно, хтось трохи підфарбував стіни, однак в першу чергу в очі кидається новий телевізор друже, а його в моїй родини дивиться тільки дід. – Із легкою посмішкою проговорив парубок. – Він перебрався сюди ще в 2011-му, після того як передав тягар правління сімейним бізнесом моєму батькові.
— Він мешкає в цьому будинку? – Побажав уточнити Миколай.
— Дуже рідко. – Переконав його Густаво. – Десь місяць чи два на рік, а більшу частину року він живе чи в місті, чи на яхті. Повір мені, цей старий, якому скоро святкувати прожите століття, вміє відчувати це життя краще будь кого в цьому світі.
— Тепер я розумію в кого ти пішов.
— Саме так брат! До слова, там буде твоя кімната, гадаю все необхідне ти знайдеш у шафі.
— Дякую.
Кімната була дуже гарною і доволі світлою: широке ліжко, окрема книжкова полиця з різноманітною літературою на будь-який смак, старе радіо на підвіконні і саме вікно крізь яке кожного ранку в кімнату проникали благосні промінчики світла, наче приносячи із собою саму лише чистоту і добро.
В домі також мався в наявності невеличкий басейн і мальовничий сад, де відчувалась дика, трохи розгублена краса, оскільки за ним доглядали не так вже й часто, як хотілося б, однак і там можна було відчути дуже приємні і глибокі моменти, особливо ввечері, в час коли неймовірно чітко було чути цвіркунів, а зорі виглядали так, ніби їх можна було зібрати однією жменею з небес.
Тут… тут відчувався факт того, що це місце було не просто дахом над головою – це був мир, мир якого завжди потребують люди і водночас власними ж руками руйнують його в погоні за тим, що не є навіть другорядним у нашому існуванні, але опинившись в цьому будинку можна була всією глибиною всього свого чуття пізнати те, як доторкається Божественне тепло своєю рукою до твого вільного плеча.
— Як твоє самопочуття? – З щирою посмішкою запитав Густаво, чудово розуміючи вже по погляду Миколаю, що його ж власне питання було риторичним.
— В такому місці ніяк інакше як чарівно почуватися і не вийде.
— Спокійно тут, неправда?
— Дуже. Аж душі добре.
— Тут завжди було добре. Які б часи не були за вікном, в цьому місці завжди царювала та ж атмосфера, що і зараз. – Мирно відповідав Густаво, після чого плавно перевів свій погляд на воду. – В дитинстві, особливо знаходячись разом із сестрами в саду під зоряним небом, мені здавалося, що якщо у світі і є рай то він точно схожий на щось подібне.
— Думаю ти був правий.
— Хочеться в це вірити, Майк. – Ствердив молодик. – Ти не проти, якщо ми влаштуємо зустріч із моїми тутешніми приятелями ввечері.
— Без проблем. Я тільки із радістю.
— Чесно? Просто не хочу щоб ти відчував себе некомфортно, compadre.
— Все добре, Густаво. Не переживай. В такому місці як це некомфортно бути просто на просто не може.
— Теж правда. – Промовив Густаво, після чого влучно кинув прямісінько в руки Миколаю, нехай і не найсвіжіший, але в той же самий час неймовірно смачний фрукт, якого фотограф ще ніколи не бачив в своєму житті. – Тоді до вечора, а поки нам не завадить трохи відійти від дороги.
— Ага! – Цілковито погодився із ним Миколай.
Трохи полежавши на вельми приємній постілі хлопець одразу ж збагнув, що ще трошки і він без зайвих сумніві точно порине у глибокий сон під чарівний звук хвиль Атлантики на фоні, тому він не придумав нічого ліпшого ніж прогулятися трохи по пляжу, котрий прилягав до будинку і зробити пару вдалих фотографій, попутно зателефонувавши додому, як він і бажав.
Важко було сказати наскільки вдалими вийшли фотографії, оскільки, звичайно ж, подібна краса може по-справжньому і глибинно відчуватися тільки в дійсності, але незважаючи на це молодий київський фотограф доклав максимум своїх вмінь для того, щоб зобразити все оточуюче із максимальною ефектністю і переданням нічого іншого як живості кадру.
В подібних місцях життя плине трохи інакше і це відчувалось на фотографії, оскільки не мало жодної різниці чи будуть тут люди, чи ні, природа і оточуюча краса будуть тільки покращуватися з плином незліченних тисячоліть, чого аж ніяк не можна було сказати про будь-яке величне місто нашого світу і варто було звичайному, здавалося б, маленькому хлопцеві зробити пару звичних знімків, як на них чітко вбачалося те, як справжня і велика краса дійсно возвеличується над всіма нами… краса рослинності та великої води.
На хвилинку Миколаю здалося, що зазирнувши в воду його душу огорнуло почуття нескінченності, яке плавне коливалося собі в той час як довкола траплялося все на світі: катаклізми, війни, зради, гріховність, жага, благо, покаяння, радість, смуток і сама вічність… вічність… незбагненна вічність, яка закарбувалася у цій самій воді.
Він перестав мислити в той момент і просто зробив фотографію. Зробив фотографію, здавалося б, звичайної води, але вона, незрозуміло яким чином, змогла викликати у хлопця настільки глибинні почуття, що все перетворилося на дещо віддалене.
Так би і стояв Миколай на цьому пляжі, якби його люба мати не зателефонувала, випередивши його самого, і в люблячій бесіді змусила свого сина все ж таки прочитати стрічку новин, від якої він втік впродовж останньої пари днів, після чого хлопець різко забув про все, мислячи лише про свою родину і країну, на яку ось-ось мав пасти найжахливіший удар за всю історію її незалежності.
Все скоро повинно було початися.
***
Вечір на узбережжі моря завжди відчувається як дещо те, від чого захоплює дух: від чарівного заходу сонця до не менш чарівного різнобарв'я, яке панує навколо. Подібне хочеться відчувати знову і знову, і так до самого завершення часів, але незважаючи на оточуючу красу доля все ж таки вчинила так, щоб Миколай був позбавлений спокою.
Хлопець сидів на веранді будинку і тільки те й робив, що дивився в далину неосяжних вод. Його думки були не тут… зовсім не тут.
Він не міг перестати думати про слова матері та про все те, що писали в новинах. Він не міг повірити, що ті нагнітання і загострення, про які двадцять чотири години впродовж кількох тижнів постійно наголошували засоби масової інформації виявляться аж ніяк не звичайними страшилками, а ледве не гарантією невідворотної катастрофи, оскільки на календарі вже було двадцять друге лютого 2022-го року.
Миколаю, як і більшості українців, попросту не хотілося вірити в те, що на його країну зможе обрушитися настільки великий шквал ворожої злоби, наче самі хвилі, на які він дивився в дійсний момент, не відводячи свого впевненого, але в той же самий час неабияк схвильованого погляду.
Він намагався переконати себе в тому, що всього вдасться оминути, що загострення можливе тільки в зоні ООС, але ж не на всю Україну… не на всю… не на всю…
Хто ж міг подумати про подібне колись…
Хто ж міг дозволити собі хоча б на мить подібну думку…
Хто ж міг наважитися на такий злочин…
І варто було прожити ще кілька днів, що ледь не кожен українець збагнув один простий факт: що в цьому світі людській злобі, пустій ненависті і підступності завжди знайдеться місце в тому чи іншому прояві.
А зараз… зараз молодий фотограф сидів біля великої краси, яка раз за разом поглинала його душу, рівно як хвилі поступово вимивали з берегів золоті піски. Він сидів і дивився на них, сидів і просто собі міркував то про одне, то про інше, то про саму смерть, то про життя, то про те, що з часом і зовсім покине його голову на віки, однак в цю саму секунду він був один цілим із морем, сонцем, що заходило та чуттям власного буття.
— Коли ти встиг прокинутися? – Запитав Густаво в Миколая, тримаючи в руках скляночку ароматної кави.
— Кава на вечір?
— Так, а що такого? – Здивовано запитав Миколай постійно дивуючись тому, що в цих місцях каву пили незалежно від часу.
— Нічого.